«ЦЕ Ж АРТ!» – ЦЕ ПОЕЗІЯ

Зарічний Михайло. Вербалізація верболозу. Збірка віршів. – Львів: Афіша, 2008. – 144 с.

Признаюся, я брав до рук цю поетичну збірку з певним застереженням, знаючи її автора як фахового, до того ж непересічного рівня, математика. Озивається якась набута досвідом упередженість: надто вже різні ці дві сфери людського пізнання і переживання: там, у математиці, логічні символи, поняття, тут, у поезії, образи, відчуття; там мислительне раціональне начало, тут – стихія емоцій. Та вже перші сторінки збірки спростовують таку залізну логістику, навіть узаконену традицією: процес відкриття що в точних науках, що в поезії – той самий: мусить спалахнути електричний розряд від стику різнозаряджених часток, або ж, в іншій системі координат, – несподівана асоціація, осяяння.
Втім, це сказано в класичній манері: «осяяння». Михайло Зарічний цей процес опустить із захмарної високості на грішну землю і подасть читачеві через жорстку, але психологічно переконливу паралель:
Нав’язливі думки
Женуть за душею моєю
Як голодні вовки
За жертвою.
Але ці «мисливці» свою «здобич» віддають нам, читачам, і одвічне полювання обертається проблемою художнього творення – процесу, який з такого боку не схопили ні Зіґмунд Фройд своєю теорією психоаналізу, ні Берґсон концепцією психічного автоматизму.
Михайло Зарічний схоплює єдність різновекторності в художньому образі і навіть задекларовує її назвою збірки («Вербалізація верболозу») звуковою подібністю слів – одного з мислительно-абстрактної, а другого – з природничо-ботанічної сфери. Назва є і кодом для прочитання і водночас інтригою для перевірки себе й читача: чи зумів автор сказати те, що прагнув, і чи сприйме читач те, що автор прагнув сказати, або ж, висловлюючись термінологією рецептивної естетики, чи збігаються або ж хоч би наблизяться обрії сподівань автора й реципієнта.
У віршах збірки «Вербалізація верболозу» немало «математики», але вона втрачає тут свою математичну автономність, свою семіотичну мову і вторгається на територію, де здобуває якості барви і звуку; з одного боку, а з іншого – «верболозне» начало потрапило в середовище інтелектуального сприйняття.
Я так і бачу автора цієї книжки у муці над розв’язанням якоїсь математичної формули, коли він раптом знаходить те, чого навмисне не шукав: у мозку спалахує несподівне спостереження чи логічний парадокс, і він мусить зафіксувати це на папері (перепрошую, у комп’ютері). І в моїй читацькій пам’яті чомусь з’являється з ХІ століття Омар Хайям над своїми календарними обрахунками чи розв’язанням якоїсь геометричної проблеми. Та раптом в уяві його ручка від глека, з якого він щойно пив вино, перетворюється в жіночу руку, що колись огортала шию коханого. Що було важливішим для нащадків: чи математичні ідеї, у яких наші сучасники знаходять зародки неевклідової геометрії, чи рубаї про вино й чашника та кучері коханої? Марно гадати. Немає математика-поета, є поет, будівельним матеріалом для якого можуть служити й математичні ідеї, поняття і навіть формули.
Втім, доволі цих розмірковувань. У загальному висліді поезія Михайла Зарічного – попри свою різну речеву матерію – обертається навколо одної з основних проблем поезії усіх часів і народів: гострого переживання часоплину, прагнення у форму слова схопити мить, яка невблаганно й безповоротно тікає. «Вересень ненадовго» - добре усвідомлює ліричний герой, і «вересневий вернісаж», що так привабливо розмальовував дерева, обернеться голим віттям листопада.
Та в це гостре спостереження і в настрій, який воно викликає, раптом вклинюється інше – і виникає несподіване зіставлення:
Жмут запізнілих квітів
Осінньої пори
Колишуться на вітрі
Вицвілі прапори.
Це увесь вірш, Але як цей стик між запізнілими квітами і вицвілими прапорами розсунув смисловий горизонт твору, який простір відкрив для читацьких роздумів. Мені здається, що автор навмисне не ставив між цими двома враженнями (про квіти й прапори) звичного в таких випадках сполучника «як» чи «мов», щоб не означити основного й переносного елемента цього порівняння, бо ж котрий з них основний, а котрий переносний. Як на мене, саме зіткнення чи подібність цих вражень викреслює іскру поезії: щось таке спільне є між ними, як відхід останніх ознак літа або втрата ілюзій. Ніяка публіцистика чи прямота вислову не позмагається з так точно й несподівано схопленою аналогією-узагальненням, переданими через звичні речі.
Схопити в буденному момент буттєвісного, трансцендентного – одна з важливих рис поезії М.Зарічного, і розкривається вона чи не найповніше у віршах екзистенційного характеру. Відчуття «межової ситуації» ховається у самій структурі тексту, розкривається у побутових, здавалося б, реаліях; здається, що чим приземленіша, буденніша деталь, тим глибинніше й гостріше вона виражає те, що, як сказав Максим Рильський, «не показать, а заховать я хочу» навіть від самого себе:
Покидаю нарешті
Буття земне
І жодні вже мешти
Не тиснуть мене.
Продовжуючи за автором, можна сказати, що ці «мешти» таки тиснуть душу в постійній дорозі в «позаземне» буття – мотив цей, до слова, повторюється у віршах М.Зарічного в різних варіантах і модифікаціях.
Віршів такого плану, де побутова реалія веде в позареальність, ховає у собі метафізичне начало, у збірці немало. З іншого боку, він тяжіє і до філософських сентенцій типу
любов ірраціональна.
ненависть трансцендентна.
віднаходячи у термінологічних абстракціях ліричний підтекст, розрахований на довіру до інтелектуальних спроможностей читача. Такі своєрідні образоформули виникають з переконання чи інтуїтивного відчуття, що терміни в поезії не є чужорідним елементом, а можуть виступати «будівельним матеріалом» самої її основи – метафори («Все навколо марнота / тексти дадзибао», «душа – цирозна печінка» тощо), а іноді простоз-таки опредметнюються («з метушні мало користі / як тепла з місяця!»).
Щоправда, іноді поет намацує цікаву сентенцію у звукописі, додає до неї ще й логічне пояснення, мовби не довіряючи читачеві, приміром:
Коли в тебе сплін
сплюнь
минеться.
Оце «минеться» цілком зайве.
У віршах-сентенціях автор «Вербалізації верболозу» любить відштовхуватися від чийогось вірша, щоб далі вести свій ліричний сюжет. Він збагачує його новими нюансами, надаючи йому то парадоксальності, то грайливості, то пародійності. Ось один із зразків такого поетичного прийому:
В автобусі можна вивчати людську вдачу,
проте цього разу я взяв таксі
Г. Муліш. «Процедура»

