1 березня 2006 року вийшла в світ нова книга харківського письменника Сергія Жадана "Гімн демократичної молоді". На обкладинці її, а також на рекламних плакатах можна побачити на фоні кольору червоної цегли фото Леоніда Брежнєва, який цілується з Еріхом Хоннекером.

Втім, у самому творі немає жодної згадки ні про одного, ні про іншого лідера соціалістичного табору, та й, чесно кажучи, молодь (судячи з книги, це поняття охоплює людей віку від 25 до 45 років, але здебільшого молоддю письменник вважає тридцятилітніх, тобто своїх однолітків) якось не назвеш "демократичною".

В основному йдеться про тих, хто починав на початку дев'яностих у вуличних бандах, возив товар на польські базари й "кришував" гуртожитки та торговців на ринку, а нині, коли ситуація змінилася, герої Сергія Жадана намагаються знайти себе в тому, що прийнято називати "бізнесом". Але їхня діяльність, описана Сергієм Жаданом, більше підходить назва "анти-бізнес" хоча б тому, що вона не приносить, а забирає гроші, примножує проблеми з податковою, пожежниками й братками-"суперксероксами".

Це скоріше той самий карнавал першої половини дев'яностих, найбільш відомим літературним вираженням якого були "Рекреації" та "Московіада" Юрія Андруховича, просто перенесений із навколомистецьких пиятик під час рок-фестивалю або по гуртожитках в офіси, на оптові ринки, автостоянки, склади та на різні інші "виробничі майданчики".

Пиятики та п'яний мордобій, утім, нікуди не поділися — напевне, читачі творів Жадана до них звикли — вони стали частиною того самого абсурдного виробничого процесу, внаслідок якого гроші не заробляються, а тільки витрачаються.

В "Гімні демократичної молоді" письменник відходить від жанру нон-фікшн, успішно освоєного ним у попередній книзі "Anarchy in the Ukr", натомість пропонує чотири ґротескні й одночасно ліричні новели. В новому творі Сергій Жадан ще глибше й органічніше засвоює спадщину харківської української літератури 20-х років, насамперед прози Миколи Хвильового. Якщо в "Anarchy in the Ukr" Жадан перейняв основні образи-архетипи Хвильового: дорогу, революцію та анархію, а ще, так би мовити, загальний гарячий ліричний настрій, то в "Гімні демократичної молоді" він упритул підійшов до жанрової природи попередника.

В новелах, починаючи із збірки "Сині етюди", а потім у повісті "Санаторійна зона" Хвильовий поєднував ліричне захоплення новим післяреволюційним життям й людьми, які його творять, із правдивим зображенням цього життя, тобто — з ґротескними очудненнями й викривленнями. Так робить уже на початку ХХІ століття Сергій Жадан , тільки замість більшовизму та "азійського ренесансу" — товарно-грошові відносини й "дикий" базарний капіталізм.

Є у Жадана також своя мрія, як і "загірна комуна" Хвильового, навіть набагато точніше локалізована — залізнична станція "Маріуполь-вантажний". Скоріш за все, мрія Сергія Жадана має не надто багато спільного із реальним підприємством Укрзалізниці, що ним є згадана станція, проте елементи її, тобто мрії, тут зібрані якнайповніше — тут і махновська анархія, яка полягає в тому, що начальник станції може вважати себе верховною владою, скільки завгодно розподіляти "чорні", "білі" й "сірі" вантажо-, пасажиро- та грошопотоки, і в той же час такі люди, як Іван та Єва, можуть без особливих проблем жити по-своєму; і постійне місце в вагоні, і вільна любов — і це не просто випадкові любощі похапцем, а справжня залізнична "Кама-сутра", і запас коньяку в буфеті; а ще — на довершення всього — цілий потяг з наркотиками, сорок вагонів зовсім близько, десь на запасній колії, і в небі довгий, неначе загуслий, серпень, щоб насолоджуватися усім цим.

Щоправда, дорога, яку долає Іван в цей анархо-залізничний рай, ті дванадцять (магічне число!) вагонів, що їх він нескінченно-довго проходить, ті усі примари, котрі трапляются на його шляху, нагадують смерть і нове народження...

Згадати прозу Миколу Хвильового хочеться й говорячи про героїв "Гімну демократичної молоді". Взяти, наприклад, братів Григорія та Саву Лихуїв, або Санича, або юриста Кагановича — всі вони, колишні "королі" серед безладдя першої половини 90-х, тепер все більше відчувають свою зайвість в новому проспілково-корпоратизованому світі, стають блазнями, як анарх або Хлоня в "Санаторійній зоні".

В жіночих образах теж можна впізнати підмічені Хвильовим типажі: вони всі зневірені в своєму майбутньому, насамперед тому, що категорично не хочуть народжувати дітей, як Єва, яка в свої сорок п'ять усвідомлює, що за рік-два до неї прийде старість, почнеться розпад тіла і наближення смерті — і не хоче скористатися, можливо, останньою в житті можливістю завагітніти. А до подружки юриста Кагановича смерть приходить уже в двадцять п'ять, коли до решти розпалося не так тіло, як її особистість — наприкінці життя вже не тримаються купи особисті речі, які вона носить із собою, і знайомства, які вона заводить. Як не згадати тут жінок з творів Миколи Хвильового, Мар'яну з новели "Заулок", яка вирішила покінчити з життям, і "щоб не було повороту", віддалася сифілітикові, або Б'янку, головну героїню повісті "Сентиментальна історія", яка від незреалізованості свого кохання до художника Чаргара віддається діловодові Кукові (власне, обставлено нею втрату дівочості як самогубство — ранній ранок, посильний із запискою) із тією самою метою — "щоб не було повороту".

Той, хто прочитав попередній твір Сергія Жадана, "Anarchy in the Ukr", знає, що він закінчується "кльовою" переводною картинкою з написом "Жити швидко, померти молодим". Мені здається, що ці словами стали лейтмотивом, суттю, ідеєю "Гімну демократичної молоді". Герої нової книги в певний момент перестають бачити й відчувати своє майбутнє, й можлива смерть наступного дня чи години буде сприйнята без спротиву чи заперечень, хіба що із здивуванням. Їхнє життя — це п'яно-невизначений час тридцятиліття, за яким "завтра" зовсім не проглядається...

Хочеться сказати іще про одну річ, яка проглядається в базарно-балаганно-бізнесовому ґротеску книги Жадана. Справа в тому, що тих людей, про яких він пише, майже не видно, вони по-справжньому не можуть заявити про своє існування.

Міфічний гей-клуб, про який у Харкові ходили тільки чутки, але насправді ніхто не знав, де він є, фантасмагорична доповідь Івана в Будапешті на конгресі про "ойкумену" (от він, привіт "Перверзії" Юрія Андруховича!), герой, який прокидається одного разу в телевізорі — в смислі з надітим на голову телевізором без кінескопа, коли його будять прикордонники на пропускному пункті — це все ґротескні ілюстрації неможливості висловитися й бути почутим.

Герої Сергія Жадана занадто мало платять податків, надто мало зароблять, надто багато ризикують і надто мало спроможні на справжній учинок, щоби впевнено заявляти про себе, вони за життя можуть потрапити хіба що в напіваматорський порнофільм і в кримінальну хроніку, але вже здебільшого після смерті. Проте автор приготував їм нечуваний подарунок, щось, про що вони вже давно не насмілюються навіть мріяти — він пише про них так, як ще зовсім нещодавно писав про самого себе в жанрі "нон-фікшн". І не в якомусь там репортажі — він складає на їх честь "Гімн..."

Жити швидко, співати "Гімн демократичної молоді".