Цю «новелу з десяти частин» (саме так жанровано твір переможниці конкурсу «Коронація слова 2002 року») я перечитала тричі (!!!). Так, це не опечатка. І це не мій улюблений Генрік Манн, що до нього повертаюся протягом усього свідомого життя. Це Лариса Денисенко зі своїм прозовим дебютом «Забавки з плоті та крові». Щоправда, обсяг твору далеко не маннівський. Саме останнє й підштовхнуло мене після першого прочитання підсунути книжку старшому синові. Йому вже й не таке можна. Син, на відміну від мене, поведений на фентезі (фе, яка нудота), тому особливо не сподівалася, що він ту «соврємєнку» подужає. Тицьнула йому книжку: «На прочитай, мені дуже твоя думка важлива», — а сама мерщій до кабінету свого священного, себто на кухню. Аж коли чую з хлопчачої кімнати: «Гуп! Гуп!» — і регіт, знову регіт і глухі удари дерева об залізобетонну стінку. От, думаю, гівнюки, знову казяться, зараз сусіди позбігаються. Хапаю, як і годиться, кухонного рушника, зціплюю зуби, роблю круглі очі і — гей. Аж бачу, — ні, малюки чемно в іншій кімнаті собі тусуються, а з «хлопчачої» й далі «гуп-гуп» і регіт. Чому я маю бути унікальна матір? Як кожна порядна мати (в «Забавках...» про це теж ідеться) я схильна драматизувати події. Думаю, ну все, перевчився хлопець. Заходжу в кімнату, а він на горішньому поверсі ліжка регоче, аж заходиться, аж сльози з очей. І від того реготу ліжко (воно ж, знаєте, високе таке, хистке) об стінку «гуп-гуп». А в руках Денисенчині «Забавки...» тримає. «Забери, — стогне — в мене цю книжку, бо я вже геть виснажився». От потвора тінейджерська, так перелякати маман. Далі вже реготав менше, але таки дочитав. «Нама-а-ально,» — каже. Це у них зараз найвище схвалення. Якби не сподобалося, то не дочитав би або сказав: «Атстой».

Тож давай я удруге читати ті «Забавки...» вже ніби його, тінейджерськими, очима. Намально! — Втретє перечитала десь через місяць, вже «сурйозно» і вдумливо, щоб не зганьбитися перед критичним «лицьом» української громадськості.

Нова серія жіночої прози видавництва «Кальварія», як я вже згадувала на сторінках «УМ», розпочинається за схемою: Марина + Лариса + Марина. Не впевнена, що саме в такій послідовності ці книжки з'явилися друком, але саме так я це собі уявляю. Таке собі море, а посередині, мов у золотій ряднині — чайка. Як на мене, ця чайка-Лариса має доволі перспективне письменницьке майбутнє. Та що там я, коли навіть скептик Василь Шкляр узявся редагувати твір людини, яка оце вперше(!) написала текст українською мовою. Хто не знає Шкляра як філолога, пояснюю: він дуже дбайливо ставиться до мови і страшенно хворобливо сприймає мовні «лажі», що ними рясніють твори сучасних письменників. Ця драма нам знайома. Хоч яка закручена інтрига опусу, хоч яких підземних каменюк туди нателющено, мені завжди бракує нервів дочитати, якщо автор примушує шпортатись об стоси брудних мовних шкарпеток, якими помітив територію свого тексту. Інша річ, коли людина сама прагне навчитися. В такому разі співпраця редактора й автора стає справді плідною. І саме за умови такої співпраці твір можна перечитувати не з принуки, а залюбки — і вдруге, і вкільканадцяте... Це вже мене трохи занесло. Стаю схожа на шкільну вчительку. Або просто боюся перейти безпосередньо до «Забавок...».

Те, що Денисенчишин дебют ліг мені на душу і що я час від часу повертатимусь принаймні до деяких шматків цієї книжки, я зрозуміла з першого ж прочитання. Але, природньо (не можу відмовитись від задоволення попорпатися в собі), виникло запитання: чим саме сподобався? По-перше, особисто для мене це вкрай важливий момент, беззастережно віриш написаному. Віриш в існування Еріка, викладача господарського права, а заодно блазня-псевдотрансвестита. В існування його матінки, запеклої фанки Гемінгвея, віриш аж так, що, проходячи повз стіни парламенту, мимоволі шукаєш очима літню жінку з плакатом: «Кати! Заступіться за пересічного громадянина! Скажіть «так» зброї. Узаконену зброю — кожному громадянину!». Річ у тім, що жінка, як і славетний американець, хотіла застрелитися у 62 роки, а пістолета не мала. Рудий. Нещодавно я упіймала себе на тому, що збиралася розпитувати про нього свого знайомого, студента театрального інституту. Вчасно схаменулася, хоча не було б нічого дивного, якби виявилося, що там справді тусується дивакуватий «перспективний режисер», який боїться фотографуватися. Щодо сліпої Міри, то вона така реальна і рідна, немов моя минула чи наступна реінкарнація (дописалася, сказав би мій чоловік).

Це все було по-перше. А по-друге, читаючи цей текст, — починаєш любити всіх персонажів. Навіть дурненьких дівчат із попсованими зубами в київському метро, навіть менеджера з супермаркету на ім'я Тарас Бовт («справжнє чоловіче прізвище». — Зауважує авторка).

В якомусь інтерв'ю з Ларисою Денисенко я прочитала, що авторка справді колись на Узвозі побачила сліпу рудоволосу дівчину з гітарою, біля якої стовбичив ексцентрично вбраний молодик. «Але ж усе решта — чистісінька вигадка, — скажете ви. — Брехня!»

«Брехня може зачепити боляче, може пройти повз тебе, може посварити тебе з людиною, може відкинути на багато кроків назад, але тільки правда може зламати тобі все життя. Брехня — це ж несерйозно, до неї ставишся трохи зверхньо, а правда завжди була останньою інстанцією. Треба бути обережним із правдою», — так вважає Ерік.

«Забавки з плоті та крові» більше хочеться назвати правдою, ніж брехнею. В крайньому разі — це вигадка, але така, що їй страшенно хочеться вірити, бо замішана ця вигадка на любові. Попри весь гумор «Забавок...», по прочитанню залишається легкий світлий сум і бажання підвити котромусь сусідському собаці. Так часом підвивала Міра після того, як стала очевидною безповоротність «особливостей її зору». Бо краще з ніг до голови обчіплятися англійськими шпильками чи підвити собаці, чи прокататися супермаркетом — на продуктовому возику, ніж слинити чиюсь камізельку.

Нещодавно в Пітера Гьо я знайшла дивовижне пояснення рюмсанню, яке в моїй свідомості — миттєво зрезонувало з романом Лариса Денисенко. «Рюмсання — це вірус, смертельна, інфекційна, епідемічно поширювана хвороба. Я не бажаю його чути. Я не бажаю обтяжувати себе цим нестримним виявом емоційної обмеженості».
Тож якщо ви, прочитавши «Забавки з плоті та крові», зустрінете в місті когось незбагненно схожого на себе, можете зупинитися і тихесенько удвох повити. «Ми нічого не обіцяємо одне одному, як заповів великий стариган Хем, і, мабуть, саме тому відчуваємо себе вільними, щасливими та близькими людьми».

Краще вити, ніж нити.