Відома українська письменниця Ірен Роздобудько в інтерв’ю «Українській правді» нещодавно сказала, що її читачки – не дорогі тьолки, а просунуті українські жінки… Далі цього твердження Роздобудько не пішла і тему просунутості не розкрила… А страшенно цікаво було б дізнатися про кілька речей, скажімо: чи автоматично вважається просунутою жінка, яка не є дорогою тьолкою? Чи достатньо просто читати Роздобудько, щоб вважатися просунутою жінкою? І яку тьолку письменниця вважає дорогою? :) У пошуках відповідей на ці питання я звернулася до нової книжки Ірен Роздобудько, що вийшла в харківському «Фоліо» цього року…

Книжка називається «Все, що я хотіла сьогодні…» і розповідає про нібито «затуркану середньостатистичну бабу», котра одного далеко не прекрасного дня дізнається, що в неї саркома і жити лишилося не більше місяця. Насправді головна героїня не така вже й баба – їй 27 років, у неї є чоловік і робота в дорогій перукарні. А ще вона «надає перевагу старим французьким стрічкам, обожнює Фелліні, не дуже розуміє Бергмана, готова день і ніч переглядати Бунюеля, Пазоліні, Тарковського, Вісконті, а нещодавно відкрила для себе Горана Паскалєвіча та Джима Джармуша» (с. 118). Не закривайте сторінку, якщо після цієї цитати вам здалося, що ви не просунута українська жінка, а дорога тьолка! Це може виявитись помилковим відчуттям :).

Бо насправді головна проблема Мирослави (у спробі розпочати нове життя в останній день вона обирає для себе загадкове ім’я Ія) – це нездатність на вчинок і невміння відстоювати свої бажання. Усе життя Мирослава-Ія намагається чинити так, щоб усе в неї було як у всіх, навіть ціною розбитого обличчя (роман піднімає проблему домашнього насильства – вустами героїні проводиться паралель із кінострічками «У ліжку з ворогом» і «Доґвілль»; очевидно, коли чоловік виливає тобі на голову пляшку олії, стає не до Фелліні…).

Видається, що саме ця духовна інертність заважає віднести головну героїню до розряду просунутих. Вештаючись містом із довідкою про саркому в сумці і думками, що б іще такого цікавого зробити наостанок, Ія знаходить дорогий мобільний телефон. Жіночий голос із телефону, котрий, власне, і «обласкав» дівчину середньостатистичною бабою, формулює істини, раніше нібито недоступні для її розуміння: «Так от. Затям: я ненавиджу бабів із таким принишклим голосом, як у тебе. Я уявляю, яка ти слухняна, яка правильна і як у тебе – все як у людей. Тобто тобі здається, що це так. А насправді ти навіть не уявляєш, яка це жлобська і банальна формула!» (с. 91). Вочевидь, сама жінка з телефону не належить до слухняних і правильних бабів, натомість втілює невмируще «bitches get everything» і явно є дорогою тьолкою. Вона радить Ії продати телефон і влаштувати собі свято. Правда, що має входити до поняття «свято», головна героїня не дуже уявляє, а тому, придушивши інстинктивне бажання купити в хату мікрохвильовку, а дорогому чоловікові – пальто, робить те, чого не могла дозволити собі все життя. Тільки не смійтеся: напивається, ставить контактні лінзи, дає в пику колишньому начальнику, а також купує в бутіку шмоток на тисячу баксів. Ах, ці вітрини бутіків, недосяжна мрія просунутих українських жінок…

У принципі, на цьому спроба психоаналізу завершується і починається банальна love story, бо на вході в бутік Марину бачить ВІН (не законний чоловік, хоча це ідея – от де можна було б показати розгул домашнього насильства! Запишу в молескін). ВІН закоханий у неї ще зі школи. І взагалі ВІН каскадер і знімається у фільмах. Згідно з розвитком дії, цих фактів, а також кількагодинної бесіди за кавою про Фелліні цілком достатньо, аби читач зрозумів, що тут маємо справу з отим самим єдиним справжнім коханням… Задля якого можна викинути на смітник лінзи, а пакет із тисячодоларовими шмотками подарувати жіночці в тролейбусі. Насправді ж прекрасний секс із чоловіком, ім’ям якого героїня так і не поцікавилась, цнотливо описаний діалогом «– Знаєш, як кохаються равлики?.. – Вони ось так – склеюються…» (с. 149), виглядає всього лишень як чергова істерична спроба зробити ще щось із того, чого ніколи не могла собі дозволити, – у даному разі зрадити чоловіка.

І якщо ви, дорогі тьолки, тобто не дорогі, тобто не тьолки, тобто просунуті українські жінки, чекали, що після всіх описаних у романі подвигів головної героїні фінальна сцена нагадуватиме вам той же «Доґвілль» чи «У ліжку з ворогом», то нічого подібного (хоча це ідея – на залишки грошей від продажу мобільного телефону купити автомат і замочити злого чоловіка та всіх поганих людей за компанію! Запишу в молескін).

Чуда не відбулося – трансформація із затурканої середньостатистичної баби в просунуту жінку існувала лише в уяві Мирослави-Ії. А оскільки чужу довідку з саркомою вона все-таки схопила помилково, то, судячи з настрою чоловіка в кінці цього епохального дня, ходити з синцями під очима героїні доведеться довго. Можливо, до наступного роману Ірен Роздобудько :)

«Все, що я хотіла сьогодні…»: трансформації середньостатистичної баби.