плав авантюр, пошуків себе, спогаду про радянське минуле й південнокорейського "економічного дива" в книжці Лариси Денисенко "Танці в масках".

На фестивалі "День Незалежності з Махном" завдяки невтомній праці директора видавництва "Нора Друк" Елеонори Симонової вперше надійшла в продаж нова книжка Лариси Денисенко "Танці в масках". Нове видання стало продовженням серії "ПК - популярні книжки", до того часу в ній вийшла книга Ірен Роздобудько "Зів'ялі квіти викидають".

Розгорнувши книжку, читач відразу стикається з містифікацією. Двоє доскіпливих поціновувачів мистецтва в залі музею неголосно дискутують про картину, яка насправді існує тільки в уяві головної героїні. І головна героїня - українка Неллі - насправді мріє не так конкретно про те, щоб із неї змалювали картину, як про те, щоб бодай трошечки, бодай краєчком себе зачепити вічність (Лариса Денисенко, як і до неї Ірен Роздобудько в "Дванадцятьох...", надсилає привіт Міланові Кундері):

Вона замислилася над тим, як би могли назвати таку картину фламандці. "Гола Дівчина з в'язальними спицями у руках". Вона виглядала б такою беззахисною в холодних відсторонених залах музею, що деякі вразливі студенти з жалю накидали б на неї свої шарфи або хустини.

Доторк вічності вийшов взаємним: не тільки вічність, що постала в уяві Неллі в образі холодного залу музею, але й сама головна героїня побачила себе максимально правдиво. Це означає - без маскування не тільки одягом ("та в ті часи взагалі було важко уявити, що було під одягом у жінок, а в цієї, здається, непогане тіло"), а й соціальною роллю ("непогане тіло значить куди більше, ніж якесь уміння в'язати, еге ж?"), приналежністю до тієї чи іншої культури (відвідувачка уявної галереї кореянка Мей - також героїня роману - не впевнена: "А може, це в неї не спиці?", їй здається, що то східні палички для їжі). Словом, без можливості, так би мовити, спертися на все те, на що зазвичай спирається самототожність людини, тобто на те, що дозволяє сказати: я порядна жінка, що вміє створити домашній затишок, і від того моє життя приємне. Ні, не так - десь зникли всі підстави висловити себе максимально просто - "Я є". Коли сюжетна романна розповідь знову повернеться до цього місця - оголена Неллі стоїть перед дзеркалом із спицями-паличками в руках - цю істину ми переживемо разом з нею з усією драматичністю, на яку здатна епічна література.

Але допоки це станеться, читач зможе повною мірою оцінити ризиковані маневри, що їх роблять авторка та її видавець, опублікувавши "Танці в масках" в серії "Популярні книжці". Насамперед, як на твір масової літератури, в книжці зібрано аж надто багато незвичних, неадекватних, дивакуватих - аж до карикатурності - персонажів. Викладачка курсів корейської мови Мей Кім, що зацікавилася особою Неллі, як складною й водночас захоплюючою головоломкою настільки, що мимоволі починає стежити за нею й зрештою рятує їй життя саме завдяки тому, що була поруч і спостерігала. Інший вчитель з тих курсів, на прізвисько Старий, який більше полюбляє власні побрехеньки, аніж навчання. За спостереженням Неллі, якщо брати все розказане ним на віру, то вийде, що він є "пташиний міліонер, колишній німий та сліпий головнокомандувач, маленький каліка-праска при дворі її монаршої величності королеви Британії". Але найбільша порція іронії дістається американському хлопцеві Неллі - Майкові - та його, так би мовити, родинному і квазіродинному оточенню. Йому самому, який задумав судитися в Малайзії з адміністрацією готелю, служниця якого необачно побила "гладенький на дотик" камінчик на ім'я Лада, що він його був завів за порадою свого психоаналітика. Його психоаналітикові, докторові Мері-Лінді Купер, "затятій ворогині" Неллі і "просто курві", яка свого часу написала дисертацію на тему "Взаємозв'язок кольору клітора та сексуальної поведінки жінок європеоїдної, монголоїдної та негроїдної рас". Страшенно жадібному фінансовому менеджерові Майка Ленні (а цілком ймовірно, Льончикові - бо вгадується його одеське походження) Фельдману й такому собі "фахівцеві з питань кредитів" Джонові Вебслерові, який невідомо яким чином проліз у Майкові приятелі й тепер дозволяє собі совати носа в його особисті справи.

