У Харкові та Києві відбулася низка презентацій нової книжки Сергія Жадана "Ефіопія". Ця поетична збірка чекатиме на фахового критика, який зрозуміє правила гри, сподівається автор.

Збірка Ефіопія – це сімдесят сторінок поезії і тридцять сторінок есеїстки, які, за словами автора, можуть слугувати коментарем до віршів. У другій частині збірки зібрані колоритні персонажі – клоуни, проститутки, мертві поети, юні романтичні злодії, молдавські стихійні ботаніки, які вирощують коноплю. У віршах, на відміну від есеїв, значно більше анамнезу, лікарняного дискурсу, фармакологічного досвіду й алкотріпів, готовність ліричного героя до смерті і постійна потреба у знеболювальному. У римованих текстах Ефіопії оселилися щойно звільнені зеки, покалічені пролетарі і наркомани. Під час читання цієї поезії чується механіка великих промислових кораблів, пекельна кочегарня і цеховий гул робітні. Ніби ера цифрової інформації так і не наступила.

- В есеях збірки Ефіопія типізація прочитується як метод – пияки, аптеки, собаки, крамниці. Усе це читачеві пропонується упізнати як частину свого світу. У твоєму новому романі знайдеться місце унікальному, приватному досвіду?

Ця книжка не буде автобіографічною, це буде справжня розповідь, fiction. З характерами і сюжетом. Це не будуть подорожні нотатки, які провокують на такий собі побіжний погляд, коли ти просто ловиш усе, що бачиш з вікна потяга. У романі буде статичний ландшафт, я сподіваюся, що книжка взагалі відрізнятиметься від всього написаного мною.

- Цікавить твоє теперішнє коло читання. Текст, який прочитав за одну ніч?

Кожелянка за одну ніч прочитав, але це тому, що читалося легко. А так щоб аж вразило... Хіба що позаминулого року я прочитав Петра Вайля Стихи про меня. Він уміє писати стилістично легко і цікаво. Але загалом читання було багато, особливо поетичних збірок. Я про це мало говорив, але Ефіопія – це насправді книга стилістичних цитат, там обігрується багато різних чужих поетик – європейських, російських. Просто я сумніваюся, що хтось із критиків це помітить і напише. У цій збірці багато гри. Це ж не книжка про те, що я хочу стати китобоєм. Це відсилання до поезії романтичної доби, до поезії початку ХХ століття. В мені прокинувся філолог, який кілька років мовчав.

- Як ставишся до прози, скажімо, Захара Прілєпіна?

Так, я читав Прілєпіна. Ще кілька років тому в мережі прочитав Патології, мені дуже сподобалося. І кілька місяців тому прочитав його роман Санькя. Нещодавно у нього також вийшла книжка Черевики, повні гарячої горілки, він отримав кілька літературних премій в Росії, в інтернеті було про це багато інформації. Так, нормально, мені подобається. Але, як мені здається, в українській літературі я такої ролі не виконую. Подібний текст цілком може з’явитися у нас, чому ні? Такий наратив ніби сам себе пропонує. Складний і водночас простий у хорошому смислі слова, який може зацікавити багатьох читачів. Я не знаю, хто би у нас за таке взявся. У нас письменники зазвичай не мають такої яскравої біографії.

От Ульян у нас такий за фактурою, він пише цілком інакше. Він би міг взятися за афганську тему, наприклад. У збірці Сто тисяч слів про любов у нього є коротеньке оповідання. І там є дуже така класна штука, він згадав, що з ним було десь там на початку 80-х, без патологій, розчлєньонки і груповухи, він просто узяв дуже ліричний і світлий епізод.

У хороших українських письменників ще є така фішка – вони часто тримають дуже глибоко у собі речі, набагато цікавіші за те, про що вони пишуть. А такі письменники, як Лімонов і Прілєпін з себе видавлюють такі речі, їм це добре вдається. Я з покійним Пако іноді говорив на подібні теми, тому що Пако часто у приватних розмовах розповідав епізоди своєї героїчної біографії. Це ж був просто нереальний досвід. Як він воював, чи як він був на Півночі. Але у його текстах цього залишилося дуже мало – очевидно, з якихось етичних міркувань він вважав, що про це не варто говорити.

