17.01.2010
Рецензія на книжку:
Л.Денисенко. Забавки з плоті та крові : Новела з десяти частин
Мені завжди подобались блазні. Вони мають величезну перевагу - право бавитись і право бути відвертим. Право пародіювати самого короля і говорити те, чого не скаже ніхто. Вони навіть мають право на забавки з плоті та крові.
Як Ерік, наприклад, чи швидше Ерік-Еріка, такий собі двостатевий герой книги Лариси Денисенко "Забавки з плоті та крові". Якщо відверто, то навіть не здогадуюсь, що спонукувало авторку зробити з чоловіка жінку і дозволити йому поблазнювати в цій ролі. Фройд би сказав про приховані фантазії, мовляв, жінки хочуть, щоб чоловіки хоч трохи побули жінками. Мовляв, чоловіки хочуть побути жінками. Мовляв, всі ми кимось хочемо бути... Але менше з ним, з тим Фройдом. Письменник, як і блазень, - він теж має право...
Краще повернімось до наших "забавок". Сама книга і справді схожа на таку собі літературну забавку, ніякого тобі "напрягу" а-ля Джеймс Джойс, кайф від ненапруги. Це щось схоже на твої щоденні-буденні думки. Думається вільно, легко, думається, бо не може не думатись.
Так і книга. Нема подій як таких. Є дві голови. Два світи. Два розвитки. Перша - голова Міри, сліпої дівчини. Друга - голова Еріка, який вирішує трохи погратись із своєю статтю.
"Своє довге волосся я пофарбував нестійкою фарбою в колір буряка, навів пурпурові тіні, вдягнув фіолетову коротку спідницю, картаті панчохи кольору бордо, заледве втиснувся в шкіряний піджачок; мої замшеві черевики, глибокого чорного кольору, ніжили мої втомливі ніжки, а довершувало цей ансамбль кашпо насиченого бузкового кольору. Джулія Робертс (це така відома американська акторка, до речі, вона заробляє до біса грошви) в ролі повії з кінострічки "Красуня" виглядала менш переконливо, ніж я".
Вони познайомились випадково. Міра часами співала на Андріївському узвозі. Не заради грошей, а заради "соціалізації". Сліпа ж усе-таки.
"Я звернув увагу на цю дівчину тому, що вона стояла. Нікуди не бігла, нерухома і майже така само велична, як церква, вона стояла під дощем і співала. Дощ котився її обличчям, гітарою, але вона мовби й не помічала цього. Я підійшов до неї ближче тому, що побачив хлопчака, котрий мав очевидний намір вкрасти у неї зароблені співом гроші. Я схопив його за комірець. Він куснув мене, вислизнув і побіг. Спритне дитинча вулиць. Дівчина продовжувала співати... ". Закінчується ця зустріч тим, що співчутлива Міра бере до себе "бездомну" Еріку (насправді ж Еріка).
Ці дві голови, жіноча і чоловіча (книга-бісексуал, інакше і не назвеш) постійно думають вголос, такий собі діалог із собою. Діалог голови, думки, а не рота, бо рот, язик - це завжди фільтр. Діалог у собі - це, як правило, відвертість. Якби люди раптом почали "бачити" всі думки своїх чоловіків, дружин, коханок-коханців, сусідів, колег по роботі, синів-дочок, усі, напевно, повмирали як не зі сорому, то просто з шоку.
Словом, текст "забавок" нагадує "легкі" рефлексії з приводу, уривки спогадів, історійки, про які хочеться комусь (чи собі - вже вкотре) розказати. Наприклад, що мама Еріка мала пунктик на Хемінгвеї:
"Стариган Хем був маминим Богом. Напевне, для мами він був навіть більше ніж Бог. Я роблю такий висновок з того, що Бога вона згадувала набагато рідше".
Або як Ерік закохався у викладачку латини:
"Коли терпець мій урвався, коли бажання мати Валерію повністю затьмарило мій мозок, я зайшов до жіночого туалету, де наша викладачка курила, і вишуканою латиною запропонував їй вступити зі мною в інтимний зв’язок. Вона дмухнула мені в обличчя цигарковим димом, уважно подивилася на мене, мабуть, уперше вона так уважно подивилася на мене (на жаль, і востаннє) і так само сказала мені латиною: "Чудове знання мови, юначе. На залік можете не приходити, я виставлю вам його автоматом. А тепер пішов (тут була не латина, на жаль), щоб я тебе на бачила, мале одоробло".
Таке враження, що усі герої нібито ненавмисне зробили в своїх головах велике шкляне вікно. Така собі ситуація "за шклом". Я знаю, що думає Міра про Еріка-Еріку, свою "дещо волохату" подругу, яка віднедавна поселилась у них. Бідна дівчина, їй немає де жити. Але вона така благородна. Я знаю, що думає Ерік-Еріка про Міру, свою покровительницю, з якою можна поділитись своїми страхами, попліткувати.
Що більше, я знаю їхні приховані страхи і бажання (думка - а в мене вони є?). Мірі "кортить засунути в рот електричну лампочку", Еріку - "встромити руку під рухому частину ескалатора".
І вже забавка - не забавка, це просто тест на відвертість. Текст як тест. Для Еріка - в кінці він таки вирішує "викрити" свого жіночого блазня (адже плоть не проведеш, і Міру врешті-решт починає тягнути до нього. Як і його до неї). Для мене - кожен же з нас час від часу блазнює, навіть перед собою. І спробуй потім щось довести.
"Як ти хочеш це довести? Як можна таке довести? Паспортом? Я не побачу жодного слова в твоєму паспорті".
Вона стоїть серед кімнати, розгублена, в розпачі, але нікуди не йде. Я вже перебуваю на тій стадії, з якої немає вороття, тому я починаю говорити до Міри: "Я роздягнувся, я абсолютно голий. Ти можеш торкатися мого тіла, вивчати його стільки, скільки тобі потрібно. Ти - доросла жінка, і все зрозумієш. Для того, щоб перевірити, усвідомити, зрозуміти, чоловік я чи хтось інший, тобі не потрібні очі, для цього цілком достатньо рук"... Вона підходить до мене. Торкається. Мені стає важко дихати. Мене то кидає в жар, то холод стискає мене в своїх крижаних обіймах. Вона торкається того, чим я звик бавитися ще з дитинства у ванній кімнаті, - мого німого, але слухняного друга... "Ти знаєш, це якесь дуже незграбне приладдя. Таке незручне", - несподівано каже Міра. Вона не припиняє мене мацати, вона не зупиняється, не відсмикує руки..."
Словом, забавки переросли в "love story" з "happy endом". "Ненапряжно", правда? Ерік повернувся до свого чоловічого "Я", Міра - щаслива. Я - теж.
Ольга Станчак
(Джерело:
Дзиґа)
|