Роздобудько – письменниця насправді популярна. З цієї тези, що її беремо за аксіому, можна зробити принаймні два висновки. Правильний і хибний (звісно, лише на мою суб’єктивну думку).

Перше. Під своїм розкрученим ім’ям вона вже може видавати все, що завгодно, аж до рахунків із пральні. А ось пропустити сезон не має права – не зрозуміють ані видавці, ані читачі. «Гра в пацьорки» — збірка оповідань, половина з яких були написані ще з десяток років тому й опубліковані в журналі «Наталі», де Ірен тоді працювала. Цю книжку вона й сама презентує як полегшену, розважальну, «проміжну» в очікуванні нового роману. Проте не все так просто.

Друге. Популярна тому, що попсова. Зверхнє ставлення до творів Роздобудько серед вітчизняних інтелектуалів – загальне місце, а любов до неї пересічних читачів і надто читачок додає очок на користь цієї думки. Проте жодна з українських авторок традиційних «жіночих романів» (наприклад, відповідних серій видавництва «Зелений пес») не має навіть приблизно такої аудиторії й накладів, як Ірен Роздобудько. Не все так просто.

Збірка «Гра в пацьорки», за всієї своєї полегшеності й «необов’язковості» у бібліографії письменниці дає певний ключ до розуміння її як явища у нашій літературі. Вже назва збірки прозоро відсилає нас не до когось, а до Германа Гессе (у недавньому інтерв’ю для інтернет-видання «Культпросвет» Ірен зізналася мені, що про Гессе навіть і не думала, втім, пообіцяла надалі всіляко обігрувати цей збіг). Але в будь-якому разі такі збіги не бувають випадковими. Це – інтуїція, головна зброя письменниці Роздобудько, що й робить її непереможною.

Власне, і сама метафора «пацьорків», бісеру – а на обкладинці можна побачити й фрагменти вишивки бісером роботи самої Ірен, — добре надається до характеристики всієї її творчості. Адже і в «романах» письменниці (в лапках тому, що за всіма літературознавчими параметрами то все ж таки переважно повісті) немає ані скульптурної стереоскопічності та глибини, ані багатошарової вагомості олійного живопису. Це, можливо, акварелі чи офорти – а швидше саме вироби з бісеру. Результат заняття, яке потребує зосередженості, високої точності, професіоналізму та інтуїції.

Оповідання, що увійшли до збірки, невеликі за обсягом, прості сюжетно, невибагливі за «меседжем», емоційно витримані кожне на одній хвилі та інтонації, – але ця інтонація завжди спрацьовує, чіпляє, потрапляє точно в ціль, як голка в тоненький отвір «пацьорки». Дівчина з провінційного містечка кидається зі стосом своїх віршів назустріч автомобілеві естрадної зірки («Я – є!»); немолода елегантна жінка приїжджає до курортного містечка, де колись пережила перше кохання («Не повертайтесь»), всесвітньо відома художниця досі комплексує у компанії фальшивих «митців» місцевого рівня («Оселедець з гірчицею»), а дівчинка-підліток певна, що є негарною й «жирною» — талія цілих 58! — аж поки її не запрошують на головну роль в молодіжному серіалі («Бридке пацятко»)…

Це – не життєві історії. Це плетиво з бісеру – тонке, повітряне й дуже точне за візерунком. Впізнавання, ідентифікація читачів (-ок) із персонажами відбувається на рівні якихось дрібних, нібито другорядних деталей, влучних психологічних спостережень, суто атмосферних моментів. Пацьорки тримаються невідомо як, на невидимому каркасі, а все разом – працює. Бачте, Ірен Роздобудько вміла це ще тоді, за часів оповідань у глянці. А відтоді вона багато чому навчилася.

У збірці трапляються гумористичні оповідання, якнайкраще придатні для читання зі сцени (а Роздобудько останнім часом чимало концертує): «Красивий чоловік», «Школа стервозності», «Фатальна жінка» тощо. Є навіть оповідання під назвою… «Іронія долі-2», написане років на вісім раніше, ніж аналогічна мега-ідея спала на думку російським кінематографістам. Отже, нема чому дивуватися, що саме Ірен Роздобудько є сьогодні найбільш екранізованою з українських письменниць – з такою феноменальною інтуїцією!

Та найцінніше, що є в цій книжці, з погляду самої письменниці, який я цілком поділяю (теж інтуїтивно почала читати саме звідти) – цикл автобіографічних оповідань «Свист крізь дірку в зубах». Ці оповідання написані недавно і є своєрідним побаченням із дитинством, точнісінько як у фіналі фільму про Мері Поппінс, пам’ятаєте? «Я підвела очі й побачила, що на підвіконні сидить якесь дівчисько з довгими розпатланими косами, в смугастій спідниці, з-під якої стирчать гострі, перемазані зеленкою коліна. … — І ти тепер так живеш?.. А пам’ятаєш, як ти хотіла бути льотчиком?.. А ще хотіла зніматися в кіно…»

У цих новелах голос письменниці звучить особливо просто і щиро, це вже не примхливе плетіння, а по одній пацьорці-бісеринці, що погойдується на нитці. «Льотчиці», «Похорон пташки», «Як я уперше малювала вії», «Як я втілювала мрію своїх батьків»… «— А ти знаєш, що сталося з твоїми друзями? — Ні… Я ж переїхала з міста мого дитинства дуже давно. … — Вони також згадують тебе. і дуже хочуть зустрітися. Та, певно, ви зараз і не впізнаєте одне одного…».

Мелодраматично, так, але дуже прозоро і точно, і нічого зайвого. Під час гри в бісер (і не варто зневажати мимовільні алюзії) інакше ніяк не можна.

Вмілі руки, бісер та інтуїція.