У видавництві «Альтерпрес» вийшла книжка під назвою «Калейдоскоп», мала проза Олега Романенка — автора, який донедавна був знаний не як прозаїк, а як поет, один з помітних представників покоління «двотисячників»

Якщо бути точним, то в самій книжці її жанр визначили як «анекдоти», і це можна визнати доволі адекватним терміном, беручи його у значенні невеличкої дивакуватої історії. Тексти Олега Романенка справді короткі, а персонажі переживають більш ніж химерні пригоди. Власне кажучи, перед нами класичний зразок абсурдистської естетики з розпадом або, навпаки, гіперболізацією логічних зв’язків, перевертанням світу шкереберть і характерним чорним гумором. В одному з «анекдотів», сказати б, політики винаходять новий різновид передвиборної агітації: пообіцяти у разі невиконання програми дозволити виборцям себе покалічити, а дехто навіть виявляє готовність... з’їсти власні екскременти. І починається «дике полювання» електорату за помилками обранців. У деяких випадках такий підхід локалізується в «оберіутській», а то й буквально хармсівській традиції, як-от в «Анекдотах про Ларису Ѓадіну»: «Одного разу Лариса Ѓадіна померла. Її несли на цвинтар години зо три, аж поки не повтомлювалися».

Абсурд, взагалі, одна з потужних тенденцій сучасної української прози, і не лише прози. Це й не дивно з огляду на життєвий і соціальний досвід останніх поколінь та непрості шляхи естетичних трансформацій в Україні й світі. А проте чомусь найвиразніше абсурдні твори порівняно рідко виринають у широкі книжкові простори, залишаючись більше на рівні журнальних чи мережевих публікацій. «Калейдоскоп» Олега Романенка в цьому сенсі є одним із тих вдалих винятків, коли кількісно потужна маса все-таки «проривається» назовні. Кумедно, що коли пригадати нещодавній помітний дебют абсурдиста Олега Шинкаренка й деякі інші подібні публікації, то складається враження, ніби ця естетика особливо властива авторам з іменем Олег.

Одна з виразних і не зовсім очікуваних для тих, хто знайомий з поезією цього автора, рис прози Романенка — її соціальність. Звісно, умовна соціальність, висміяна, деконструйована та спрофанована, але від цього не менш соціальна, якщо навіть не політична. За великим рахунком, чи не більшість творів «Калейдоскопа» можна навіть назвати антиутопіями. Вони оповідають про поневолення окремої людини суспільством, колективом, ринком тощо. Романенко показує, як легко й запросто чи не будь-хто може опинитися в геть параноїдальній та безвихідній ситуації. А може, автор і повчально застерігає від цього, не пропонуючи, щоправда, рецептів.

От лише деякі зразки сюжетів цих абсурдних соціальних антиуптопій. Змова рекламних компаній та корумпованої міліції призводить до того, що охоронці в камуфляжах не дозволяють перехожим стояти неподалік рекламних щитів, аби вони їх не затуляли. Або, наприклад, Україна організовує бізнес: по одному з полігонів за великі гроші мають право стріляти своїми балістичними ракетами різні ядерні країни. Подібних кумедно-химерних і моторошнувато-«загнаних» ситуацій у «Калейдоскопі» хоч греблю гати, а ось виходів — не густо, що прикро для персонажів, а з художнього погляду абсолютно мотивовано.

Стиль самого письма книжки досить стриманий. Часом його навіть можна назвати якимсь напрочуд сірим і канцелярським. Таке письмо, звісно, виправдане концептуально, в інтелектуальному плані воно вдало гармоніює з божевільними житейськими реаліями, що їх оспівує Олег Романенко. Утім, сам текст від цього дещо втрачає, взагалі добре вивірена концептуальність часто шкодить драйву та естетиці. Здається, що більш барвистий і цікавий тропами, структурою та іншими прийомами текст зовсім не «вбив» би концептуально загрозливого абсурду, зате надав би йому більшого розмаїття і зробив би менш «лінійним».

Антиутопія абсурду.