Ознайомившись з творчістю письменниць Ірен Роздобудько та Лариси Денисенко, мені б ніколи не спало на думку якимось чином їх об’єднувати. Але їх, як то кажуть, поєднало саме життя – в тому сенсі, що і Лариса, й Ірен співпрацюють з одним видавництвом, та й на фестивалі „День Незалежності з Махном” вони виступали і бешкетували разом. Свої нові книги вони знову ж таки випустили майже одночасно. Про ці доробки й поговоримо.

Сила трьох ножів
У романі „Дванадцять” Ірен Роздобудько відправила головну героїню працювати у божевільню, а у новій книзі „Зів’ялі квіти не викидають” дія відбувається у такому собі Будинку для ветеранів театру і кіно, де доля зводить двох літніх жінок-колишніх акторок і молоду дівчину Стефку. Як це часто буває у письменниці, у кожної з цих героїнь – нелегка і неординарна жіноча доля. Колишні „зірки” екрану Едіт Береш та Леда Ніжина на схилі років опиняються на самоті у тому притулку для нікому не потрібних старих. Кожна з них по-різному реагує на цю непотрібність: одна – майже не виходить зі своєї кімнати, просиджуючи цілими днями в улюбленому фотелі й прагнучи не померти раніше своєї суперниці, котра колись давно була коханкою її чоловіка. Інша – теж втікає від себе, чи не щодня обираючи для себе нові ролі: один день вона просить називати її Офелією, наступного дня Снігуронькою тощо.

Роздобудько Стефку теж не назвеш щасливою в особистому житті: її кинув чоловік, поїхавши на заробітки за кордон, до того ж їй не вдалося вступити до театрального інституту. Саме через це вона йде працювати у цей Будинок для престарілих акторів аби отримати якусь протекцію при вступі наступного року. Але, як будь-яка небайдужа людина, переймається долею мешканців Будинку і вже не думає про первинну корисливу причину своєї появи там. Стефка здійснює те, про що тільки мріяла героїня „Дванадцяти” Хелена – стати своєрідною доброю феєю для оточуючих. І зрештою, її дивакувате, майже маніакальне бажання робити маленькі добрі дива для літніх самотніх акторів приносить за собою і здійснення її власних мрій – як щодо „маленького” світу, так і щодо „великого”. Та у Роздобудько по-іншому не може й бути. Це у Коельо – якщо ти мрієш, то весь світ допомагає тобі, а у пані Ірен – якщо ти допомагаєш здійснити мрії інших, то й твої мрії, в свою чергу, також здійсняться.

Найкраще і більш вичерпно про роман, ніж це зазначено в анотації на обкладинці книги, і не скажеш: „сентиментальна історія з глибоким підтекстом, притаманним Ірен Роздобудько”. Письменниця попри всі модні постмодерні тенденції не боїться бути сентиментальною і цнотливою, вона навіть відмовляється детально описувати сцену близькості Стефки та її коханого. Разом з тим глибинний підтекст і ненав’язливий філософський меседж не дозволяють уподібнитися до тих завалів „мильно-сопливого” чтива, об’єднаного назвою „жіночий роман”. А що це за „три ножі”, згадані у підзаголовку статті – прочитайте „Зів’ялі квіти не викидають”, можливо, знання про це вам стануть у пригоді!

Танцюй, танцюй, танцюй...
На відміну від лірично-сентиментальної Ірен Роздобудько, проза Лариси Денисенко на порядок гостріша й саркастичніша. Притаманна письменниці „везучість” на різного роду неординарні випадки у житті плюс неперевершене почуття гумору, з яким авторка сприймає ті самі випадки, дали змогу адвокату, фахівцю з міжнародного публічного права та віднедавна телеведучій випустити окремою книгою вже свій четвертий роман.

Денисенко Від першої сторінки стає зрозумілим, що книга „Танці в масках” не „проковтнеться” так само легко, як „Корпорація ідіотів”. Цитація на початку напису на традиційній корейській масці - обличчям чоловіка, який сміється (є щось спільне з Арлекіном, чи не так?), готує читача до того, що занадто простою подорож сторінками роману не буде, і доведеться сумлінно блукати всіма сюжетними лабіринтами, які вибудовує авторка.

Хоча особливою оригінальністю сюжет і не відрізняється: українська дівчина Неллі сполоханою кицькою відправляється до Південної Кореї, де очікує на приїзд свого коханого – громадянина США Майка. У цій екзотичній, як на наше уявлення, і чужій для неї самої країні героїня переживає цілу низку пригод: це і опанування тонкощів корейського повсякденного життя і мови (в останньому Неллі допомагає „пряма як літера „А” вчителька корейської мови Мей Кім), і любовний трикутник, і втрата пам’яті (це реверанс у бік латиноамериканських серіалів?), і врешті-решт нове знову ж таки інтернаціональне кохання. Хепі-енд, в свою чергу, теж не йде в розріз з шаблонами „жіночого чтива”.

Але у випадку з „Танцями в масках” головне не що розповідається, а як. Денисенко в черговий раз демонструє свій талант цікавого оповідача, незалежно від того, чи вона переповідає напів-анектодичні бувальщини про написи у сеульських вбиральнях або про камінчик на ім’я Лада, чи робить спроби занурення у „філософію”, що призводить до появи дотепних висловів з претензією на афористичність, на зразок: „Незалежно від твого вибору, життя все одно підсуне тобі те, що в нього, цього життя, для тебе є” та „Дівчина засмучує батьків двічі: перший раз, коли народжується, другий раз, коли виходить заміж”.

Словом, „Танці в масках” – черговий у творчому доробку Лариси Денисенко приклад масової літератури – добротної та непримітивної. І резонно, що ця книга, як і „Зів’ялі квіти не викидають” Ірен Роздобудько вийшли у новозапочаткованій видавництвом „Нора друк” серії „Популярні книжки”. Тепер залишається сподіватися, що видавцям і авторам вдасться цю серію пристойно „розкрутити”, щоб ці книги стали якнайпопулярнішими серед читачів – вони того варті. А хто не згоден – почитайте ці твори, тоді і подискутуємо!

П’єро та Арлекін сучасної української жіночої прози.