(Вольвач Павло. Вірші на розі: Поезія. –
К.: Ярославів Вал, 2010. – 64 с.)
І на кождім розі
у мене знайомий товариш,
і що-крок, то знайома тумба.
Ґео Шкурупій, 1923

Поезія – це, безперечно, один із найбільш ефективних методів освоєння світу: світу в собі і себе у світі. Найновіша збірка Павла Вольвача „Вірші на розі” засвідчує саме цю неспростовну істину; окрім, звісно, того, що він уже не лише перейшов свій колишній етап – „планіметричного” всотування запорізької дідизни-батьківщини (після чого зацікавленим особам вільно було спостерігати наступні пошуки київського неба, позначені щедрою, хоча й імпліцитною, контрапунктурою вітчизняного середньовіччя й барока), але успішно й упевнено наближається до нового й глибшого, сказати б, „стереометричного” освоєння значно ширшого й привабливішого світу. Цей тремтливий усесвіт не десь – він у нас під ногами; варто лишень зауважити, відчути, а відтак – прочитати:
Підступає, підступає
Стужа до підошв.
Ну нічого – відчуваєш
Так грядуще тонш.

Ходиш поряд, ходиш біля
Світла і гріхів.
Між людей. І межи гілля –
Землями птахів.

Крики-згуки, тралі-валі,
Стереоефект.
Золотавий на вокзалі
Піниться буфет.

Дожидання Вашінґтона.
Люди. Дощик. Я.
Батьківщина монотонна.
Космогонія.

Вже однієї цієї поезії цілком достатньо для розмови про теперішнього поета Вольвача. І про Вольвача колишнього – теж. Можливо, й про майбутнього. Поступ чесного поета завше пов’язаний із тактичними змінами-корекціями в поетиці й у мотивному комплексі, але з неодмінним збереженням етичної домінанти, обраної від початку в якості рятівного овиду, або неспростовного ґрунту. В сучасній українській літературі таких авторів знайдеться небагато, не говорячи вже про те, що останні два роки прорідили й без того короткий ряд: Римарук, Улян... Хто наступний? Най би смерть трохи відпочила – цій землі ще потрібні поети, і потрібні вони значно більше, ніж, прости Господи, банкіри, юристи й політики.
Досліди космогонії, як розуміємо, можливі й у Києві. Не говорячи вже про очікування Вашінґтона (позірна сухість поетового вислову не дає підстав говорити про пародійний ефект; хіба – про зударення фраз – Вольвача й Тараса Шевченка, де першість лишається за Шевченком, а за Вольвачем, як не дивно, неабияка енерґетика та актуальність ). Втім, дехто рушає за цим до Берліна або й подалі. Тож формула чи пак, точка спостереження у вигляді перехрестя вулиць вибрана поетом зовсім не випадково, ба – навіть стратеґічно правильно та бездоганно (збирання товаришів і віршів на розі практикував ще Ґео Шкурупій, як це можна побачити з motto до цього тексту). Назва збірки може видатись мало збагненною лише тим, хто не встиг ознайомитись із її змістом. Основним мотивним комплексом тут є ситуація стереометричного спогаду-очікування, виповненого самим собою й своєю добою, а над усім – ґлобальний, спокійний всеохоплюючий мотив очікування основних, вирішальних подій і звершень. Які вони, ці майбутні події, – можна лише здогадуватись, хоча ліричний суб’єкт із ними, здається, не криється, виявляючи свої симпатії та антипатії досить вільно та переконано: „ Невже ж з мережив сплестись мережам? / Заходь, голото – вже все готово...” („І фуги смерти, і псальми сили...”).
Кров поетичного тексту та сама, зухвала, та вона вже тече у нових берегах. Махновські тачанки й надалі мчать запорізьким і донецьким степом, але є уже й інший берег, – і він також наш. А поза тим, ліричного суб’єкта вже не розчулить колишня майданна романтика. Зрештою, кожен із нас пережив її не без болю й розчарувань. Але, якщо голота (а не якийсь середній абстрактний клас, sic!) знову збереться для вільного змагу (а не зіб’ється натовпом за безкоштовними канапками), цей ліричний суб’єкт буде з ними, вільними людьми вільної країни. Власне, він їх очікує з видимим нетерпінням; можливо, навіть – м’яко провокує на зрушення: „Позагинають ноги мамаї / У небесах. І зірка проросте там. / А де ж таки мої? Де всі мої? / Пласти вітрів над городом і степом...” („У мерехтінні півзабутих міст...”). Але очікує справжніх – із донбаського диму й запорізького смороду, з Холодного Яру й останніх небесних карпатських схронів (не тих, які у Забужко, а тих, які в Портяка). Якби вони більше читали, зокрема й поезію Вольвача, вони б швидше уздріли звізду, що освячує не лише різдвяні столи і молитви, але й героїчні псальми непокори й гніву. Хоча сьогодні це лише алюзія, ґрунтовно розчинена в стумі тьмяного, побутового та буденного, втім, усе ж, виразно екзистенційного й навіть метафізичного.
Якщо мотив соборности України, обох її берегів, що потрапив навіть до назви збірки „Оба береги” (у складі книги „Триб”) є уже чимось на кшталт неодмінної вісти від Вольвача, то свіжий, направду, інтернаціональний мотив, – дещо, можливо, і несподіваний. Утім, це добре відомі подорожні наслідки. Якщо хтось інший привозить із Заходу яку-небудь чуму, й захлинаючись, розповідає про тамтешні супермаркети, то цей поет виголошує просте, але остаточне переконання: „Схід – є Захід. Захід – є Схід / оце те що потрібно” („Я зневажав сухе не куштував ракії...”). І жоден Кіплінґ не здатний сьогодні це заперечити. Й справа зовсім не у ліберальній нав’язливій політкоректності, від якої всіх чесних людей уже просто нудить. Справа насправді дуже проста: бувають часи для війни, але мусять бути часи й для миру. Це добре знало просякнуте кров’ю европейське Середньовіччя. Це добре знають сучасні Балкани, це знає сусідній Кавказ. Нам варто про це дізнатись хоча б від поетів, бо власний накопичений досвід – не гірший за досвід сусідів, але сприймається чомусь, як другорядний, етнографічний. Адже писав вітчизняний поет: „В суцільних ворогах пройшли роки-рої, / Руїна захлинається руїною”... І це він писав ще далекого 1966-го року (мова, звісно, про М.Вінграновського, не лише про Вольвача). Загалом, у цій збірці Павла Вольвача кидається у вічі дуже теплий мотив любови до ближнього. Він має місце вже у першій поезії збірки:
І ви, мої – таке немовби друзі, –
тонкі подільники мандровних пітьм,
одинаки – москвини і французи, –
пливіть. Любіть.

