«Поезії дуже рідко випадала сумнівна честь – бути «модною».

15.12.2010

Ганна Осадко несподівано увірвалася в українську літературу. На її книгу «Та, що перевертає пінгвінів», яка вийшла друком у 2009, читачі чекали з нетерпінням. Не менш очікуваними були також її пластилінові ілюстрації до дитячих збірок Романа Скиби «Перевіршики» та «Рибне місце», які з’явилися до цьогорічного Форуму видавців у Львові. А ще вона займається художнім розписом скла, восени 2010 у Львові пройшла виставка її робіт «Пляшка віршів». Власне про вірші, художні уподобання та свій фан-клуб в Інтернеті у розмові з нею.
-AAA+

– Ганно, Ваша перша поетична книга «Та, що перевертає пінгвінів» подивувала читачів вже самою назвою… Чи задоволені Ви її промо-туром книгарнями України та реакцією читацької аудиторії?

– ...щодо моєї першої – «пінгвінячої» – книги, то мушу визнати, з’явилася вона у мене не заплановано – так, напевно, народжуються діти від великого кохання)).

Я начебто і готова була до цього кроку (пишу-бо вже досить довго), та не мала ані особливих амбіцій, ані важливих причин для «опаперення» своїх віршів. Та й, власне, мені цілком вистачало моїх «інтернет-реципієнтів» на кількох літсайтах – це був справді діалог, якого важко досягти у стосунках «паперова книга з крамниці» – «читач». А саме діалогу я потребувала, як потребує його кожна людина, що пише, та й не лише пише – думає, говорить, живе. Бо одна справа – сказати, написати, коли слова – у прірву тиші чи горохом об стінку, а інша – від-чувати, по-чувати, що тебе чують, більше того – тобі відповідають!

Як і будь-які перспективні стосунки поміж людьми передбачають діалог, так і книга повинна тією чи іншою мірою творити розмову, перетікання-перетворення сенсів і змістів за таким собі принципом з’єднаних посудин. Можливо, це звучить дещо ідеалістично... Тим паче, у час, коли поезія – це «неформат». Та власне, пригадаймо історію: поезії дуже рідко випадала сумнівна честь – бути «модною».

Якось у суперечці на тему, чи потрібна сучасній людині поезія, Томас Венцлова навів т.зв. «константу Енценсбергера», за якою у кожній країні світу – чи то в Америці, чи то в Росії, чи в Румунії – попри різну кількість населення та загальний рівень культури – є певна стала кількість людей, які люблять читати вірші, а саме 3487 чоловік. Венцлова переконував, що цей гурт поціновувачів зберігається за будь-яких умов, і саме заради них треба творити.

Додам лишень, що за моїми спостереженнями, саме ті люди, які читають поезію в інеті, купують її ж і «опаперену» – це вже, власне, справа смаку, звідки читати – з екрана чи з аркуша. І для тих самих «умовно-сталих 3487» проводять презентації, читання, промо-акції тощо. Хоча, за великим рахунком, це й не важливо.

Вряд чи найближчим часом поети збиратимуть стадіони, як у вікопомні 60-ті роки. Це не погано і не добре, бо неможливо змусити людину полюбити вірші, як взагалі неможливо її змусити полюбити будь-що чи будь-кого. Це або є, або його немає. Так, звісно, прищеплювати культуру слова, викладати у школі курс історії літератури, читати дітям вірші – бажано – хороші вірші! – це все корисна й потрібна справа. Але це аж ніяк не гарантуватиме, що людина, яка навіть досконало знатиме світову літературу, полюбить її. І це знову ж не добре і не погано. Бо красне письмо нічим не гірше і не краще за будь-який інший вид мистецтва, та й взагалі, як на мене, «месіанство» поезії – то швидше вигадка, ілюзія, майя, бо Поет – це людина нічим не краща, а почасти – і значно схибленіша за інших, поезія – це не норма, а виняток, аномалія, з якою поет змушений жити, бажано – довго і щасливо, це – вроджена інакшість.

...Але я знову відійшла від теми). Т.зв. «промо-тур» книги – це кілька зустрічей з читачами, друзями та колегами, які відбулися у Тернополі, Львові та Києві, у книгарнях «Є», «Смолоскип», на Львівському форумі. І як на мене, цього більш ніж достатньо.

– А що далі? Чи плануєте видавати іще поетичні збірки?

– Друга збірка – це менш страшно, але значно відповідальніше, аніж перша.

І навіть попри це – таки так, буде друга. Вже і верстку зробили, і палітурку, і охрестили – називатися вона буде «Знаки приватної пунктуації», і вийде друком уже от скоро. Обмовлюся лишень, що ця книга буде абсолютно не подібною на свою старшу посестру – 70 відсотків текстів – це верлібри, та й проілюстрована буде виключно фотографіями з моєї літньої мандрівки – Італія, Франція, Швейцарія....

– Це правда, що поетка Ганна Осадко має чималий фан-клуб в Інтернеті?

– Ну, фан-клуб – це надто пафосно звучить)))) Швидше, люди, яким подобається те, що і як я пишу. Хоча ніде правди діти, якось я знайшла в інеті, на форумі міста Стрий «Клуб прихильників творчості Ганни Осадко». Я була тим приємно здивована, бо ніколи не була в цьому місці. Тому, дорогі стрийчани, я перед вами у великому боргу, давайтеся чути – неодмінно приїду погостювати!