- Контактуєш зі своїми європейськими колегами – литовцями, німцями? З ким виходить спілкуватися найбільш природно?

Я з колегами мало спілкуюся. Все обмежується стандартними спільними виступами, листуванням. Не можу назвати це бурхливим спілкуванням.

- Часом можна почути репліки „Занадто багато Жадана!” Ти свідомо обмежуєш свою присутність у ЗМІ як колумніста, наприклад?

Та ні, усе залежить від замовлень. Пропонує Главред писати – я пишу, пропонує Український тиждень – пишу. Не пропонують – не пишу. Я знаю про таку позицію, мовляв, забагато Жадана. Але це може сказати людина, яка моніторить одночасно усі паперові видання і сайти в інтернеті. Зрозуміло, що для такого читача мене буде забагато. Люди, які знаходяться всередині середовища, рідко уявляють собі, що відбувається поза ним. Тобі здається, що ти відомий поет, а вийдеш на вулицю – тебе там ніхто не знає. У них перед очима одна матриця, і якщо вони прочитали дві статті Жадана, значить їм здається, що кожен прочитав ці статті. Тому я на це не дуже зважаю.

- Тебе не обтяжує роль людини, яка мусить виступати певним орієнтиром для суспільства?

Писати колонки – це правильно і добре. Якщо об’єктивно говорити, популярність літератури і її вага у суспільстві різко впали. Тому це непоганий спосіб не те що розширити аудиторію (це якось технічно звучить), а донести простими словами свою позицію якомога більшій кількості людей. Я до цього ставлюся завжди як до гарної літературної школи. Мені здається, що професійний письменник мусить вміти написати текст на будь-яку тему, будь-якого обсягу і в певний термін. Інакше який же це письменник? Окрім натхення і таланту існує таке поняття, як професія.

- Не дратує, коли слухачі в залі намагаються тебе пережартувати?

Та ні, не дратує. Коли відбуваються ось такі зібрання, там обов’язково у великому скупченні людей знайдуться ті, яким це все від початку не подобається, вони приходять тусонути, себе показати, щось зіпсувати. Звичайно, такі речі дратують. Але публіка завжди буває різна. У Харкові, де я живу, усіх бачу частіше. А в Києві за останній рік я помітив таку річ, що молоді люди підходять і кажуть: „Я вперше Вас прочитав”. Насправді аудиторія змінюється. Можливо, вона залишається за віком такою ж, чи зовні.

Для мене інтригою залишається питання, куди діваються читачі, які приходили на зустріч п’ять-шість років тому. Я сьогодні здавав документи до німецького посольства, а дівчина, яка приймала в мене папери, запитала: „А ви не родич Жадана? Я їй відповів, що це я і є. Тоді вона вигукнула: „Так це Ви! А ми ж Вас усі читали в університеті”. Я тоді собі подумав, що це люди, які п’ять років тому приходили на вечори. А зараз вони закінчили навчання, вийшли заміж, отримали роботу, намагаються якось інтегруватися в життя. Цікаво, чи вони продовжують читати книги? Можливо, в чомусь праві критики, коли кажуть про молодіжну прозу, яка розрахована на певний вік? Ніхто ж цього не відслідковував.

- Судячи з реплік на вечорі, багато хто твоїх віршів ще не зрозумів. Ці тексти важко назвати „молодіжними”.

Буває, люди щось чули про Депеш мод, приходять на вечір і думають, що зараз буде продовження Депеш мод. Часто вони навіть не слухають. В Могилянці, принаймні, уважна аудиторія. А коли зустріч в клубі, люди приходять не для того, щоб щось почути, і книжки купують просто, щоб підписати. До того ж, у нас і так критики немає, а хто намагається щось писати, той обов’язково закріплює стереотипи, які потім важко розбити. На кожній зустрічі знаходиться людина, яка запитає: „А це правда, що Ви продалися Фоліо на все життя і за угодою маєте їм писати по три книги на рік?” Також обов’язково прийде людина, яка запитає про риб – чому в моїй поезії так багато риб? І так стається вже багато років. Але все одно хочеться вірити, що люди приходять, бо люблять літературу, а не тому, що десь почули знайоме прізвище.

Сергій Жадан: "В мені прокинувся філолог".