Однією з особливостей розвитку сучасної української літератури є банальний пошук орієнтирів і певних схем у написанні. І тут ми маємо досить цікаву ситуацію. Українська література, довгий час творена в умовах контролю радянської ідеології, зараз починає активно вбирати у себе всі позитивні й не дуже тенденції, які увірвалися до нас із примарного заходу. А на заході давно уже витворили концепцію літератури національної, втілити ж її найпростіше і найякісніше можна тоді, коли застосовується фольклорне начало.

У нашій же сучасній літературі цей прийом почали активно впроваджувати порівняно недавно. Однією з новітніх тенденцій є поєднання фольклоризмів із популярними нині описами інтимного життя героїв твору. Загалом, законодавицею такої «моди» в сучукрліті є найперше Марія Матіос (найяскравіше в «…майже ніколи не навпаки»). Народ, якому більш, ніж сімдесят років тринділи про спільну історію та намагалися вичистити генетичну пам’ять, звісно ж, проявить бажання відродити певні архетипи у своїй свідомості. Але зовсім інше питання, під яким кутом і за допомогою яких методів наші сучасні письменники використовують цей синтез. Адже занадто часто зустрічається відверто непрофесійне використання фольклоризмів та етнографізмів. Наразі, поруч із Матіос недалеко від істини пішла Любов Голота («Епізодична пам’ять»).

У випадку ж із романом Анни Багряної «Етимологія крові» використання фольклоризмів є своєрідною претензією на інтелектуальне збагачення твору, а сексуальний контекст неначе виписаний спеціально для масового читача, для якого ця тема, безперечно, лишається однією з найцікавіших. І все було б добре, якби сучасні письменники детальніше вивчали певні етнографічні та фольклорні джерела, а вже потім використовували ці самі фольклоризми у своїх творах. Але чомусь автори не зважають на те, що їхні читачі часто по-справжньому починають вірити у написане, сприймаючи його як істинне. Звісно, написане у художньому обрамленні сприймається простіше, аніж дисертації та наукові статті.

Щодо самої книги Багряної, то тут маємо досить цікавий і динамічний сюжет. Якщо дуже спрощено, то зовнішньо твір можна окреслити так: будова тексту бере початки ще від Панаса Мирного з його «Хіба ревуть воли, як ясла повні» (такі ж переплітання доль у минулому і сучасному, такі ж метаморфози характерів і зчеплення карм через покоління), фольклоризми (часто такі, які не мають вагомого підтвердження щодо їхнього існування на українських теренах. Можливо, це на перший погляд видається неважливим, але якщо згадати нашу тезу про довірливого читача, то цей момент різко набирає негативного забарвлення), а також інтимні подробиці життя героїв. Останнє, звісно ж, зараз використовується апріорі як засіб привернення уваги до тексту. Єдине, що варто тут підкреслити, так це повну дисгармонію, яку ми маємо в кінці твору саме через надмірне і просто відверто недоречне вживання таких сексуальних подробиць у кінці твору. Ті лінії, які вимальовує авторка, надзвичайно зацікавлюють, але десь після прочитання двох третин тексту видається, що концентрація всіх цих сюжетних ліній аж занадто висока. З іншого боку, якби не це, твір навряд чи був таким динамічним.

Фабула цікава. Основне — це переплітання доль через покоління.

Дівчина Ярослава їде з подругою Мартою на відпочинок до серця Гуцульщини, збрехавши своєму науковому керівнику про дослідження примарних гуцульських дифтонгів. Власне, це перший серйозний ляп авторки. Бо перед тим, як робити свою героїню аспіранткою, яка пише дисертацію з історії мови, можна було б елементарно поцікавитися, чи існують в українській мові дифтонги ще десь, окрім поліського наріччя. Але лишимо це. Бо пересічному читачеві це не настільки й важливо. На Гуцульщині на Яру чекають справжні пригоди, знайомство з Назаром, сни, в яких ввижається жінка, яка постійно застерігає її від лиха, запах цвілі й розкриття великої сімейної таємниці. Паралельно із цим розкручується лінія Гані, дівчинки зі Страхолісся, в якої померла мати, а батько— трунар Василь одружується на Ликерці, молодій і відчайдушній дівчині, яка здатна захистити нерідну їй дитину від голоду і збожеволілого батька, привезти її до Києва і виходити… Закручений сюжет не лишає сумнівів щодо того, що читач отримуватиме задоволення від прочитання. Та все ж перенасичення подіями і героями має негативні наслідки. Так, якщо розписати всі ці сюжетні лінії, то виявиться, що Яра збирається вийти заміж за свого далекого родича Ореста, а не за Назара, який насправді просто таки призначений їй долею.

І на останок, повертаючись до неправдоподібного висвітлення фольклоризмів… Жодної богині Габії на теренах українських ніколи не існувало. Вона була богинею домашнього вогнища в литовців. У нас же ці функції сильно перейняв домовик. І поклоніння їй у нас також не було, тому абсолютно недоречно робити такий культ із жаб на сторінках книги, тим самим вводячи в оману людей необізнаних із фольклором. Але, якщо заплющити очі на такі «дрібниці» і звернути увагу на оформлення й колізії, то у книзі дійсно неперевершено розкручується проблема крові й питання пам’яті поколінь.

Анна Багряна «Етимологія крові»: кармічні зв'язки і псевдофольклор.