Схиляйтеся в цей теплий крайок світу.
Хай буде двоє вас. Хай буде п’ять.
Де жінка, по котрій світла тремтять,
під стогін верст і зустріч не зустріту...

Й звична, у випадку з Вольвачем, – перцепція Батьківщини; вона над усім – проста й зрозуміла кожному, хто здатний розуміти. Власне, поезія, як ядерна складова неспростовних мітів, має апелювати до добре знайомих емоцій – до емоцій, що ними виповнюється кожна національно-сформована емблематика та алеґоричність:
Знову мчать фіолети фраз
Позолоченими хортами.
Скрізь Ісус. Вусібіч – Тарас.
Де вриваються, там – кордони.

І на це, дякувати Богові, немає й бути не може ради. Так є у французів і росіян, так має бути й у нас. Ну а такі прикметні виразки Батьківщини, що відомі, напевно, кожному, також досить чітко артикульовані в цій конкретній авторській аксіології. Чим не розмова людська на розі? Й не конче на розі столичних вулиць, але будь-яких нинішніх вулиць Республіки. Поет – резонатор. Звісно, поет – і мистець, і башта високо-естетичного дискурсу – це так само для нього. Але сьогодні він має йти на вулиці і майдани. Слухати і говорити. Робити свою поетичну справу й бути готовим до найголовніших подій у своєму житті. Себто, в житті своєї Республіки.
Теперішня лірика Вольвача демонструє високу поетикальну культуру автора й здатність викликати почуття, анітрохи не описуючи їх, не розжовуючи, а навіюючи через позірно звичні деталі й комбінації образів свіжі та поетично переконливі образи, котрі викликають, окрім емоцій, окремий комплекс інтелектуальних переживань. Конкретна індивідуально-авторська деталь, закручений „колючий” синтаксис, постійне свідоме порушення нормативного наголосу й навіть ґраматики, схильність до семантичного „пуанту” в фінальній частині вірша („Злого умислу жодного. / Все гранично просте ж... / І немає Холодного. / Вогнепального – теж) – все це працює на поновлення чи пак, учуднення звичного бачення речей і їх зужитих відчуттів.
Поет не боїться іноді бути ризиковано екстраваґантним, як от у верлібрі, присвяченому Миколі Холодному. Маю на увазі протиставлення світу живих і мертвих, в якому ліричний суб’єкт почувається серед живих, і то досить комфортно, тоді як адресата поезії, поета М.Холодного, цілком логічно бачить у задзеркаллі, не стримуючи власної радости, що він іще тут, ще може насолоджуватись виглядом дівчинки („і губи припухлі губи / у дівчинки ох у дівчинки / що підсвічена сяйвом мобільника / голубіє ликом немов мадонна”); нудьгувати на літературному вечорі пам’яти М.Холодного („а ще таку херню несли / могилянський професор / поет дисидент / і якийсь ваш кент що запізнювався на маршрутку”...); згадувати спільну поїздку до Гуляй-Поля тощо. Ракурс, який обрано для спілкування з неживим поетом, виглядає в побутовій свідомості, як мінімум, незвично: „Рано ви Костьовичу померли / А я живий. І це таки здорово / скажу я вам” („Ось ви померли Костьовичу...”). Але, знов-таки, маємо ефект учуднення цілої історії людських стосунків, які наразі продовжують жити виключно в пам’яті ліричного суб’єкта. Зауважу й таке: той, хто читав передмову П.Вольвача до книги віршів М.Холодного „Повернення”, виданої Тарасом Федюком у серії „Зона Овідія”, може відчитати й окремий настроєвий і навіть фабульний нюанс у згаданому верлібрі. Але пояснювати докладніше наразі не буду. Хто читав, той мене зрозуміє.
Теперішня збірка Вольвача „Вірші на розі” вийшла на диво компактною й цілісною, дуже авторською й, водночас, демонструє якісні зміни у самосвідомості ліричного суб’єкта. Якийсь окремий, комфортний і затишний хронотоп панує в її рядках. Щемко і солодко в цьому поетичному світі. Є бажання мовчки та вдячно до нього тулитись, лаштуючи власний подих на теплий авторський реґістр:
Так солодко і гірко так, скажи-но...
Намарилось, придумалося про...
Там завтра встануть, заведуть машини,
І будуть бити ліктями в метро.

Ти знаєш сам, як буде все достоту,
Яких із „я” хто б не намарив „ми”...
Там завтра встануть, підуть на роботу,
Не грюкнувши вселенськими дверми.

3 – 4 січня 2011 р., м. Донецьк

Між небом і землею. Вірші..