"Справжній українець не потребує пояснення, що таке червоний борщ і з чим його їдять. Утім, якщо ви переконані, що книжка Олеся Бережного – збірник популярних рецептів, вважайте себе літературним профаном. «Червоний борщ» – така страва, яку замішують на добірній мовній традиції, інтертекстуальності, болючих сторінках української історії, злій сатирі на приписаних ідеологією «героїв» і кармічному законові… Це апріорі найулюбленіша страва кожного українця, особливо, якщо борщ зварений із «вражої злої крові».Письменник звертається до найбільш суперечливої тематики – історії, тим паче таких «невигідних» сторінок, як 1914, 1919, 1939 і 1945 роки, прихід «совітів» на Галичину, УПА, пам’ятний конфлікт через острів Тузла, свіжі «майданні» події… Втім, застерігаю: бережнівський борщ перетравити досить важко."

Письменник звертається до найбільш суперечливої тематики – історії, тим паче таких «невигідних» сторінок, як 1914, 1919, 1939 і 1945 роки, прихід «совітів» на Галичину, УПА, пам’ятний конфлікт через острів Тузла, свіжі «майданні» події… Втім, застерігаю: бережнівський борщ перетравити досить важко. Олесь Бережний проявив віртуозне володіння малими жанровими формами: кожне його оповідання за складністю конфлікту в більш ранні часи (коли письменники думали більше не про своїх читачів, а про знакову оплату праці) можна було б розширити до невеличкої повісті. Хоча за критерієм «несподіваності» й різкості фіналів оповідання можна було б сприйняти як новели.

Більшість оповідань написано від першої особи, найчастіше від імені «ворога» – москаля, червоноармійця, загарбника. За ідеєю, такий підхід використовується з наміром завоювати симпатію читача, втім, автор майстерно робить протилежне. Він застосовує досить хитрий прийом оповіді, переконуючи читача у своїй цілковитій об’єктивності: мовляв, я вмиваю руки, судіть самі. Нібито зрівноваживши свій погляд із точками зору персонажів, автор усе ж викликає огиду до своїх героїв-розповідачів: у «Сніданку» маємо двох тлустих офіцерів, яким тільки й хочеться, що поїсти, в «Дідові Багнюку» оповідач справляє нужду в чистий струмок, «пінгвіни» противно матюкаються, солдати з «Шершня» вбивають двох невинних жінок-калік…

Персонажів Бережного карає сила вищого кармічного правосуддя (згідно з ділами їхніми?). Відповідно до закону карми (рецензент жодною мірою не претендує на розкриття тонкощів буддизму), людина перероджується в тому образі, відповідно до якого жила: той, хто живе по-свинськи, помирає по-свинськи й перероджується кнуром («Дід Багнюк»); ті, що за життя чинили, як пінгвіни – мовчки й бездумно виконували накази, трусячись, як ці тлусті птахи, замерзнувши, перетворюються (реінкарнуються?) в пінгвінів; той же, хто поводиться, як шершень – вбиває простих людей тільки для того, щоб «висмоктати з них солодкий мед», – отримує життя шершня. Автор безжально роздає ролі своїм персонажам, але їх, здається, влаштовує це «друге» життя, адже це і є їхнім призначенням у цьому світі.

Олесь Бережний – нещадний і зовсім не «о.бережний», як личило б його літературному імені, сатирик. Мовлячи словами Сартра, він – ангажований, без сумніву, письменник, хоч і намагається довести протилежне суто формальними засобами. Звичні нам зі школи «герої» великого радянського війська постають огидними навіть у фізіологічному плані. Автор майстерно використовує прийоми фарсу, щоб викликати в читача блювотний рефлекс: м'ясо, що гниє, огидний сморід кислих «щі», такі ж кислі писки, запах їдкого поту, випорожнення у струмок, підтирання сторінками з рідкісного видання «Кобзаря», зґвалтування 14-річних дівчаток, зіпсоване червоноармійцями повітря… Ця книжка могла б наробити чимало галасу, якби в нас була чинна «великоруська» цензура, та навіть наша українська цензура, якби така була, не пропустила б деяких моментів, особливо в оповіданні «Тарасова ніч», у якому легко вгадуються алюзії на одного відомого «можновладця». Крім того, в Бережного є ще одна яскрава постать – полковник барон Нестор Іванович фон Шуфрен – «великий російський патріот, ісконний і канонічний великорос, цілковито щира посполита душа». Очевидно, українські політики не читають сучасної літератури або не читають «кулінарних» книжок, або… не читають узагалі. А то б...

Не можна оминути увагою ще один аспект «Червоного борщу» – мовний. Подекуди мова О.Бережного видається надто рафінованою, ніби штучно очищеною від сленгізмів та інших нашарувань, якими часто зловживає сучасна література. Натомість Бережний звертається до питомої української лексики, діалектизмів, часто – до суржику. Можна помітити характерну особливість: чужа мова (в тому числі й суржик) виділена в тексті курсивом. Візуальний прийом ніби ділить текст на два пласти – свій і чужий. Під цим кутом зору просто-таки напрошується цілий букет припущень у руслі постколоніального дискурсу…

Неважко помітити, як автор бавиться різними мовними рівнями, а потім із цієї гри постають часом химерні, часом навіть кумедні новотвори на зразок «підрепанців напівкапустяних з юшкою та шкадерликами загайсевленими» або «сьорбаликів підзолочених у мугибцях з чорницею та ложиною», або ж «курдземеликів варених кукурудзяних розкрузджених у цукринках»… Що б не обрав вибагливий читач, мова в «Борщі» так само смачна й апетитна. Прийом каталогізації можна було б сміливо зарахувати до пародіювання – починаючи від Котляревського й закінчуючи Андруховичем. Надто ж помітна пародія в оповіданні «Сніданок у Львові» - в пасажі, який можна було б назвати «сніданком з сучасної української літератури»: «салята дуодецентрована тузином огіркових рунделиків міттельропейних маринованих у перверзійному з трюфелями бульйонові під Станіславськими єшкіликами тертеними з подвійними адрухами під юранеками рекреаційними та понадкарпатськими мартофляцьками обсерваційними у берлінерському соусі з додаванням венеційської цитрини заправленої перфецькою підливою а-ля снядалки наталкові з трускавками глянсованими брюссельською чоколядою і страсбурзькою мармулядою з вафельняними карпушками іренистими на витончену прохаськук порхавкову печерицями пухирцю ядруновану щирою шинкою з винниками чуковими кавовими й кав’яровими під покалькованими пако юрими в базиліскових кожеляниках зіздриками істрими й ірваними любокоржиками дерешаними ящериними археликами з майтіосними цукериками дарусь попри троїстих руж…» І скажіть тепер, що українська література не смачна!

Насамкінець варто додати, що історія не буває об’єктивною. В різні часи вона має своїх улюбленців і своїх «упосліджених». Книжка Олеся Бережного цікава вже бодай тим, що по довгім часі панування однієї точки зору подає іншу, художньо осмислену й присмачену добірним постмодернізмом, цікавою мовною грою, зацькованими «буржуазним націоналізмом» і справедливістю, байдуже з якої релігійної традиції ця справедливість виходить.

Реквієм за втраченою українськістю.