Можливо, цю книжку також можна було б назвати так, як фільм Ролана Бикова «Чучело». Саме так. І навіть не тому, що з обкладинки на нас визирає Лєна Бессольцева. Звичайно, довести такий збіг сьогодні вкрай важко. Але саме для таких порівнянь є всі підстави. А зримий образ на палітурці — остаточне підтвердження. Цікаво, що славнозвісний фільм попередньої епохи, який здобув загальнонародне і державне визнання у Країні Рад, також було поставлено на основі однойменної книжки Володимира Железнякова. І, що ще цікавіше, книжка мала життєве підґрунтя: письменник написав роман на основі реальної історії про дівчинку, яка взяла на себе провину за іншу людину, а їй натомість рідний клас оголосив «Варфоломіївську ніч».

Нова книжка Олени Захарченко «Дівчинка з химерами» (майже як у В. Домонтовича — «Дівчина з ведмедиком») — це історія про дівчину-чучело, яку не розуміють, яку не приймають у суспільстві однолітки. Вона не така, як інші. Зрештою, їй не аж так цікаве те, що роблять однолітки, натомість вона більшою мірою живе своїми духовними порухами, що знаходять вияв у романі. Олена вирішує назвати свою героїню не «чучелом», а дівчинкою з химерами (головна героїня — Олька Воробей), щоб надати барокової ошатності. Ось і маємо: Олена в житті — Ольга у віртуальному світі книжки… Збігів, як бачимо, чимало. Якщо згадати, що письменник завжди пише тільки про себе, то нова книжка Олени Захарченко — саме такий випадок (хоч на авантитул і винесено сакраментальну фразу: «Всі персонажі вигадані, будь-який збіг із реальними особами може бути лише випадковим»). Це, безперечно, книжка-автобіографія з присмаком магічного реалізму. А подібні фрази, що всі збіги випадкові, — гра з читачем у постмодерному дусі. Нині біографічний жанр в Україні якоюсь мірою занепадає. Можливо, ця маленька художня річ змінить літературну кон’юнктуру. Приємно також, що авторка сама визначила світ твір як повість, бо в нас сьогодні чомусь усі люблять до всього ліпити означений «роман», хай хоч твір буде і на 10 сторінках.

«Дівчинка з химерами» — це соціально-психологічне полотно авторського життя на тлі магічного реалізму. Знаю, що багато хто може дорікнути: в наш час писати про прямі кореляції між життям справжнім та уявним — дурниця. Але ж подивіться, як інакше назвати цей текст, який виростає з родинної біографії, в якому пізнаються друзі й родичі Олени, в якому не змінено реальний часопростір: і місце, де навчалася авторка, і місце, де вона мешкала до переїзду в Київ, і місце, де була розташована на «Посьолку» дискотека. «Олька! — сказала Любаня. — Ти собі вчись, як хочеш, а я все вже придумала. В понеділок у мене діскотєка на Посьолку, в середу і в суботу — в нас, у неділю — на Сєвєрному, а в четвер — у бурсі».

Посьолок і Сєвєрний — так називались віддалені райони міста. А бурса — то ПТУ № 16, де вчили на мулярів, штукатурів і малярів. Професії корисні і прибуткові.

На дискотеках тієї осені модними були «Ейс оф бейс».

«Ол-зет-ші-вонс—ітс-еназер-бейбі», — виспівували дівки старших класів на перервах, закочуючи очі, не розуміючи, шо то означає. Бо школа, де вони вчились, була поганенька, і вчителька англійської, замість вчити діток мові на уроках, сідала під віконцем, пиляла нігті і фарбувала їх лаком».

Цей «Посьолок» — не що інше, як рідний Здолбунів-2. Героїня чарівної історії бере участь в олімпіаді з точних наук (а Олена Захарченко має саме таку спеціальність). Зрештою, «чучело» — це Лєна, дівчинка з химерами — це Ольга-Олена… Не вловлюється паралель? Захарченко — Бєссольцева? Навіть у прізвищах (в Олени — за чоловіком) можна простежити певний символічний зв’язок. Ольга — дівчина нетипова, нестандартна, трохи замкнута, але разом із тим і надзвичайно цікава як авторка. Часом далеко не кожен може розплутати її загадкову історію, не кожен може відчути магічну матерію «Вишиваних гарбузів» чи «Брата і сестри». Кожна книжка Олени Захарченко — це тканина, яка виростає з магічного реалізму.

Тому і для цієї книжки характерне означене двосвіття: маємо ніби дві сюжетні лінії, що переплітаються. Своїми двома попередніми книжками, які мали всеукраїнське визнання (хоча можна згадати і «Чари», як на мене, найсильнішу Оленину книжку, правда, ще з «рівненською пропискою»), авторка затвердила право на новий тип фантастичної прози в українській літературі. Це не альтернативна історія і не наукова фантастика. Радше маємо гармонійне продовження в українській традиції тієї лінії, яка виростає з української химерної прози, з творчості Євгена Гуцала, Володимира Дрозда, Валерія Шевчука. Художня мова Олениних творів по-бароковому соковита, сюжетні лінії багатозначні. Правда, якщо порівняти з «Вишиваними гарбузами», то маємо певне спрощення, редукцію художніх засобів. Можливо, для цього були свої «жанрові» підстави?

