Нова книжка Марини Соколян як спроба євангелізації комп’ютерних ігор кшталту “Diablo” або “Mithos”

Колись мені пощастило співпрацювати з природженим генієм PR-у, який опанував це мистецтво не інакше, як внаслідок божественного одкровення. Загальнолюдську мрію про те, щоб якомога менше працювати і одержувати за це якомога більшу винагороду, він досить легко перетворив на виробничу технологію.
Час од часу замовники викликали його для жорстких бесід. Мовляв, ми тобі платимо великі гроші, а результатів – катма. У таких випадках він холодним поглядом пропікав візаві й, наголошуючи кожне слово, повільно промовляв: “Насправді все інакше...” Найчастіше ці “розборки” закінчувалися приязними усмішками замовників і новими, ще більшими, авансами.
Згадав я про нього завдяки повісті Марини Соколян “Херем”. Й аж із двох причин. По-перше, ця книжка видана у новій серії видавництва “Факт”, що називається “Поза фокусом” і має гасло: “Насправді все інакше...”. А по-друге, авторка історії про божі одкровення та їхнє тлумачення – теж фахівець у царині PR-у.
Прочитання євангельських текстів змушувало багатьох письменників поміркувати про те, що насправді все було чи могло бути інакше. Комусь, як Мільтону чи Булгакову, вдавалося наколядувати біблійної альтернативності, щоб вплинути на релігійну свідомість своїх сучасників. Втім, сьогоднішній літературний інтерес до релігійної тематики у кращому разі закінчується створенням просторого фентезійного світу, а в гіршому – сатиричним чи полемічним побиттям посуду, який взагалі-то не б’ється. Про пошуки абсолютної істини, на щастя, мало хто з авторів наважується заїкатись, та й справжня віра цього не потребує. Третій, найпопулярніший, мотив зазирання до Святого письма полягає у банальному використанні чужого PR-у. Хоч як крути, а біблійний сюжет гарантовано здобудеться на увагу читача, тож чому б і не скористатися цим, примостивши в узголів’ї оповіді подушку власних сюжетних викрутасів?
Марина Соколян дуже добре імітує стилістику і метафорику текстів біблійного кола, її чуття мови і мовлення – на голову вище, ніж у більшості письменників її покоління. Для читацького задоволення – і цього досить.

Подальше “відокремлення чистого від нечистого” змушує констатувати, що історія безжально пожирає сама себе, розчиняється у протиріччях та авторській невизначеності, яка вельми нагадує сумніви й терзання гравця будь-якої онлайнової MMORPG. І хоч яку б “схильність” обрав головний герой – бог-вигнанець з трьома іменами (Маззакін, Асата, Малхі) – наприкінці книжки, коли темрява і світло постали перед ним зі своїми звабливими пропозиціями, світобудова з однаковою вдячністю заковтне будь-який його вибір. Бо в координатах цієї історії немає значення, чи приставати на бік Шеолу, чи на бік Херему – в комп’ютерних іграх вибір схильності мало на що впливає, окрім позначки біля імені персонажа.
Якщо ж, власне, прочитати повість як “альтернативне євангеліє”, з усіма паралелями між шляхом Христа й Асати, то Марину Соколян доведеться записати в довжелезний перелік митців, захоплених чорним PR-ом Господа, й знизати плечима.

Мій давній знайомий (бог PR-у) добре умів переконувати людей, бо не тільки знав, як це робити, але й чудово усвідомлював, навіщо. Марина Соколян навряд чи мала таку ж просту і зрозумілу мотивацію написання повісті “Херем”. Принаймні, читачеві про це довідатись нема звідки, окрім як з пропонованого на останній сторінці музичного супроводу для читання. Для когось він стане ключем до розуміння твору, а для когось – доволі еклектичним саундтреком, непридатним для побутового екзорцизму.

Чорний PR Господа.