Прочитавши ці дві книги, я одразу зрозуміла, що хочу написати статтю у дусі порівняльного аналізу. Як то буває, коли автори пишуть практично на одну тему, але самі про те навіть не здогадуються, тобто працюють самостійно і незалежно. Ідеться про роман Лариси Денисенко «Танці в масках» та повість молодої письменниці Сандри Мост «Ти гратимеш знову і знову...» (книга «Подвійне життя»).

У вересневому випуску минулого року передачі «Документ +» (канал «1+1»), до якої запросили Сандру Мост, ведуча, Лариса Денисенко, запитала приблизно таке: що має зробити автор, аби його читали мільйони людей? Сандра відповіла досить заплутано, потім у приватній бесіді пояснила мені, що мала на увазі ось що: треба бути на певній хвилі. Треба вміти уловлювати найголовніше, будь-що-будь. Або самому створювати нове таким чином, аби мільйони читачів зрозуміли, що найголовніше — то є то, про що пишеш саме ти. Писати те, що вловлює з інших світів твоя душа, що фіксує твоя свідомість. Отже, приблизно 40% — хвиля, 60% — твоє нове. Так, Сандра свідомо не говорила про піар, і вона, як ми усі, знає, що десятимільйонними накладами виходять твори Дарини Донцової. Припиніть, краще послухайте, про що я.

Не є новою думка про те, що у певний час у суспільстві виникає ідея, яку одразу підхоплюють представники різних сфер діяльності. Вона, ця ідея, відбивається у творчості митців, одну і ту ж ідею могли розробляти представники різних мистецьких кіл. За допомогою інших засобів, але так само вона відбивається у науці, тобто виявляється на цілому зрізі суспільного життя.

Спочатку декілька слів про кожну з названих, дещо близьких за тематикою книг окремо. Лариса Денисенко, «Танці в масках» (2006 рік). Молода українська жінка прямує до Сеулу, бо там має зустрітися із своїм другом, бой-френдом, американцем, який саме зараз десь у Європі, вони хотіли зустрітися на нейтральній території, відпочити у відпустці перед тим, як зробити серйозний крок назустріч один одному. Отже, був обраний Сеул. Дійсно, це нейтральніше, ніж, наприклад, Лондон чи Бангладеш.

У Сеулі їй доводиться якийсь час перебувати самій, бо Майк (можливо, навіть наречений) затримується у своїх справах з міжнародного тероризму. Аби згаяти час, Неллі (так її звати) починає ходити на курси корейської. Саме там вона потрапляє до вчительки корейської Мей, яка ще за кілька днів до того запримітила вродливу європейку. Що потрібно Мей від української жінки? Пізнати, чим живе остання. Адже у неї такий чарівний, дещо таємничий та самодостатній вигляд, вона не така, як жінки Сходу, авжеж. Просто не може бути такою, в неї таке пишне волосся. Безумовно, ця європейка чинить тільки так, як сама знає.

Я свідомо докладно не розкриваю інших не менш важливих концепцій твору, як-от: втрату пам'яті головною героїнею, власне, причину цієї втрати, її перше велике і нещасливе кохання, забуття своєї мови, багатьох інших. Цікавою і, з моєї точки зору, першочерговою є така ідея: часткова втрата себе і жага пізнання себе через іншу людину. До речі, не можу оминути фрагмент, у якому йдеться про нещасливе закохання головної героїні. Звичайно, не можна назвати сам сюжетний хід унікальним (цього доволі і в житті, і в літературі. Крім того, неважко зрозуміти, що героїні «Ти гратимеш знову і знову…» Сандра і Стефані також з'їхали з наїждженої колії саме на нещасливому коханні), але хочеться торкнутися самого описання у літературному сенсі. На мій погляд, це найсильніший, найенергетичніший фрагмент твору — починаючи з моменту, коли Арт заглядає до кімнати, де сидить Неллі, названа ним Йорданою. Коли я читаю те, що мене глибоко зворушує, я на мить (чи більше) закриваю книгу. Так от, поки тривав опис пристрасного спілкування Арта з Йорданою (вдале ім'я), я закривала книгу разів зо три. Дуже сильне передання харизматичності і безвідповідальності героя. У неминучі наслідки останньої, як то буває, віриш не одразу. І це також дуже натурально подано у творі Лариси Денисенко.

Але ми відволіклися. Отже, Мей починає стежити за головною героїнею, вона знімає квартиру, вікна якої виходять до готелю, у якому мешкає пані N, вона думає про неї, кохаючись із своїм хлопцем Донгом. Вона врятовує її після, так би мовити, не зовсім вдалої операції. Вчителька корейської підсвідомо відчуває, що життя Неллі містить відповідь на її життєві питання. Хоча ці відповіді полягають лише у тому, що життя європейки — то є просто зовсім інше життя.

