Із Сергієм Жаданом складно робити інтерв’ю. Принаймні тоді, коли це вже не вперше і менше хочеться запитувати, а більше просто слухати. Авторське читання нових текстів — поезій і прози. Втім, на інтерв’ю Сергій Жадан завше погоджується радо. Інша справа – у Львові він не належить собі. Так було і цього разу.
-AAA+

Незважаючи на майже двогодинну автограф-сесію, яка передувала презентації нової книги Жадана «Гімн демократичної молоді», бажаючих взяти автографи у письменника після самої презентації було більш, ніж достатньо.

Жадан таки найпопулярніший письменник серед молоді, про що свідчив бодай повний зал на презентації його книги. Стільки вдячних слухачів у Львові збирає хіба що Юрій Андрухович чи Ірена Карпа. Жадана люблять, бо читачі вважають його таким самим, як і вони (про тексти навіть не казатиму – це apriori). Тому на презентаціях дарують йому драп і презервативи, питають про перший сексуальний досвід та сексуальний досвід із уже згадуваною Карпою, пропонують випити разом дешевої «Альмінської долини», регочуть з його жартів і жартують самі.

–«Гімн демократичної молоді» – твоя остання книга, яка виходить у «Фоліо». Пам’ятаючи конфлікт з цим видавництвом Ірени Карпи, виникає питання: чому закінчується ваша співпраця?

–Я не порвав з «Фоліо» як Ірена Карпа. У мене був контракт на чотири книги і ця є четвертою. Наступну книгу збираюся видати роки за два-три, хочу трохи зробити паузу. Мав намір видати її також у «Фоліо», але подивлюся, як воно буде поводитися. Це мої друзі.

–До речі, ти завжди кажеш, що Ірена Карпа для літератури зробила більше, аніж навіть Забужко. Остання стверджує, що прорив у розвитку жіночої літератури належить лише їй...

–Я однаково люблю і Карпу, і Забужко. Бачиш, ти сама кажеш, що Забужко стверджує, що багато зробила для жіночої літератури. А Карпа – для літератури загалом. Варто прийти на літературний вечір Карпи і побачити сотні дівчаток-тінейджерів. Це та публіка, яку Оксана Стефанівна на свій вечір ніколи б не привела.

–Знаю, що ти зараз пишеш книгу поезії. Це вона вийде аж за два-три роки?

–Так, я пишу її зараз. А за три роки хочу написати книгу прози, зовсім інакшу від того, що писав досі. Не таку.

–А яку?

–Не скажу (сміється, — Авт.). Треба почекати...

–Юрій Андрухович у післямові до «Гімну демократичної молоді» сказав, що ти знову написав свою найкращу книгу, і, загалом, щоразу робиш неможливе — перевершуєш себе…

–Я не те, що погоджуюся з ним, але думаю, що це найкраща моя прозова книга. Вона найбільш виписана. Там все на місці. Якщо говорити не про поетичні, а про прозові книги, то вона найкраща. Але треба враховувати, що це наразі остання книга. І кожен автор про останню книгу говорить, що вона найкраща. Те, що я хотів написати, те там і написав.

–Чому ж, є чимало авторів, які незадоволені тим, що написали одразу після того, як здають новий текст у видавництво і уже пізно щось виправляти... У тебе такого не буває?

–Ні-ні-ні... У мене нормальна психіка і здоровий сон, і я знав, що здаю книгу у видавництво, і що там вийде. Мені подобається ця книга. Справді. Не те, що я намагаюся її якось рекламувати чи самовиправдовуватися. Вона для мене є етапною, бо поєднує речі, які були і у «Біг-маці», і у «Депеш Моді», і у «Анархії...». Можливо, хтось, не дуже уважний, скаже, що там є самоповтори. Але вони є свідомими. Якісь речі я хотів ще раз озвучити, вербалізувати, тому що це підсумкова для мене книга, нею я для себе закрив який етап у своєму житті.

–І як ти себе при цьому почуваєш?

–Починаю інший етап. І це добре, адже не можна повсякчас копати одну й ту ж канаву. Мені так видається. Хоча дехто так робить і йому це навіть вдається. Я ж все, що хотів і міг сказати в цьому напрямку, уже сказав. Далі можуть бути лише самоповтори. Тепер я роблю свідому паузу. І далі буде щось інше.

–«Гімн демократичної молоді» уже майже два тижні у продажі. Які найцікавіші реакції на книгу ти вже почув?

–Ті, хто читав, мають позитивні враження. Я уже навіть чекаю, коли з’являться якісь нормальні критичні зауваження. Бо якщо досі і з’являлася критика, то на рівні того, що хтось казав «а, цей чувак знову матюкається». Нормальної критики ще не було. Безумовно, цікаво як вона це сприйме. Хоча я без інтересу ставлюся до української критики, бо, як на мене, її взагалі нема. Але почекаю і подивлюся що напишуть.

–«Гімн демократичної молоді» ти написав, а власний гімн у тебе є?

