Цієї осені у видавництві „Нора –друк” вийшла збірка оповідань майстрині сучасної української літератури Ірен Роздобудько. Читач, який хоч якимось чином цікавиться сьогоденним літпроцесом, не міг не чути про романи цієї авторки, удостоєні премій та екранізовані: „Ґудзик”, „Зів’ялі квіти викидають” та інші. Однак щойно видана книжка особлива й цікава саме своїм „коротким жанром”, який відкриває талант Ірен Роздобудько в іншій площині.

Книжка має назву „Гра в пацьорки” і, відповідно, одразу ж інтригує. Та вже в анотації пояснюється, що граються насправді дрібним різнокольоровим бісером. Там же безапеляційно зазначається, що цією грою є все наше життя. Звичайно, виникають не двозначні асоціації з книжкою „Гра в бісер” Германа Гессе. Така назва – збіг чи навмисна паралель? Це лишається загадкою.

Про що вони, ці коротенькі та влучні оповідання? Деякі з них ви могли зустрічати в пресі…Дуже умовно їх можна було б розподілити на твори „про кохання”, „про сімейне життя”, „про світосприйняття жінки” та „історії з дитинства”. Щодо оповідань з останнього блоку пані Ірен сказала: „Автобіографічною є «дитяча частина» книжки – відсотків на 90”.

Тонко, ніжно й водночас життєво пише авторка про перше кохання в оповіданнях „Не повертайтесь” та „Перше – не єдине”. Чоловіча думка щодо типології жінок міститься у „Нотатках мартопляса”. А ще письменниця визначає три формули кохання у однойменному творі. Одночасно сумними й веселими є мініатюрки з сімейного життя: „Ремонт”, „Пожартували”, „Прозріння” та „Потворка”.

Бездоганними є дитячі оповідання, об’єднані назвою „Свист крізь дірку в зубах”. Цих історій - одинадцять, і всі вони настільки реалістичні, життєві, правдиві, що мимоволі пригадується власне дитинство: ігри, бешкетування, маленькі дитячі трагедії та всеохоплюючі радощі. Коли найбільша в світі проблема - це противна сусідка, що хоче бути командиром дворі. А взагалі життя складається із суцільних ігор та мрій. І коли весь світ – для тебе…

Замальовками на суто жіночу тему є „Школа стервозності” та „Комплекс відмінниці”. В кількох словесних портретах, що містяться в цих творах, кожен впізнає якихось своїх знайомих, а хтось, може, й …себе.

Окремими родзинками збірки є…По – перше, своєрідна хроніка стосунків із українською столицею під назвою „Києве – (ти) мій…(роман)?”. При прочитанні її теж здається, що не обійшлося без автобіографічних нот. Разом із текстом мандруєш завжди непередбачуваними київськими вуличками… По – друге, продовжуючи урбаністичну тему, - це „Остання сповідь королеви”. Читаючи цю історію, ви вдихнете запах Праги, почуєте гамір Карлового мосту й…раптом побуваєте в Середньовіччі.

Якщо ця книжка потрапить вам до рук найближчим часом – прочитайте „Осінь – це я”. Відтак почуєте шепіт листя й романтичну мелодію дощу.

Якщо це станеться ближче до зимових свят – прочитайте „Іронію долі-2(психологічний трилер). П’ять років по тому…”. Кінець найноворічнішої кіноісторії буде, з одного боку, непередбачуваним, а з іншого – найбільш логічним. Бажано читати при світлі ялинкових ліхтариків та десь неподалік від салату „Олів’є”.

Кожній дівчинці, дівчині чи жінці, котрій раптом стало трошки сумно, варто пробігти рядками творів „Я завжди був з тобою…” та „П’ять хвилин”. І все буде добре!

А кажучи загалом – ці оповідання дуже особливі. Трохи жіночі й трохи жіночні, та чи могло б бути інакше? Однак вони зовсім, ані крапельки не нудні. Вони не банальні. Вони підійдуть для будь-якої ситуації, вони – „на будь-який настрій”. Й що важливо - після них лишаються світлі, приємні відчуття. Й впевненість в тому, що в майбутньому все буде чудово.

Історії з „Гри в пацьорки” Ірен Роздобудько обов’язково змусять тебе замислитись, посміхнутись чи навіть засміятись, а також пригадати щось давно забуте, але дуже-дуже важливе.

Short stories by Ірен Роздобудько, або Як воно – гратися в пацьорки?.