СКЛЕРОЗ ЧИ ЕВРОПА?.

24.12.2010

Александр АПАЛЬКОВ. Львов — Луганск — Бис. Сер. «Библиотека журнала «Склянка часу», — Канів: Склянка часу, 132 с.(о)

«У них доже слова такого, «терзание», нет». Це не про нас, це про західну цивілізацію. Дуже суперечливе твердження, але наявних німецьких та англійських словників для його спростування мені не вистачило. Дійсно, численні синоніми пропонують різноманітні муки, але, на жаль, лише в тілесному розумінні. Нічого кращого за «сопfизіоп» мені не трапилось, а це, погодьтеся, звучить зовсім несерйозно, навіть дещо смішно.
У книзі взагалі повно таких ось суперечливих сентенцій,
які, проте, не так легко спростувати. На відміну від
європейців, американців, ми приречені на довічні гризоти,
докори сумління, борсання між крайнощами й нічого путнього з нас не вийде,
бо суперечливість закладено в нашій природі. Це ефект межі - географічної,
етнічної, релігійної, на якій розташована Україна. А будь-який фізик
підтвердить, що найбурхливіші й найцікавіші процеси відбуваються саме на
межі різних матеріалів, полів, теорій врешті. Ось людина із Західної України
опиняється в Східній і дивується, що тут гривні ще й досі називають рублями.
А ось він просить тутешню дівчину розповісти про своє дитинство й чує, що її
батька зарізали на танцях у Трускавці - і все, зміна декорацій, бо що тут ще
скажеш? Ніби й умовилися, що один народ, ніби й на одній землі живемо,
ніби й інтереси мають бути спільні, ніби й турків з татарами разом били, коли
треба було, а ось маємо - рублі та «піво», пластуни та НАТО. Ми дуже схожі й
це ой як заважає нам ставитися один до одного серйозно. Нас чарують кішки,
лякають вовки, захоплюють дельфіни, але мавпи тільки смішать. Ми
дивуємось розсудливости німців, заздримо витончености французів,
схиляємося перед працелюбністю японців, але наші сусіди, карикатурно
подібні до нас самих, є тільки об'єктом глузування.
У книзі дві повісті, й обидві вони пропонують різні варіанти пошуку себе в цьому світі тим, кого втрапило народитися в Україні. Герой першої, підхопивши у своєму секс-турне країною страшну хворобу - смертельну тугу, не витримує тиску середовища обідраних вокзалів, запльованих туалетів, готелів, населених тарганами, тікає до стерильної Німеччини в міцні обійми пишнотілої фрау Герінг, яка приїздила до нас, мов у якийсь Еквадор, подивитись на дику екзотику. Герой другої, з'їздивши до тієї ж Німеччини ще на початку Незалежносте, не прийняв західного розкресленого буття й повернувся до свого східноєвропейського Еквадору пити спирт із глюкозою та розмірковувати про те, що немає нам місця ніде й не потрібні ми нікому, навіть нам самим.
Книгу написано швидше російського, ніж українською, і цитата на початку недарма мовою оригіналу. Річ у тім, що у сучасній українській мові теж непросто відшукати адекватний відповідник слову «терзання». Може, це свідчить, що ми стрімко наближаємось до Европи? А може, це просто склероз?