«Дівчинка з химерами» — історія про дівчинку й ченця (таємничого «крізьчасового» Монаха), про реальний світ старшокласниці і дивну потойбічну істоту, яка бачить світ магічним рентгенівським зором. Ольга пише роман про язичницю, яка прийняла християнський постриг, але герої цього твору оживають… чи то в уяві, чи то в житті… «Так от, я — поганка, тобто — язичниця. Я поклоняюсь ідолам в отому урочищі, що за крайньою хатою трохи далі. Там, знач, стоїть ідол, а перед ним якась така штуковина — називається олтар. На ньому понакладано решток жертв — кості людські там обгорілі і всяке таке. Ну, звідти верески ночами — оргії там усякі, ну, ви розумієте — то ж усе наше добре старе поганство!

Я живу в Київській Русі. Десь там у праісторичних часах.

Я ходжу слідом за Ольгою всюди і сплю на лахах, в неї у шафі. Я і є її нова подружка. Вона пише про мене роман. Або повість. Мене ніхто не бачить. І Олька теж не бачить.

Олька вважає, що все почалось з того уроку математики, коли в клас раптом зайшов він. Монах».

Ця книжка — повість для підлітків, цікава історія для молоді, яка шукає себе, якій здається, що сьогодні можна вже все, що немає жодних моральних і етичних обмежень. В цьому безперечний успіх цієї книжки, яка на сучасному українському ринку може посісти свою нішу. Історія в книжці розгортається навколо старшокласників, які закохуються і зраджують, які хочуть розважатися на дискотеках і нічого не робити, це певною мірою світ гламурних дівчат, які люблять попліткувати про хлопців… Одне слово, як мені здається, з психологічного погляду книжка доволі адекватна, вдалося майстерно передати психологію персонажів і поділитися власними секретами. Не в усіх місцях змінено імена тих героїв, які мають реальне, життєве підґрунтя. І не завжди ці персонажі знаходять (ну як би це сказати?) досить «чемну» характеристику. Можливо, що імена своїх родичів та друзів зі шкільної лави варто було замінити, аби не оголювати перед читачами й критиками власне життя — зі своїми клопотами і страхами. Всі письменники черпають літературу з власного життя, але не всі вдаються до такого «оголення душі». Хоча, може бути, що Олена пішла іншим шляхом. Можна пригадати той галас, який зчинився після «Польових досліджень…» Оксани Забужко, коли критика почала приписувати сцени з роману до реального життя авторки, після чого сама авторка почала відкараскуватися, що то все фікція… Олена свідомо використала матеріал своєї книги буття, — мовляв, навряд чи хтось у наш час повірить у достеменність.

Збігів із «Чучелом» у повісті Олени Захарченко дуже багато. Але яка найсуттєвіша відмінність? Мені здається, вона ось у чому: в Лєни був Микола Миколайович Бєссольцев (Юрій Нікулін), чарівний і добрий дідусь, який усім серцем хотів захистити її від страшної підліткової реальності. А от у Ольги такого дідуся чомусь немає. Її відкидає соціальне оточення. «Бо вчитель фізкультури любить дівчат товстих. Любить сидіти в спортзалі і дивитись, як десятий клас здає кувирки, прижок через коня і стойку на лопатках. Ольку пускають вкінці. Бо вона худа, незграбна і вчителю псується настрій».

Реальні персонажі не можуть зрозуміти внутрішніх, душевних станів головної героїні. На це не здатні ні тітка Ната, яка прищепила любов до української літератури, ні шкільна подруга Любаня, ні сестра Іра… З головною героїнею асоціюється дискурс самотності, полишеності, відкинутості. Лєну відкинули однокласники. Ольга може знайти себе тільки в потойбічному світі (наприклад, де самодостатньо існує Мрець, який сидить на шкільних партах під час уроків). Вона відчуває нечутні голоси і бачить різних примар. У реальному світі вона не знаходить підтримки, тільки в літературі, світі духовному. Тому і пише загадковий роман про монашку, яка спочатку була язичницею. Ось хто має стати її справжньою подругою. «Так Олька лишилась сама-самісінька на своїй першій парті. На другій парті, за нею, ніхто не сидів. Сиділи на третій і далі.

Вісімнадцятого вересня їй минуло п’ятнадцять років.

Нудьга і дощова осінь.

Дружити більше нема з ким. Сама за партою, сама на перервах, біля вікна. І вечорами вдома теж сама сидить. Вірші не хочуть складатись, книжки не читаються, не лізуть ніякі, хіба що ті, що по програмі, в школі, і то дуже важко. Нічого не хочеться, нічого не треба…

Якось на перерві, стоячи перед вікном в коридорі, яке виходило у квадратний замкнутий внутрішній шкільний двір, впершись колінами в холодну батарею, спостерігаючи за тим, як вчитель воєнки щось пише в своєму кабінеті за товстими ґратами, ніби він у клітці, в зоопарку, вона раптом побачила, де знайде нову подружку, і придумала собі розвагу на уроки і на перерви.