Хочеш пізнати життя їдь як усі
в трамваї автобусі тролейбусі
додав би я до цього списку таксі
але в таксі
не їздять усі
Образ, звичайно ж, збагатився новими відтінками, до того здобув нову іронічну тональність. І все ж така манера продовжувати і розгортати чиїсь образи виправдана тоді, коли це продовження або ж заперечення може позмагатися з рядками, які спонукали автора на новий поворот чийогось сюжету. В М.Зарічного іноді таке продовження не збагачує, а збіднює думку, породжує одновимірність. Так, рядки російського поета А.Вознесенського
Можно и не быть поэтом,
Но нельзя терпеть, пойми,
Как кричит полоска света,
Прищемленная дверьми
породжують власне спостереження:
Не поет я – ним родяться,
Але не стерплю, пійми,
Як мені, скажімо, гм… ногу
Сильно прищемить дверми.
Якщо автор замислив цей вірш як пародію, то він навряд чи досяг успіху, бо справжня пародія має підкреслити, гіперболізувати чужий текст, виставивши його в «сміховому» варіанті, в цьому ж випадку схоплено тільки зовнішній бік ситуації, і бажаного ефекту не викликає навіть захована між першим і третім рядками рима.
Втім, навіть цей, не зовсім вдалий, приклад з Андрієм Вознесенським виявляє зацікавлення М. Зарічного творчістю цього колоритного російського поета, популярного в 60-х роках, його, зокрема, приваблює підкреслений звукопис автора «Трикутньої груші» та «Ози» та візуальне начало образних асоціацій – риси, близькі авторові рецензованої книжки. Ці зацікавлення мають ще одне – національне джерело, а саме українську бароковість з її «поетицкими штучками», як назвав це один з найкращих репрезентантів цього стилю Іван Величковський.
Щоправда, я не знайшов у збірці М.Зарічного паліндромів (раків), акростихів чи фігурних віршів, а от «кабалістичні» зразки (коли виділені в рядках літери означають певні слова) та інші експерименти з літерами та цифрами трапляються часто. Загалом у пошуках розширення функціональності поетичного прийому в сучасній українській поезії Михайло Зарічний не самотній. Він має тут багатьох соратників і конкурентів. Оминувши львівських «лугосадівців», назву хоча б цікаві зразки шахопоезії Анатолія Мойсієнка. Не математик, я не беруся відчитувати цифрові комбінації та математичні символи поета в аспекті їх переведення в образно-смислову сферу. Відзначу все ж, що широка освідомленість не тільки в своїй фаховій ділянці, а й у світовій поезії, причому за оригіналами, а не перекладами, заглибленість у складну матерію тексту й інтертексту, своєрідність поетичного «перепрочитання» як інтерпретації переконливо засвідчує, що поетична творчість для Михайла Зарічного – не принагідна забавка, а якщо гра, то така, що її теоретики мистецтва (Й.Гейзінга) вважають суттю мистецької творчості. Щиросердне чи то грайливе визнання автора, що «в редакції часописів свої нездалі опуси марно слав я», яке творить творить каламбур із назвою вірша («Марнослав’я») має під собою суттєву підставу. Творчі експерименти М.Зарічного не відпускають від себе, живуть у внутрішньому слухові. І «жарт» таки обертається «артом», тобто мистецтвом.

м. Львів Микола ІЛЬНИЦЬКИЙ

"Це ж арт!" - це поезія.