Лариса Денисенко. Фото: Тетяна Щербаченко
На фоні усіх тих "хлопців та дівчат" (а це ще й далеко не повний перелік, додати хоча б іноземних студентів з курсів корейської мови, з якими головна героїня навчається в одній групі), напевне, найбільш дивакуватою, сказати б, відчайдушно дивною здається сама Неллі.

Напевне, "нормальні" люди зазвичай мають інакшу мотивацію вирушити до Південної Кореї, країни із зовсім інакшою мовою та культурою, ніж таку: Я лечу на зустріч із своїм хлопцем, тому що ми вирішили розпочати спільне життя не в його і не в моїй, а в нейтральній країні. Чужій нам. Особливо якщо врахувати, що цей коханий хлопець не надто поспішає їй назустріч, застрягнувши в Малайзії з-за того самого судового процесу про розбитий камінчик "на ім'я Лада". Безперечно, те, що думає й говорить Неллі про мотивацію своєї подорожі, насправді не розкриває, а, навпаки, маскує справжню її причину. З нею ми спробуємо розібратися далі, а поки що відмічаємо наступний, ще більш ризикований крок авторки. Замість обрати для твору комедійно-розважальний підхід (завдяки чому дивакуватість і гротескну карикатурність персонажів можна було, так би мовити, подати публіці у м'якій, "софт" версії), Лариса Денисенко вдається до алегорій та символіки. На щастя, ця символіка не застигла, а динамічна; й не тисне своєю несамовитою вагою на події та героїв. Навпаки - вона легка й невагома, як сон, в якому Неллі побачила Танці в масках: Маски, що зображали обличчя чоловіків, маски, що зображали обличчя жінок, що зображали обличчя тварин, вир масок.

Авторка в епіграфі до книжки відсилає до традиції корейських танцювальних вистав "тхальчхум", проте в багатьох читачів, особливо знайомих з доробком Михайла Бахтіна у сфері теорії культури, або принаймні тих, хто читав найбільш яскраве та актуальне в українській літературі втілення його ідей - роман "Перверзія" Юрія Андруховича, виникне інша асоціація - маскарад, карнавал, ґротеск.

Ґротеск, за Бахтіним, не тільки якийсь такий специфічний художній засіб, не просто собі введення якоїсь недоречної, недоладної смішної деталі чи постаті - це насамперед цілісне світовідчуття. Прагнення відобразити світ, в якому, наприклад, несамовите прагнення розваг не знищує і не витісняє сум, розпач і невпевненість у своєму майбутньому, а навпаки, все це поєднується в химерну і нероздільну єдність. Лариса Денисенко досконало опанувала таким способом художнього світотворення, особливо її майстерність помітна, коли вона описує діойвих осіб і розповідає про ті ситуації, в які вони повсякчас потрапляють, словом, коли вона намагається режисувати той "тхальчхум", який розпочинається довкола Неллі і Мей.

І знову - ризикований крок як на книгу, подану читачеві в серії "Популярні книжки". Поліфонічну оповідь, яку читач, обізнаний із ідеями Михайла Бахтіна, зустрічав у романах Федора Михайловича Достоєвського, а читач укрсучліту знає за щоденнико-журналістсько-розповідною містифікацією Юрія Андруховича в "Перверзії", багато хто навіть із письменників вважає заскладною. Складається враження, що Лариса Денисенко сприймає таку ускладнену оповідну стратегію як принаду для читача, щось на зразок гострого детективного сюжету. Поліфонічна оповідна стратегія - це спосіб надати "право голосу" самим героям твору, щоб вони подали події неначе "від автора". Наприклад, так, як це роблять Неллі і Мей Кім, а ще є "хтось", хто від третьої особи розказує, що відбувається із Неллі в лікарні, допоки до неї не повернулась пам'ять.

Можна помітити - між іншим, уже з перших сторінок - що авторка полюбляє інколи розгорнуті, старанно виписані і від того майже статичні картини. Немовби фотографії, зроблені в найбільш драматичний момент життя (десь мимохідь навіть згадується фотокамера, якою Неллі знімкує себе в один з таких моментів). Щоб роман не перетворився на таке собі слайд-шоу, якраз і стає в пригоді оповідна поліфонія. Ось Неллі стоїть оголена перед вікном у номері готелі, готуючись за допомогою паличок для їжі зробити самій собі аборт, а з вікна у будинку навпроти за неї спостерігає Донг, наречений Мей Кім. Він спримає і розуміє те, що відбувається, зовсім інакше. Так само й у сцені сварки між Неллі, Майком і Богданом, за якою спостерегла Мей Кім. Інтрига полягає в тому, що вже раз повідане несподівано може бути висловлене кимось іншим, і від того і самі події, і ті, з кими вони відбулися, так само стають іншими. Така от постійна ґротеска мінливість Всесвіту, про яку пише Михайло Бахтін.