Вона придумала писати роман… цікавий такий… Про язичницю, яка стане монашкою. Тільки то має бути спочатку переконана язичниця! То буде її нова подружка!».

Цей стан обскурантизму вражає. З одного боку, ми нарешті маємо психологічну прозу з-поміж представників молодого покоління, яка магічною лампою випромінює справжні почуття й боріння. «Дівчинці з химерами» не бракує життєвого психологізму. З іншого боку, ця повістина показує, наскільки самотньою може бути людина (навіть сильна, бо саме такою є і Олька, і Лєна у фільмі Бикова), яка емігрує в потойбіччя. Зрештою, ця тема визначальна для творчості Олени Захарченко: всі її герої й героїні мандрують потойбічними світами.

Але в цій книжці тема магічного реалізму значно, як на мене, поступається тій реальності, якій чинить опір героїня. Світ уяви впливає на хід подій у реальному житті, проте це зовсім не викликає подиву, магія і чудеса сприймаються як щось реальне. Монах, який приходить у клас, видається і реальним, і прибульцем з іншого світу водночас. «Той священик був дивний, густі чорні брови і блідий-блідий. Хрест великий на шиї і чорна ряса — йому ще гарніше в чорній рясі, обличчя витонченіше й одухотворене. Худі руки… А вона ж ніколи не бачила таких худих рук, вона ж у селі жила, в давньому селі, де ще не було навіть лопати — тільки плуг.

Ні! Вона жила в місті, але місто тоді було, як село. Вона, правда, нічого не робила, бо була дочкою писаря, який служив у Воєводи, що над містом головував. Вона й сама навчена була писати. Ні — писати не навчена. Бо я не знаю, якими буквами тоді писали, і взагалі, як воно виглядало. Тому — не навчена. Вона просто розтирала фарби батькові і малювала квіти на полях тих рукописів, що він писав. Тобто — тої берести. Вони ж на бересті писали, я сама бачила в книжці про Леніна фотографію берести.

А писав батько-писар багато».

«Дівчинка з химерами» — це, сказати б, роман про роман. Головна героїня прагне написати книжку, але хто ж насправді пише історію? Це питання постає одним із найважливіших і найцікавіших. Для Олі саме вона — авторка, але чи так це для її персонажів? Персонажі добре собі знають, що це вони пишуть книжку про Олю. Світ реальності й книжки переплітаються, як у драмі Луїджі Піранделло «Сім персонажів у пошуках автора».

Можна пригадати слова філософа, який казав, що реальність — це те, що чинить нам опір, нашому розумінню і сприйняттю. Ось ця лінія змагання школярки з собою і часом перекриває за рівнем майстерності лінію магічну, пов’язану із загадковим монахом. Ця друга лінія видається затягнутою, заплутаною, не до кінця прописаною. Лише в самому фіналі ми вбачаємо точку перетину між цими двома світами. Мабуть, авторка хотіла витримати інтригу, тільки от ця спроба не зовсім вдалася. Образ Монаха — узагальнений іншими літературними типажами, він блякне й сіріє порівняно з образом дівчинки з химерами.

В книжці прочитується топографія Рівного, Здолбунова… Можна зримо уявити житловий мікрорайон, вулички, приватний сектор, можна перенестися на початок 1990-х, коли культовим фільмом доби став «Спрут» із Катані. «Озброївшись» книжкою, можна навіть скласти мапу тих місць, що їх описує Олена Захарченко, можна уявити мову й духовний світ її маленького рівненського Макондо. Це доволі цікаво й самобутньо. А от над художньомовним рівнем повісті варто попрацювати. Часом відчуваєш, як авторка збивається на скоропис, як вона не дописує діалогів, як діалоги стають передбачуваними. Справжній психологізм і драматизм не вдається передати за допомогою мови. В такому разі книжка явно програє «Вишиваним гарбузам», хоча й виграє, порівняно з попередніми творами, саме завдяки психологізму і «життєтекстовості» першої, реальної лінії.

Олені вдається майструвати цікаві, заплутані сюжетні лінії, як і її проекції — Олі Воробей. Тільки якщо Оля — початківець, то Олена — молода письменниця, яка має своїх читачів, а отже, яка претендує на своє місце в літературному світі. В такому разі важливо все ж таки визначитися з власним художнім стилем: чи це мистецтво літературної магії, замішане на волинському зіллі, чи це соціально-психологічна проза. Бо разом виходить не зовсім вдало й цікаво: щось видається зібганим, а щось розтягнутим. Одна лінія переграє другу. У кожному разі, треба робити вибір: чи залишатися на лінії Лєни Бессольцевої, чи на шляху в країну «Вишиваних гарбузів»…

Чучело і Монах.