...А взагалі це цікаве питання – стосунки «письменник» – «читач». Інколи виникає враження, що письменників насправді значно більше, аніж читачів, особливо, коли це стосується віршів. Тому, як любить говорити наш головний редактор: «Не письменників шукайте! Читачів шукайте! Вони зараз – на вагу золота» (Ганна Осадча літературний редактор Тернопільського видавництва «Навчальна книга – Богдан»).

– Ви також пишете для дітей. Наскільки, на Вашу думку, ніша дитячої літератури в Україні є на сьогодні заповненою?

– Це звучить дивно, та маючи понад десяток дитячих книжечок, я досі не вважаю себе доброю дитячою письменницею. Бо зовсім не в кількості тут річ, а в особливому світовідчутті, проникненні у світ дитини. Коли письменник залишає за дверима кабінету весь свій багаж нажитого негативу, нещирі роздумування – і говорить з дитиною, як з рівною, про те, що їй, дитині, цікаво, мовою, їй, дитині, зрозумілою...

...З приводу заповнення ніші дитячої літератури – то зараз українським видавцям гріх нарікати, дитяча книга, як ніяка інша (окрім навчальної, звісно) – популярна, її купують. Знову ж процитую нашого редактора: «Не штука написати, а от спробуйте продати!». Та, власне, з того, що я бачила на сьогорічному осінньому форумі у Львові та на Київському Медвіні, навіть попри кризу – дитячі книги: і оригінальні, і перекладні – видаються і купуються...

Звісно, можна покомизитися, як справжня жінка, мовляв, повна шафа одягу, а одягти – як завжди, нічого))) Чи що повні крамниці книг – а прочитати дітям нічого) Ну, трапляється і таке, та ніде правди діти – з кожнісінького книжкового форуму чи виставки я привожу своїм дітям чудові українські дитячі книги, і це – тішить.

– Ви проілюстрували чимало книг, та найбільшого розголосу отримали ваші «пластилінові» та «скляні» ілюстрації до дитячих книг Романа Скиби. Що спонукало Вас до експериментів у царині оформлення книг?

– Справді, у мене чималий досвід ілюстрування, уже близько 30-ти книг. Починала як графік, причому ілюструвала виключно «дорослі» книги – романи, збірки поезій... Згодом спробувала ілюструвати пером і ручкою дитячі книги – «Томасіну» Томаса Гелліко, казки Кіплінга, повісті Джаклін Вілсон «Історія Трейсі Бікер», «Дитина-Валіза», «Зірка з Ліжка та Сніданку», «Опівночі»...

Та в якийсь момент мені гостро забракло барвів! Торішня зима буда довгою, і від ахроматичності помалу починало зносити дах)... Хотілося дива, бодай – рукотворного. І я купила пластилін, і заходилися ліпити ілюстрації до книги Романа Скиби «Рибне місце»! І найцікавіше, що з того вийшло щось путнє! Справді, техніка ілюстрування пластиліном доволі рідкісна, принаймні, досі я бачила лише книги канадійської художниці Барбари Рейд, проілюстровані таким чином. Ця техніка особливо близька дітям, бо пластилін – це надзвичайно м’який і теплий матеріал, ілюстрації з пластиліну – затишні, візуально-тактильні. А переконатися на власні очі, що ці книги приваблюють дітей, я змогла під час двох «пластилінових» майстер-класів, які провела у Львові та Києві. Це була фантастика!

Наступний експеримент в ілюструванні – «скляна» книга того ж Романа Скиби «Перевіршики». Це – моя власна, авторська техніка, тришарова ілюстрація: основа – скло, на яке акриловими фарбами й контурами наноситься малюнок. Знизу під склом – фактурна тканина, а зверху скла – приклеєні об’ємні елементи (ґудзички, мушлі, дрібні іграшки). Все це створює ефект об’єму.

Обидві ці книги – і пластилінова, і скляна, здобули друге місце на конкурсі «Книжковий дивосвіт України» у номінації «Краща дитяча книжка».

Що саме спонукало мене до експериментів у ілюструванні? Насамперед – моя мінлива «близнюківська» вдача, коли неодмінно хочеться спробувати чогось нового, і знову нового, і знову... Тому, найімовірніше, наступні мої книги будуть виконані ще якимись цікавими нестандартними техніками. Це ж, погодьтеся, щонойменше цікаво! А робота повинна приносити щонайбільше – задоволення (ну і грошей, звісно)))))

– І наостанок – побажання читачам від Ганни Осадко.

– Любові, Гармонії, Тепла.... Не бійтеся бути щасливими!

Довідка.

Ганна Осадко – літератор, художник, літературний редактор Тернопільського видавництва «Навчальна книга – Богдан».

Народилася 4 червня 1978 року в Тернополі.

Закінчила Школу мистецтв та філологічний факультет Тернопільського державного педагогічного університету ім. В. Гнатюка. Кандидат філологічних наук.

Упродовж 2008-2010 років у видавництвах «Яблуко» і «Богдан» вийшли друком 12 дитячих книг Ганни Осадко. А наприкінці 2009 року у видавництві «Богдан» побачила світ її перша поетична збірка – «Та, що перевертає пінгвінів», яка стала лауреатом літературної премії «Благовіст».

Проілюструвала понад 30 художніх книг у різних техніках.