Вольвач Павло. Вірші на розі. — К.: Ярославів вал, 2010. — 64 с.

Нова книжка Павла Вольвача неспроста має на обкладинці старовинні непідновлені двері, про які безглуздо питати: «Де це?». На першій сторінці обкладинки на них замок і клямка, а позаду — все те саме, навіть помітна кругла сколина на одній зі стулок, але — жодних ознак того, що двері в принципі можливо відчинити. Щось подібне мені доводилося бачити в так званій «новій» ратуші чеського міста Брно: двоє однакових брунатних дверей з невисоким ґанком, над кожними хитромудре плетиво орлів, гербів, листя і зброї. Ліві двері активно використовуються, поріг відполірований підошвами, блищить бронзова ручка, замінена, вочевидь, через зношеність автентичної. Не так біля правих дверей — дві сходинки зберегли ті гострі кути, з якими їх було покладено, замок зафарбований неторкнутою коричневою фарбою — і жодних ознак ручки. Подейкують, що якісь відчайдухи з ратушної охорони свого часу намагалися відчинити ті двері, але звідти потужно повіяло таким нетутешнім холодним духом, що сміливці тут же їх зачинили, відбувшись сильним переляком і незначними травмами. Гадаю, зайве коментувати, куди, як виявилося, намагалися зазирнути ці люди. Я не знаю, чи мав художник на меті показати саме отаку метафізичну картину, але змісту книжки вона вельми відповідає. І тут ідеться не так про гакслівські «двері сприйняття», як про те, до кого насправді звертається поет. Якщо, образно кажучи, він опиняється за одним столом із читачем, то на тому столі стоятимуть не дві, а хоча б три чарки.
Кому ця третя? Можливо, Миколі Холодному, пам’яті якого, явно і неявно, присвячено кілька віршів. Та тут і не дуже доречно казати про «пам’ять», коли подекуди самі інтонації звертань — це мова людини, яка не хоче відпускати співрозмовника отуди, де лишається тільки пам’ятати.
Ось Ви померли Костьовичу
а я живий
і отак обпікає щоки
після задухи книгарні «Є» де був вечір
Вашої пам’яті
а ще таку херню несли
могилянський професор
поет дисидент
і якийсь ваш кент що запізнювався
на маршрутку
Я давно зрозумів: в Україні гратись не можна
тут продаватися треба всерйоз
або вибирати щось інше — так само
Може, третя чарка належиться батькові, втрату якого поет і його герой переживають. А то ще ймовірніше й химерніше: на столі ліс чарок і кінець столу двоє видимих — поет і читач.
Ми входимо у світ людини, котра в якийсь момент ступила за дзеркало — і вернулася звідти, уже назавжди здатна бачити те, чого, може, спокійніше не бачити. В якомусь розумінні місцем для поета тепер і є тонка скляна межа, нагадування про що нам незрідка трапляються в книжці: від буденного «Научився повірте / Наловчився. Ну ось / Я і той що в повітрі / Й той що в дзеркалі хтось», — до по-шевченківськи відчайдушного «З цього світу і з того / Україну казать». Таку дзеркальну природу має і вислів «Схід — є Захід. Захід є — Схід / оце те що потрібно». Із Павлом Вольвачем ми раз у раз озираємося до загадкових, хоча в принципі зрозумілих «братів», «наших», не присутніх явно, але неминучих (не здатних чи навіть не повинних минути?):
І наші кращі, наші віщі
Над нами йдуть потоком синім.
Хто стоїть на межі — між склом і амальгамою, у других дверях ратуші? Прикордонник? Мабуть, що так. Тільки Вольвач — особливий прикордонник. Він стереже не кордон, а щось інше. Можливо, пам’ять як частину колообігу по обидва боки дзеркала.
Не можна назвати винятковим явищем ситуацію, коли поети різних часів немовби перегукуються, листуються між собою. У Павла Вольвача один із листів, здається, дозволяє припустити адресата. І навіть одне з послань, на які Павло намагається відповісти. Ось вони: лист звідти й лист туди:
Сосна із ночі випливла, як щогла,
грудей торкнулась, як вода — весла
і уст — слова. І спогади знесла,
мов сонну хвилю. І подушка змокла.
Сосна із ночі випливла, мов щогла,
і просвітилась болем далина.
Кругом — вона, геть доокруж — вона,
та тільки терням поросла дорога.
Сосна росте із ночі. Роєм птиць
благословенна свінула Софія,
і галактичний Київ бронзовіє
у мерехтінні найдорожчих лиць.
Сосна пливе із ночі і росте,
як полохке вітрило всечекання.
А ти уже — по той бік, ти — за гранню,
де видиво гойдається хистке.
Там — Україна. За межею. Там,
Лівіше серця. З горя молодого
сосна спливає ніччю, ніби щогла,
а Бог шепоче спрагло: Аз воздам! З мазутних зел, із вуличного каменю
Зринають сяйва — зразу по гріху.
І жаль, і хміль, і музика з черканнями
Птахів об небо, суден об ріку.

А ще таке: росте дзвіниця з кручі.
Шевченко з квітня синіє-росте.
А ще — незримі течії текучі
На Луг, на Базавлук, на Низ, на Степ.

