Ірен Роздобудько. “Він: ранковий прибиральник. Вона: шості двері”.

20.12.2010

КНИГА Ірен Роздобудько “Він: ранковий прибиральник. Вона: шості двері” об’єднує дві неймовірно цікаві історії з життя двох молодих людей, зовсім незнайомих між собою, різних, “роз’єднаних відстанями, часом і життєвими колізіями”. Але ж водночас таких схожих між собою.

15_2.jpgВін – молодий українець, який волею долі опинився в невеликому середземноморському міс­течку, де монотонно і тихо пли­ло його життя про­тягом тривалого часу. Його минуле було для нього тягарем, який волікся позаду і так часто відгукувався болючим щемом серця. Чу­жа країна стала хлопцеві домом, там у нього є справжні друзі, місця, без яких він не уявляє свого життя і, звичайно, робота прибиральника в готелі, хоча й обтяжлива, проте прибуткова. Його життя спокійне і позбавлене тієї несподіванки, яку він так довго шукає. Та одного дня все життя хлопця перевертається догори дриґом. Він бачить у номері, який прибирає, книжку рідною мовою. Гостя номеру стає суттю його існування, а засобом висловлювати їй свої думки стає та ж книжка, яку вона за час свого перебування в готелі зовсім не читає, і яку він так любив у минулому. Щодня герой нестримно чекає ранку, коли увійде в такий потрібний йому номер, коли відчує запах дівчини, помітить кожну зміну в кімнаті, прочитає підкреслене в книжці послання... Але все це несподівано обривається, коли героїня виїжджає з готелю. Рятує лише номер телефону, залишений на сторінках книжки, номер із рідного міста, в яке хлопець вирішує неодмінно повернутися, по­вернутися заради неї, повернути­ся заради щастя, повернутися на­завжди...

Вона – особлива...Її дитинство було важким і обтяжливим, маленькою її покинула мати, залишивши в домі п’янички-бать­ка, який одружився вдруге, від­давши доньку в суворі й такі ненависні лапи мачухи. Дівчина втра­тила перше кохання, на­дії на яке плекала у своєму молодому серденьку, втратила на­дію зна­йти примирення з цим світом. У неї вже давно не­має мрій, її переслідують привиди минулого. Проте життя героїні має сенс, адже вона знає ви­хід в іншу ре­а­ль­ність. І кожного ра­зу, коли стає надто боляче і страшно, пот­рібно тільки провести на стіні тоненький контур, щоб від­крити двері в інший світ, де немає ненависті й у повітрі ви­тає дух злагоди та спокою. Життя “багато разів намагалося зламати двері”, проте дівчина боролася за них, як могла, адже це єдиний порятунок від розпачу, єдиний спосіб подолати те, що здолати неможливо, угамувати нестримне серце...

“Серце. Чому воно таке важке й гос­тре? Воно безладно розгойдується на тонкій ниточці й поступово пробиває груди...”