|
28.12.2010
Рецензія на книжку:
Бондаренко Дмитро. Кохати по-дніпропетровськи : збірка оповідань
Написати роман може практично кожен, хто відрізняє підмет від присудка. А ось для того, аби написати оповідання, треба постаратися. Дніпропетровський автор Дмитро Бондаренко дуже старається: Кохати по-дніпропетровськи – друга його збірка оповідань.
Старання молодого автора аж надто помітні. У своєму бажанні стати кимось на кшталт українського О’Генрі Бондаренко іноді переграє. Він сумлінно дотримує неписаного правила придумувати історію заради парадоксального фіналу, що читач, налаштований на несподівану кінцівку, мимоволі починає її вираховувати. У більшості випадків це вдається, відтак ефект кролика, якого витягнули з порожнього капелюха, зникає.
Так, уже в першому оповіданні “Очі карії” не треба дедукції, аби здогадатися: жінка-стоматолог, яка віддається симпатичним пацієнтам, не знімаючи маски, - має якийсь дефект на обличчі. Тому швидкий та анонімний інтим – єдина для неї можливість статевого життя. Або “Усмішка”: історійка про те, як молодий батько виявився неготовим до батьківства і зненавидів свою дитину, що постійно кричить. Уже з назви можна здогадатися: переламає ситуацію усмішка немовляти, яка розтопить батьківське серце. Чи “Мамині сережки” – замальовка з натури про те, як лохотронщики “кидають” наївних дівчат, забираючи в них коштовності і яких, у свою чергу, “кидають” винахідліві друзі потерпілих.
Аби писати подібні оповідання, не треба мати великого життєвого досвіду (скажімо, сидіти за ґратами, як той самий О’Генрі). Досить уважно дивитися телевізор, читати пресу, споглядати довкружнє життя. Й уважність та допитливість з лихвою компенсують деякі огріхи, в тому числі – стилістичні. Бондаренко робить те і пише так, як не робить і не пише жоден столичний автор. Він розповідає анекдоти, які придумує сам, чи коротенькі сюжетики підкидає йому саме життя. І має небезпідставні амбіції викресати щось подібне до фірмового дніпропетровського стилю.
Бо не кожен так званий “серйозний” письменник готовий до експериментів з малими літературними формами. Легше випробовувати нерви читача потоком свідомості, космополітичної чи національної. А ще ж і непереборне бажання сказати однією книжкою все і відразу! Бондаренко ж не знущається з читача і не ставить на ньому жодних експериментів. Він просто йде природнім та вдячним шляхом: від простого до складного.
Андрій Кокотюха
(Джерело:
Журнал “Книжник-review”, №16-17, 2005 р.)
|