Легкі вітри, як злодії зальотні.
Летюча кров – ні зрад, ані присяг.
Помадні губи, бані позолотні
І сріберна ріка — це ж скільки сяйв?
Василя Стуса коментувати трохи лячно — як майстра, який уже не відповість на криве тлумачення, і як людину, до якої не кожен здатний дорівнятися внутрішніми силами. Але Павло Вольвач виповідає свій новіший, приземленіший, інакше ілюмінований Київ саме цьому поетові. І відповідь дзеркалить попередній лист. У Стуса ніч — у Вольвача ранок. У Стусовому Сибіру внутрішні зір і слух значно надійніші за зовнішній, а у Вольвача тілесні око і вухо розкошують на майже тих самих краєвидах, які попередник вимріює в темряві й тиші. Символічний дотик до води (весла, суден) ніби спрямований з-над і з-під поверхні водночас: неначе йдеться про судно і його відображення. Друже, пише Павло Василеві, ти був би щасливий опинитися на моєму місці, але потім серце теж покликало б тебе вглиб цього краю. Вольвач ніби продовжує заданий Стусом вектор Сибір — Україна (Київ) ще далі: з того-таки зачарованого Києва в бік Степу. У бік трав’яного моря, з якого ми в якомусь розумінні вийшли.
В іншому з «Віршів на розі» знаходимо ще один відгомін цього листування:
Скрізь Ісус. Вусібіч — Тарас.
Де вриваються, там — кордони.
Тож Василь Стус неодмінно буде серед отих, скликаних Павлом Вольвачем до столу разом із читачем.
Опиниться там і рано загиблий харизматичний російський поет 1960-х Леонід Губанов — постать не по-радянськи патріотична, шалена й легендарна. Ось, наприклад, характерний уривок із його «Петербурга»:
Откуда начинает грусть?
Орут стихи с какого бока,
Когда вовсю пылает Русь
И Бог гостит в усадьбе Блока?!
Когда с дороги, перед вишнями
Ушедших лет, цветущих лет
Совсем сгорают передвижники,
И есть они, как будто нет!
Не попрошайка я, не нищенка,
Прибитая злосчастной верой,
А Петербург, в котором сыщики
И под подушкой револьверы…
Губанову ж належить дуже російський афоризм: «Поэзия — всегда Морозова! До плахи и монастыря». Йому Вольвач обов’язково наллє за чистоту природного творчого інстинкту і непохитне усвідомлення власної місії перед — не знаю, як доречніше сказати, — напевне, внутрішньою батьківщиною, не загарбаною обмежуюче-політичними поняттями. Вольвачева внутрішня батьківщина як невід’ємна даність так само нагадує про себе героєві без огляду на зовнішні обставини:
Насипає драп циганка Роза,
Ну а шо такого, ну а ху…
Смерть то смерть, а перед нею (й поза)
Різного чатовано страху.

На який не стане героїну,
А чи стане — здалеку не вчуть.
Десь блукає слово «Україна»,
Теж як смерть — та я його мовчу.
Ще одна загадка Вольвачевої пам’яті — це вірші на смерть кримінальних авторитетів. Навряд чи ці люди є для поета героями чи уособленням дикої романтики в такому розумінні, як, скажімо, Нестор Махно чи Юрій Тютюнник. Кинувши живим представникам тої ж породи, що Япончик або Слава Іваньков, роздратоване «На краватках своїх повісьтеся, / Їдьте в пекло в своїх автах», — поет усе-таки скидає шапку, зачарований минущістю істот, які свою минущість, певно, до кінця не усвідомлювали. Як і того, що вся їхня сила й могутність лишилася на цьому світі. Гігантського хижака морських глибин викинуто на берег: покинутий морем, він лежить безформною горою й пахне тяжко й нетутешньо. Мабуть, характерний запах нечистих грошей таки справді є невід’ємною частиною нашої духовної атмосфери, яку поети тонко відчувають. Його ж, напевне, розпізнав не дуже подібний до Павла Вольвача Сергій Жадан, складаючи поезію «Лукойл» про містичний порохон кримінального авторитета.
Крім пам’яті, героя збірки всюди супроводжує музика. Музика до танцю на сумнівній дискотеці якогось там ризикового й шаленого часу, у пивницях, просто оркестр як око бурі, щось ніби єдиний нерухомий елемент пейзажу серед заметілі, оркестр як…
Грають, грають оркестранти
все, що подихом стає.
Може, у світі, доступному загостреному слуху (чи краще сказати — нюху?) поета, саме музика виконує роль вітру, саме вона розносить пам’ять, як вітер розносить запах. Той самий, який із Азова, той самий (іще одне вітання Василеві Стусу): «Вітер вітром вітер доганя». У перегородженому зусібіч місті вітри якісь інші, в усіх розуміннях збочені, вони не несуть вістей із жодних напрямів, згубившись у нетрях вулиць, і тим-то Павло Вольвач ставить поряд музику і вітер. Музика видуває із закутків душі те, чого, шукаючи, сам не завжди знайдеш.
Із музики чи то якоїсь подібної енергетики складається й стриманий ліричний герой Вольвача, який з’являється читачеві вдягненим у застібнуте на всі ґудзики пальто. Це не від замкненості. Просто без цього пальта він перетвориться на якусь іншу сутність. Може, на вихор, хт

Той, хто стоїть у дверях.