У численних підсумках літературного 2010 року, у тому числі й у нашій газеті, регулярно з’являлися згадки про нову книжку поезій Павла Коробчука «Кайфологія» як про помітну й цікаву подію. Метафоричні, ритмічні, стильно оформлені, вірші Коробчука належать до найбільш відомих і визнаних зразків літератури покоління «двотисячників». Сам Павло походить з Луцька, навчався в Києві, а тепер працює журналістом, бере участь у численних поетичних акціях і є переможцем багатьох турнірів слем-поезії...

— Твою нову поетичну збірку «Кайфологія» багато хто з оглядачів згадував у числі, так би мовити, «річних досягнень» української поезії. Розкажи про неї. Чим вона різниться від попередніх, куди ти в ній рухаєшся і що хочеш сказати, якщо, звісно, хочеш?

— «Кайфологія» має атмосферу вмиротворення, її читачу доведеться працювати з дрібними деталями, вконцентровуватися. Шумна вулиця, наприклад, може заважати читати цю книгу. Хоч, звісно, тривожність і конфлікт ситуацій, як би мені хотілося, є чи не в кожному тексті. У попередніх книгах було значно більше емоцій чи навіть схлипувань, було багато текстів, які досить експресивно звучали на сцені. Цю ж книгу гарно читати наодинці, чи в теплому ліжку, чи під мостом.

«Кайфологія» містить у собі більшу кількість тем, ніж попередні збірки. Відбулася певна соціалізація текстів, зі сфери внутрішніх переживань я більше перейшов на спостереження за іншими. Мудрі люди кажуть, щоб не зациклюватися на собі, треба думати про інше, про інших. Людина не додумається до жодного технологічного винаходу, не знатиме, як спілкуватися з іншими, не зуміє багатьох речей, якщо не буде концентруватися на навколишньому, мислити ним, а не собою.

Те, що ця книга ввійшла в, як ти кажеш, річні досягнення української поезії, подобається мені тим, що, як би не плювалися свого часу на поезію двотисячників, вона може — ні, мусить! — бути солідною, хоч це і звучить самовпевнено.

— Яка поетична ритміка тобі «найрідніша» — верлібр, римована силабо-тоніка, ще щось?

— У цій книзі рівно половина — римовані тексти, тобто з кожною наступною книгою я стаю все римованішим і римованішим. Хоча й верлібрів — половина. Верлібри рідше вимагають посидючості над ними, вони можуть бути пір’їнкою, леготом. А мене зараз більше схиляє до мислення, до суті. Емоції — як підтримка виважених суджень.

Тож, можна сказати, що те, як саме пише людина поезію — римовано чи верліброво, в умовах сучасного вільного використання обох цих технік може свідчити про те, як саме зараз автор почувається, про рівень спокою автора, про перепади його настрою, про його поведінку не в творчих станах і процесах.

— Чому, як ти гадаєш, досі ще для певного помітного відсотка українських читачів будь-що, крім класичного римованого силабо-тонічного вірша, є чимось неприємним, незвичним?

— Це все через радянську школу поезії. І школу як практику писання, і школу, де дітей вчать лише силабо-тоніки. Психологія читання не розвинена далі шкільної парти.

Коли весь світ рівномірно верлібризувався, і зараз досяг стану, часто подібного до згустку плювка на асфальті, то у нас підтримувалася лише традиція римування.

— Твій художній світ справді сповнений людської самотності й легкого іронічного смутку чи це лише враження?

— Це питання варто ставити читачам. Хоча, якщо виникає таке враження, звісно, воно небезпідставне. Проте, якщо мова йдеться про самотність, то я б не стверджував, що в моїх віршах її багато. Це радше — відсутність ще когось, туга за кимсь. Виникнення конфлікту. Взагалі, мене зараз тягне на написання текстів, в яких присутні проблеми. Поезія сама по собі може не нести ніяких рішень чи формул. Але вона зобов’язана підказувати чи показувати. Тобто, взагалі вона завжди це й робить. Але інакшою поезія стає, коли виникає конфлікт — це вже робить її не лише ранковим подихом, вираженням емоції та дзеном, а й модулює проблеми, які би могли допомогли читачу уникнути подібних проблем чи просто дещо зрозуміти. Тобто, хочеться, щоб у читача — не лише емоціо, але й раціо. Причому дзен у поезії нікуди не має зникати. Принаймні, я так зараз бачу потрібність поезії, якщо в ній може бути потреба. Може, це занадто моралізаторськи чи застаріло, але мені зараз так добре і зручно.

— Що для тебе метафора? «Прапор» сучасної поезії чи її «ярмо»?

