Авторку цієї книги нещодавно нагородили спеціальною відзнакою “Гармонія слова” конкурсу на найкращого літописця сучасності. Це четверта прозова книга Лариси Денисенко, киянки, адвоката, фахівця з міжнародного публічного права.

Попередні книги – “Забавки з плоті та крові” (Гран-прі конкурсу “Коронація слова 2002”), “Кавовий присмак кориці” та “Корпорація ідіотів” – письменниця видала протягом останніх трьох років. Попри такий прискорений темп, усі ці книги дуже різні, хоча й простежується єдність авторського стилю. Прозорі та фантазійні постаті з “Кавового присмаку кориці” хотілося уявляти безтілесними фігурками, вирізаними з картону, що рухаються на тлі підсвіченої ширми. Соціальна сатира роману “Корпорація ідіотів” примушувала впізнавати й пригадувати реальні, а часом і надто присутні в телеефірі та газетних публікаціях постаті української дійсності, гіперболізовані та гротескні. “Танці в масках” пропонують своєрідний стилістичний коктейль із настроїв обох зазначених книг. Історію розказано від імені двох дівчат. Дівчина-кореянка Мей раптом бачить на вулиці свого рідного Сеула європейку Неллі, яка видає себе на першому ж світлофорі, бо поспішає перебігти вулицю, щойно погасло зелене для пішоходів, тоді як аборигени знають, що поспішати ще не потрібно. Із цього моменту Мей не перестає думати про Неллі, стежить за нею й намагається зрозуміти таку чужу їй європейську ментальність. Українка Неллі приїздить до Сеула, щоб почати тут нове життя зі своїм американським хлопцем Майком, якого не любить, і від самого початку наводить читача на підозру, що ніякого нового життя їй розпочати не вдасться. Поки Майк затримується в справах, Неллі пізнає Сеул, живе в готелі, ходить по барах і дискотеках, іде на курси корейської, якої її навчає Мей. Що об’єднує ліричну та замріяну Мей із цинічною та розкутою Неллі, а також до чого тут загадкова Йордана, яку непритомною привозять до лікарні після невдалої спроби зробити собі вишкрібання паличками для рису? Зрозуміло, щось об’єднує. Але про це вже в книзі Лариси Денисенко, до речі, дуже кінематографічної, готової пропозиції на касову іронічну мелодраму.

“Наше з Майком інтимне життя відбувалося в готелі, де було розміщено учасників конференції, навіть номери в нас були, як близнюки, та й різниця всього в одній цифрі, у мене – 1411, у нього – 1417. Зустрілися ми за сніданком. Я спокійно набирала в півторалітрову пластикову пляшку від мінеральної води сік із автомата, чим, звичайно, привертала увагу майже всього залу, включно з менеджером, котрий, наче в лихоманці, думав, як це припинити, та офіціантів, які чомусь раділи. Але поки менеджер думав, Майк до мене підійшов і став втирати своєю американською мовою, що він думає про людей, котрі набирають сік у величезні пляшки із сокових автоматів у готелях. “Як вам не соромно, нас тут годують тричі на день за кошт організаторів, а ви собі дозволяєте таке безчинство. Ви – халамидниця”, – докоряв він мені. І тут знову на сцену виходить вибір.

Я могла змовчати – ну й що, облив мене помиями якийсь пришелепкуватий американець (до речі, він мав рацію, мою поведінку зразковою не можна було назвати, та чхати я на це хотіла), могла вибачитися, вилити сік в автомат і піти геть, але я так не зробила. Замість цього я сказала йому таке: “Це ви тут цілий день стирчите на конференції, і там вас тричі годують, а я піду зараз гуляти, там мене ніхто не нагодує, жодна падлюка не занепокоїться тим, що я зголодніла, я хочу пити, а платити за це не хочу...”

"Танці в масках".