Сандра Мост, «Ти гратимеш знову і знову...» («Подвійне життя», 2007 рік). Книга складається з двох повістей, сама авторка визначає свої твори як сценарії. У цьому випадку не йдеться про власне кінематографічний жанр. Сандра вказує на те, що вважає твір сценарієм, коли він сам лягає в основу життя, коли його можна прожити як певний варіант буття. Отже, з двох сценаріїв, що увійшли до книги — «Подвійне життя» та «Ти гратимеш знову і знову…», — нас цікавить останній. Оскільки саме у ньому подвійність життя авторка простежує на прикладі двох реальних особистостей (на відміну від першого твору, де один з персонажів створений уявою іншого).

«Ти гратимеш знову і знову…» — це поєднання світів двох персонажів — української дівчини Сандри та голлівудської зірки Стефані Міламне (прототип — відома актриса Ніколь Кідман. Це випливає з численних натяків авторки, найпрозорішим з яких є розміщення реклами «Шанель № 5» з Ніколь Кідман поруч із листом Сандри у гламурному журналі «ELLE»).

Кожна з героїнь відверта із своїми глядачами або читачами. Їм обом є, що сказати, і в цьому плані російська мова (якою розмовляє Сандра) та українська (якою передано думки англомовної акторки) цілком відбивають деяку полярність світовідчуття персонажів. Сандра знає сенс буття. Саме так, вона знає сенс. Але вона не знає, куди його, так би мовити, принести, у що його вкласти. Як дати собі раду у цьому світі, вона до нього погано адаптована. Стефані має можливості. Увесь її світ — то нескінченне поле можливостей, і вона про це знає. Поєднання знання та можливостей — саме це відбувається у фінальній бесіді між двома героїнями. «Ти гратимеш знову і знову», — говорить Стефані до Сандри. Гратимеш у світі, який погано знаєш, аби пізнати його краще, бо це варто будь-якої гри.

Так само потрібні одна одній у світоглядному сенсі Мей та Неллі. Мей необхідно збагнути себе, пізнати, хто вона є. Йордані-Неллі треба позбутися свого болю через нещасливе кохання, що наклало серйозний відбиток у її серці, який відтоді заважає їй прагнути того, що їй потрібно насправді. І незважаючи на її досить зверхнє ставлення до в усьому правильної вчительки Мей, саме остання врятовує їй життя, інтуїтивно коригує його (це вона відправляє Йордану, що забула, як її звати, свою мову, до військового шпиталю, «який обслуговував солдатів з натовської бази». Саме там вона зустріне щиру у ставленні до себе людину). І через свою допомогу, через втручання у чуже життя Мей пізнає себе. Наче опинившись на час в іншому житті і повернувшись до себе, вона починає усвідомлювати цінність того, що має, хто є вона. Отже, в обох книгах (нагадую — «Танці в масках» та «Ти гратимеш знову і знову…») ми маємо структуру подвійності, два світи, що, поєднуючись, стають третім, повнішим за перші два (практично за Гегелем). У пошуках власного «я» герої виходять за звичні межі, збагачуючи один одного.

Повертаюся до початку цієї статті, де йшлося про вміння уловлювати тенденцію, певну хвилю, ідею, актуальну для свідомості багатьох. Певна річ, теми втрати себе, прагнення знайти відповідь на питання щодо власної самоідентифікації не є новими. Але відповідь, що отримується шляхом взаємозбагачення представників різних культур або сфер життя, то є цікавий вихід. Мабуть, ми усі потребуємо, аби обмінятися досвідом, який дозволить нам збагатити один одного. Якщо ця ідея виявилася актуальною, то хочеться на ній наголосити. «Танці в масках» та «Ти гратимеш знову і знову…» — то є твори про нашу загальнолюдську потрібність один одному, з якої виростає подвійність. Наше буття стає двомірним. Мрії та сподівання утворюють новий, іноді самодостатній, світ. І кожен сам обирає, що з ним робити — чи віддати йому перевагу, тобто жити у світі своїх мрій, чи намагатися максимально наблизити його до реальності. Принаймні до фізичного світу. Можливо, у двох розглянутих книгах йдеться про те, що ми усі потрібні один одному?

Ці дві книги поки що не мають мільйонних накладів. Але автори відчайдушно шукають шляхів до світу, де протиріччя людини будуть її силою, а не болем. До речі, це шляхи Пауло Коельо, Харукі Муракамі та Чака Паланіка (вибачте за насправді зовсім не однорідний ряд), які також шукають, як зробити цілком реальним світ своєї мрії, плідно використати своє друге «я». Це значить, що вершина ще попереду. Сподіваюся, пані Денисенко не образиться на таку узагальнену віру Сандри Мост.

Лариса Денисенко і Сандра Мост: Подвійне життя — то є танець у масках.