Жанр: анекдот про вбивство

Книги, які регулярно пише дніпропетровський автор Дмитро Бондаренко, поза всяким сумнівом належать до сегменту розважальної літератури. При цьому не ризикну чітко класифікувати ці твори. Очевидно, тут доречне порівняння з класифікацією кіно у радянські часи. Тоді ходила примовка: є, мовляв, фільми хороші, погані, індійські та студії Довженка. За аналогією, є в негустих рядах українського чтива детективи, трилери, мелодрами, страшилки, фантастика і романи Дмитра Бондаренка.

Не слід відразу робити висновок, що ці історії погані. Саме так – історії, бо назвати «романом» твори, котрі виходять у стандартному обсязі 4,7 авторських аркуша (приблизно 180 тисяч знаків на комп’ютері, до 50 сторінок роздрукованого тексту на листках офісного паперу стандартного формату А 4) ризикує хіба сам автор. Ключове словосполучення тут – «автор ризикує». Бо у вихідних даних зазначено: «Текст друкується в авторській редакції», і в купі з самоідентифікацією історій як «романи» маємо справжній авторський проект. Сам придумав, сам назвав, сам редагую, сам продаю: літературно-видавничий експеримент у чистому вигляді.

І, можна сказати, що експеримент успішний. Бо у письменника Дмитра Бондаренка зібралася чимала колекція нагород: серед іншого, попередні авторські проекти відзначені і «Книгою року Бі-Бі-Сі» та премією представництва ООН в Україні. Знову повертаюся до кіно. Режисер блискучого «чорного» фільму «13» Гела Баблуані у одному з інтерв’ю пояснював одну з причин свого успіху: «Справа в тому, що мій фільм – чорно-білий. Тепер всі звикли до кольорового кіно зі спецефектами, а все це, як на мене, відволікає глядача від самої історії. Тому я запропонував історію в чистому вигляді».

Те ж саме робить і Дмитро Бондаренко. За неоковирною стилістикою «авторської редакції», яку навіть репортерським стилем назвати не можна, він ховає історії, які після початку читання затягують так, що вже не хочеться зупинятися на зворотах типу: «По його щоках реально текли сльози. А мені самому ставало так жалко його, як мабуть ще зовсім недавно було жалко Ані».

«Як стати президентом» - чергова, шоста проста історія від Бондаренка, котра демонструє нестримну авторську фантазію. Її, як і свободу в листопаді-грудні 2004 року, не спинити. Лузер Єгор Хмуров вирахував, що більшість успішних людей, і в першу чергу – президентів, завдячують своєю кар’єрою вдалому одруженню. Він теж вирішив вдало одружитися, та для цього треба хоча б навчитися знайомитися з жінками. Бо він – лузер, а до лузерів жінки байдужі. У цьому Єгору допомагають однокласник та його дружина Ольга. По тому, як після кількох спроб Хмурова таки вдалося позбавити цноти, котру той вимушено зберігав від шкільної лави, почався етап ловлення птаха удачі. Все склалося на користь Єгора, мрії збуваються. Але, стрімко пішовши в гору і отримавши реальні перспективи стати президентом, Єгор відмахнувся від тих, хто допомагав йому підніматися вгору соціальним ліфтом. Наплювавши на дружбу, новоспечений перспективний політик нарвався на проблеми: зраджені друзі, як водиться, замислюють помсту…

Погодьтеся, таких історій можна придумати вагон. Проте в Україні їх чомусь придумує лише Бондаренко, хоча теми – ось вони, лежать під ногами. Відповідь шукайте в його книзі: «У нас в Україні писання детективів дуже погано оплачується», - говорить автор вустами одного зі своїх персонажів. Це правда: коли ми вже заговорили про президентів, то згадаємо Віктора Ющенка з його визначенням України як «унікальної країни». Бо країна справді унікальна: історії, котрі в державі з розвиненим книжковим ринком мали б комерційний успіх лише через розважальне спрямування, в Україні є малотиражними авторськими проектами та андеграундом. Натомість потік свідомості, пришпорений маріхуаною, називається шедевром і стає культовим твором у колі людей, котрі теж курять траву, проте самі писати не вміють.

Можливо, автори подібних творів матимуть купу претензій до стилістики Дмитра Бондаренка, зокрема, до зворотів: «Ми таке велике діло задумали, а ти на першому ж випробуванні всрався? – Чому я всрався? Нічого я не всрався…». Так само очевидно, що в Польщі книги Бондаренка не перекладуть – надто вже вони «не мистецтво». Але для тих, кому цілком досить історії з експозицією, зав’язкою, розвитком дії, кульмінацією та розв’язкою, твори цього дніпропетровського письменника будуть саме тим, що дозволить без напрягів провести час у автомобільних пробках міста-мільйонера. Тому, до речі, їх і називають «дніпропетровськими бестселерами». Запитуйте в книгарнях міста.

Не плюй, президентом не станеш!.