–Нема. Я взагалі проти такої тоталітарної символіки і усіх тих речей, які її супроводжують. Є речі, які я справді прослуховую регулярно. Наприклад Іггі Попа, «Sex Pistols» чи «Doors», але сказати, що щось з цього є моїм гімном — не можу. Якщо вийти за межі музики? Теж нема. Я насправді позбавлений психологічних нашарувань.

–Ти не любиш зачіпати теми політики, однак все ж мушу її за торкнути бодай з навкололітературного погляду. Твої колеги, серед яких Матіос, Рогоза та інші, перед виборами пишуть або про своє ставлення до того, що відбувається у країні, або ж створюють цілі романи, де героями є політики із дещо зміненими прізвищами. Тобі не приходила ідея також описати те, що відбувається, або, можливо, якась політична сила пропонувала тобі щось подібне?

–Ні, мене не просили про таке. Були спроби зробити фестивалі з політичними партіями, в якийсь момент я було погодився, але потім відмовився. Мені страшенно не подобається як відбувається ця передвиборча кампанія. Не бачу нічого нового, усе надумано, куплено, усе робиться заради бабла і підтримувати ту чи іншу політичну структуру не хочеться. Так що те, що мені ніхто не пропонував написати щось таке, — слава Богу. Що ж до мого ставлення до таких текстів, то ставлюся до цього усього так, як можна ставитися до того, що по телевізору щодня показують прогноз погоди. Це те ж саме. Якщо говорити про «Вбити Юлю» Рогози, то я читав цю книгу. Прочитав за годину. А через годину забув про те, що читав. Тест хороший, але... Я навіть не знаю, що про це сказати. Мені все в політиці не подобається, все страшно, все воно нервує. В Харкові і Дніпропетровську (не знаю як у Львові) вони впихаються у кожну дірку, лізуть усюди. Це просто профанація того, про що самі політики говорять у своїх заявах. Сказати, що це погано... Ну погано.

–Що змінилося для тебе особисто після минулих президентських виборів, адже коли, скажімо, шість років тому відбувалися акції «Україна без Кучми», ти брав у них активу участь?

–Тоді я бачив, що є якась потреба, що потрібно щось міняти. Ми змінили і зараз взагалі «ніштяк». Бери займайся культурою, пиши книги. Насправді політика у твоє життя влазить рідко і уже тоді, коли вона влазить, потрібно якось реагувати. У інших випадках загравання з політикою, намагання утвердитись в тому, що ти впливаєш у розвиток політичних чи суспільних подій, не має під собою жодного підґрунтя. От є у нас зараз Президент і парламент. Якою мірою він впливає на життя громадян крім того, що зараз просто починає спекулювати на різних темах? От у нас у Харкові прийняли рішення про двомовний статус регіону. Це ж тупість повна, яку навіть коментувати не хочеться.

–Ти кажеш, що відбулися зміни. Які саме зміни ти, як літератор, відчув?

–Як літератор, я не мав проблем ані тоді, ані тепер. Зміни я відчуваю як громадянин. Безперечно, раніше відчував тиск, який був за Кучми, тепер його немає, та я усвідомлюю, що б могло статися, якби переміг, скажімо, не теперішній президент, а його супротивник. Я взагалі всюди говорю, що в Україні все класно, все розвивається природнім шляхом. Вся ця помаранчево-буржуазна революція, яка відбулася минулого року, все це класно і здорово. Чекати після цього якихось проривів було б наївно. Я не чекав нічого. Але як на мене, все нормально. Просто потрібно знаходити позитив у тому, що є. Наша влада не знає про існування нашої літератури — і добре. І нехай вона й надалі про неї не знає, щоб якось не почала влазити туди, коригувати і впливати. Все, що потрібно українській культурі, – щоб в неї не влазили і не заважали розвиватись. Особливо це стосується літератури. У нас зараз фантастичний період. Дуже цікаво спостерігати, коли практично на наших очах формується література як така, як комплекс. Не лише письменники, а й тексти, журнали, видавництва, книжковий ринок, критика, яка намагається встигати за літературним процесом. Це те, чого не було ще навіть сім років тому. По-моєму, політичні чинники на це жодною мірою не впливають.

–Розкажи детальніше про свій майбутній проект з харківським театром «Арабески».

–Хочемо зробити музичну річ, присвячену Юрію Зойферу. Це харків’янин, який на початку минулого століття народився у багатій єврейській родині, його тато був фабрикантом. Після революції вони емігрували до Відня. Він там вивчив німецьку мову і став писати для віденських кабаре і театрів. Дуже товаришував з лівими партіями, і коли до влади прийшли нацисти, загинув у Бухенвальді. Тоді йому ще не було тридцяти років. Зойфера вважають одним з класиків австрійської літератури, особливо тридцятих років. Ми робимо виставу про нього. Це буде мюзикл не мюзикл, а музична вистава. Сценарій пишу я, а музику харківський «Клязмер-бенд» – єврейський оркестр. Хочемо зробити щось у стилі Тома Вейтса. Прем’єру планують на кінець весни, але я ще текст не написав (сміється, — Авт.). Коли напишу, тоді вони почнуть працювати.

Сергій Жадан: У мене нормальна психіка і здоровий сон….