— Метафора собі є і є, незалежно від того, як до неї ставиться сучасність. Усі виражальні засоби поезії — потрібні. Це як закони, як Конституція. Ми можемо навіть не знати про їхнє існування, але їхнє застосування карається або підтримується законом. За метафору треба відповідати, як за дотримання дорожніх правил, приміром. Якщо поет відчуває метафору прапором, то йому саме час перестати зациклюватись. Сходити в поле чи на ринок, подивитися в обличчя людям. Якщо поет відчуває, що метафора, чи будь-який інший засіб літературного вираження, є для нього ярмом, то йому саме час зайнятися чимсь іншим. Наприклад, хай матеріалізовує життя — цю метафору Бога. Хай іде працювати на заправку. І більше хай не пише. Особисто я люблю несвідомо вичікувати метафори — як лев свою здобич у хащах. Там стільки поживи!

— Павло Коробчук — лауреат премії видавництва «Смолоскип», переможець багатьох турнірів слем-поезії. Оця публічна увага й публічне схвалення твоєї творчості — наскільки вони психологічно важливі? Чи надихають у письмі?

— Публічна увага і схвалення діє на мене так само, як і публічна зневага, негативна критика. Над кожним із пунктів я замислююсь, але рідко що здасться мені дійсно важливим. Це мене іноді спрямовує. Психологічно підтримка моєї творчості, як уже з відстані можу побачити, була важливою лише на початку становлення, окреслення і знаходження себе у творчому середовищі та творчих манерах сучасного письма. Зараз я знаю, як рухатися далі, що мені важливо в поезії.

Публічне визнання — приємна порожнина. Творчість — приємна наповненість. Тобто, визнання — це не те, що я відчуваю, це те, що відчуває щодо мене інший. А творчість — це те, що я.

Хоча, якщо в тенісі у спортсменів є тренер, то мій тренер — це та публіка, яка прийшла подивитися на мою гру. Плюс тренує — читання книг і вирощування в собі певних станів.

— До речі, про турніри. Змагання зі слем-поезії в нашій країні існують уже практично п’ять років, чи можна якось підсумувати цей період?

— Перші слеми, слеми Анатолія Ульянова, були досить агресивні. Слемери, будучи в зародковому стані, хотіли розкричатись і чимдуж заявити про себе. Коли з’являється щось нове у певній сфері — у даному разі це література, — то нерозуміння з боку літератури, залежаність призводить до атаки. Це як дитина в перехідному періоді — докази незалежності, максималізм, незрозуміла поведінка при нерозумінні батьків. Але це добре, це пізнання себе й розширення овиду.

Подальші слеми стали більш розважливими, веселішими. Зараз відбувається ломка слему. Він сам від себе вже втомився. Чекаємо нового етапу...

— Волинь, звідки ти родом, дала чимало яскравих письменників, але немає аж так розпіареної регіональної літературної школи. Наскільки цікава зараз молода «волинська література»?

— Школи нема, бо вона досить замкнена на собі. Для розімкнення цього кола, для розголосу варто мати кілька значущих імен, стиль письма яких знаходиться в подібному руслі. Плюс переважно так стається, що волиняни творять в інших регіонах, що теж не дозволяє їм, тобто нам, творити й витворювати міф, подібний до житомирської чи станіславської шкіл. У нас загальне русло помітне лише в молодій поезії Волині. Це переважно вихідці з «Лесиного Кадуба» — Олена Пашук, Ольга Ляснюк. У цій течії є незначні впливи Василя Слапчука.

Загалом, вихідці з Волині, як я вже казав, переважно пишуть і стають відомими в інших регіонах — покійний Юрко Покальчук, Оксана Забужко, Микола Рябчук. На Волині плідно працюють Василь Слапчук, Володимир Лис. Погодьтеся, це вже когорта корифеїв.

— У твоїх поезіях часом можна вловити далекі відгуки соціальних і політичних проблем, питань. Наскільки ти переймаєшся відповідною сучасною ситуацією в Україні та світі?

— Я не переймаюся політикою до того часу, поки вона не стає моєю особистою справою, поки не відчуваю свою необхідність у тій чи іншій проблемі. Для визначення таких питань є внутрішній цензор. Я люблю політику так, як в дитинстві любив кубик Рубика. Скласти не міг, але там стільки кольорів. Люблю політику так, як розмови про відносини чоловіка й жінки. Ніколи не наговоришся, часто посваришся — і майже завжди лишишся при своїй думці.

Павло КОРОБЧУК: Люблю несвідомо вичікувати метафори — як лев свою здобич у хащах.