Настав час сказати про замасковану справжню причину подорожі, яку здійснила Неллі в таку неблизьку Південну Корею. Це особиста втеча від самої себе, яка, утім, як то прийнято інколи висловлюватися, має важливе суспільне значення. Неллі виросла і стала особистістю в умовах радянської соціалістичної дійсності, і настав час, коли СРСР, а разом із ним і соціалізм розпався. Для когось розвінчання облудності комуністичної пропаганди стало откровенням, духовним пробудженням, що дарує незрівнянне відчуття свободи. Для Неллі падіння "радянського" світовідчування, усвідомлення ілюзій наставало поступово і почалося ще з самого дитинства, з тих полів у зошитах з математики, які в неї неодмінно виходили хвилястими, і "Клубу інтернаціональної дружби", в якому та "інтернаціональна дружба" все ніяк не виходила з-за підліткових ревнощів дівчат із соціалістичних країн, чиї хлопці починали писати Неллі, побачивши надіслане нею фото. Але духовного пробудження не наставало, просто "радянські" ілюзії замінювалися з часом іншими, скажімо так, "пострадянськими". Мріям про щасливе життя у західному закордонні в тій новій післясоціалістичній реальності належить чимале місце, тому Неллі вирушає в мандри. Десь у Швейцарії вона знайомиться із своїм американським бойфрендом Майком, а тоді, як у його особі (а насамперед із його безпосереднім оточенням з психоаналітика, "фінансового менеджера" та "фахівця з питань кредитів") познайомилася трохи ближче із західним способом життя і розчарувалася, то настав час нової ілюзії - далекосхідної. "Розпочати спільне життя не в його і не в моїй, а в нейтральній країні" . Від мрії до мрії - і все життя стає, як сон. Напевне, про Неллі цілком можна сказати словами з щоденника її, так би мовити, літературної ровесниці - Лариси Ковальчук з "Щоденника страченої" Марії Матіос: "Жінка проживає життя з очима заплющеними" .

Лариса Денисенко. Фото: Тетяна Щербаченко
Виявилося, що для пробудження потрібні глобальні зміни свідомості, аж до повної втрати пам'яті головною героїнею. Ні, не так - для цього потрібна була Божа воля, яку виконує янгол десь за плечем Неллі. Роль янгола - бо він теж не може діяти на наше життя безпосередньо, сам - старанно і неусвідомлено для самої себе виконує Мей Кім. Завдяки їй Неллі не померла і змогла пробудити свій дух. Нарешті мандри чужими краями в пошуку невідь-чого скінчилися, і настає повернення:

"Я за кілька хвилин вилечу до Москви. А звідти вже до Києва. Тому що я вчасно зрозуміла, що такі дівчата, як я, повинні спочатку віднайти самих себе, а тільки потім знаходити когось іншого".

Майстерність Лариси Денисенко у створенні "популярної книжки" "Танці в масках" достойна високої оцінки. Узявши мабуть що повний набір прийомів "мильного жанру" - любовний "трикутник" і пов'язані з ним любовні страждання, стеження за подіями когось стороннього, драматичне з'ясування і припинення стосунків укупі з виявленням небажаної вагітності, спроба зробити самій собі аборт (можна прирівняти до спроби самогубства), тривала непритомність і втрата пам'яті, одужання в лікарні й нова закоханість - авторка використала його "на свою користь", тобто наповнила сюжетні елементи ще й прихованим змістом завдяки старанно продуманій символіці й оповідній стратегії, а ще завдяки зануренню в матеріал зовсім різних культур: української пострадянської, американської та традиційної далекосхідної (корейської). Відтак з-під пера Лариси Денисенко вийшов один з найкращих творів українського авантюрного роману (хіба що замість подорожей морями й суходолом - мандрівка углиб себе), достойне продовження традицій літературної доби 20-х років ХХ століття, письменників Майка Йогансена та Юрія Яновського...

Танець, маски та інтрига.