|
04.03.2011
Рецензія на книжку:
Бриних Михайло. Електронний пластилін
Літератор Михайло Бриних, 33 роки, написав роман ”Електронний пластилін”. Він побачив світ у видавництві ”Факт”.
Це одна з найзагадковіших книжок року, що минає. Із першої спроби важко визначити, що саме перед вами. Ймовірно, це пародія — але що пародіюється? Може, нинішня наша тінейджерська література? Або псевдоінтелектуальна проза? Бо ось є навіть підказка автора: ”Ти думаєш, що ліпиш із пластиліну свій життєвий ідеал, і не знаєш, що пластилін бачить ваші взаємини зовсім інакше”.
А може, це детектив, який прикидається чимось іншим? Скажімо, передбачувано-банальною історією про кібер-монстрів? І так добре прикидається, що йому вдається обманути читача. Дочитавши за один вечір книгу до кінця, читач відчуває непереборне бажання прочитати це ще раз. Бо йому здається, що він пропустив щось дуже важливе. І цього пропущеного йому не вистачає в самому кінці, коли якраз найцікавіше — чому і як сталася ця смертельна пригода, 26 трупів, серед яких немало знайомих персонажів. У тім числі Маша, яку звали Коровою, і дивний хлопець на ім’я Маруся Чурай.
Читач не помиляється: він справді пропустив багато. І не через свою неуважність, а через те, що автор винахідливо дурив легковірного читача. Там, де читач спершу сміявся, треба було плакати, але він цього ще не знав. Або: читач думав, що йому все зрозуміло, а насправді то був обман лінивого сприйняття. Коли читаєш роман удруге, тобі вже здається, що це зовсім інша книжка.
Можливо, для аматорів комп’ютерних ігор читати вдруге не знадобиться. Бо роман побудовано за законами саме тих ігор, де у вас може бути кілька життів у запасі й можна не раз спробувати змінити свою долю. Такому читачеві не здасться незвичним, що четверо головних героїв гинуть на 114-й сторінці, а книжка закінчується аж на 241-й, і хтось із загиблих з’являється знову.
А втім, автор знає, що запасне життя так само оманливе, як і поза грою. Тому це сумна книжка. Вона написана добрим письменником — але ніби десь наприкінці світу, коли літератури вже не стало, а літератори ще лишилися. Тому роман повний скептично-чорного гумору, часом просто блискучого. Трапляється й ненормативна лексика — але не така, до якої нас привчила сучасна українська молодіжна література, де матюкаються лише для того, щоб подражнити благопристойного поціновувача красного письменства. Ні, тут лихословлять так, як це роблять цілком нормальні дорослі люди — коли в них вже нема жодного іншого виходу й жодних інших слів.
Віталій Жежера
(Джерело:
"Газета по-українськи")
|
