Павло Вольвач, Триб. – К.: Факт, 2009.

Гай-гай, моя фантазіє печальна, –
Моя невірна любко чарівна!..
Микола Вінграновський

Протягом усього свого існування поезія блукає круг базових архетипів світобуття. Життя і смерть, земля і небо, кохання й ненависть, краса й потворність, місто й село, дитинство й старість – ось кілька з головних понять, котрі протягом усієї історії людства хвилювали увагу поетів. Самі ж поети завжди були однакові. Неуважні до тимчасового побуту, дивні на позир, нелояльні до влади. Данте вигнано з Флоренції, Пушкіна забито на дуелі, Байрон і Лермонтов загинули в бою за чужу для них землю, у Стуса не витримало серце, Осьмачка ледве втік із божевільні…

Вавилонські скопища людей, хоч і огидні поетам, слугують для них матеріалом, сировиною. Павло Вольвач, поезія якого завжди перебуває на межі, непомітно сходить у безодню; безодню мегаполіса, котрий в його уяві з’єднується зі степом – і поет мчить, наче примарний потяг, повз хмарочоси та ковилі. «Сонце встає протиночі з того боку Дніпра…» І де те потойбіччя – в мегаполісі чи в степу – не розбереш… Степ – ефемерне царство, де володарює «давнє дике східне божевілля». Східне – бо Вольвач східняк (народився і виріс у Запоріжжі); давнє – бо націєтворча етно-культурно-культова мішанина триває в степах Придніпров’я впродовж тисячоліть («тайного степу кров затамована»); дике – бо степ за визначенням Дикий. І лише натурам надтонким дано відчути його космогонічне, світотворче призначення й звучання.

Поет летить несамовито – і ловить вухом «гул інакових вітчизн». Мов Осьмачка-Македонський, поет, стікаючи кров’ю за власну вітчизну, завойовує, охоплюючи, світ. Експресіоністичні пейзажі, яких у Вольвача повно («в червонястих долонях стволи наче ворони і бороди над кроками… в жовтій траві червоніє шипшина… швидше… швидше… і айвове дерево на горі припнуте за відлітаюче небо») марно тчуть із України Європу (чи – Европу?). Це ілюзія. І «сіра смужка земних батьківщин» ніколи не зникне із обрію…

Поезія Вольвача – це невпинний рух; тут той, хто не рухається, стоїть – страждає. Поет ніби розпачливо (іноді ж – меланхолійно) мчить вулицями, летить часом, минає епохи та інші життя. Саме на бігу, саме поспіхом, острахом поету ввижається Вавилон. Цей Вавилон – «неходжена, але обжита начебто» вітчизна, Україна. «Україна родиться з видінь, / та, про яку їм ще не говорили…» Так само непізнанною, повною дивовиж, строкатою, часом демонічно-жорстокою постає Україна у творах Миколи Вінграновського, справжній культ якого творить у «Трибі» Вольвач («Що нового? Зима, як зима. / Сніг. Дими над горбами димлять… / Вінграновський пішов – і нема. / Міст Московський сіріє здаля»). Непроминальний біль за Поетом…

А міст таки Московський. «Сповзла вага того медведя, / а світ згустився ведмедем…» Асфальтові отаманства прогнилих держав, общаковий простір нашої сумної епохи – і раптом усе стає несуттєвим, лише Господь – мудрий, мовчазний і всемогутній – бовваніє над «конвульсіями теплих імперій». Ще теплих…

Минулого вже року вийшла цікава книжка споминів про Миколу Вінграновського, «Степовий Сварог». Написав її Мирослав Лазарук. Згадує він такий епізод. Початок 2000-х. Львів. Форум видавців. Лазарук, Вольвач, Олесь Уляненко і Роман Дідула умовились із Майстром (так між собою називали Вінграновського) зустрітись біля пам’ятника Франку. І ось Вінграновський прийшов. Уся кумпанія пішла до Львівського університету. Там Майстер читав лекцію і свої вірші. А потім його спитали, кого б із молодих письменників він радив почитати. Він показав на Вольвача й Ульяненка, які сиділи неподалік. «Я їх охоче і з задоволенням читаю, – сказав він, – і всім вам раджу. Павло закінчив прекрасний роман «Кляса». Не проминіть його, коли вийде окремою книгою».

«З іменем Вінграновського я зростав, – згадує сам Вольвач. – У батька була стара шафа зі скрипучими дверцятами – її я описав у «Клясі». Верхню полицю цієї заповненої книжками шафи займала поезія. Коли мені було років 5-6 я, звісно, до верхньої полиці дотягнутись не міг. Тож більше порпався на нижній, де стояли 17 томів УРЕ. Це були роки опритомнення у світі. Коли ж уже став вищий, то за допомогою табуретки нарешті дістався «поетичної» полиці. Запам’яталися самвидавчі вірші Холодного, найперші збірки Драча, Ліни Костенко, Вінграновського». Пізніше Вольвачу пощастило познайомитися з Майстром особисто, що багато в чому визначило його подальшу поетичну творчість. «Вінграновський – це не зразок наслідування, а рівень. Він для мене є найкращим українським поетом другої половини ХХ ст., – стверджує поет. – Великих поетів багато, геніальний – один».

Вінграновський належав до тієї когорти митців, що не прогиналися під моду, тенденції, владу і видавничі вакханалії. Зараз таких залишилося дуже мало. Згадаю, мабуть, лише Ліну Костенко, Дмитра Чередниченка й Валерія Шевчука… У в’їдливо-саркастичному есе «Поет і його ігуана» Юрко Іздрик гірко пише: «Скажімо, ти – поет, не схильний до слем-декламації, наркоманії чи бодай дрібного хуліганства. Ти не ведеш Live Journal, не матюкаєшся в ефірі й неохоче роздягаєшся на сцені. Ти не тусуєшся ні в клубах, ні у віртуалі, ні на презентаціях. Ти ненавидиш промотури і не любиш інтерв’ю. Ти поважаєш класиків. У твоїх текстах відсутні не лише статеві акти, але й необхідні для цього органи. Тобі… Тобі не залишається нічого іншого, як тільки оголосити власну смерть». Наскільки ж правдива ця, навіть вирвана з контексту (аякже, обов’язково напишуть!), фраза! І яка ж виникає страшна підозра в приховуваній творчій імпотенції у тих, хто схильний, веде, матюкається, роздягається, тусується…
Павло Вольвач – поет, заглиблений у себе і навколишній світ; поет, який на перший погляд може видатися дивним; поет неґламурний, невіртуальний. Його світ розмальований чудернацькими барвами. Багато чорного («… вишептать тебе, / У чорнім хаосі покинуту…», «нишкне чорна країна…», «… галки чорно летітимуть над елеватором», «… а з ярів, від чорної води…»), білого («… на білих блузках, на білих комірах…», «… натхненне білостіння…», «Білі гори світяться між віттям…», «… по білих кучерях, по білих») – але не менше й яскравих кольорів, життя (блакитний – «рідне тремтить голубими змахами тіней»; золотий – «на злотоверху намарену прив’язь») і смерті (сірий – «сіро сіро / сіро і м’яко»; багровий – «світи червонодимні»; фіолетовий – «фіолетово-флейтова музика»)… «Темнохвойні ноти» пронизливої Вольвачевої поезії дарують уважному читачеві несподівані прозріння. Апокаліптичні картини змінюються скептичними спостереженнями богемника. Східняцький індустріалізм, що найчастіше втілюється в космополітичний нігілізм, раптом перетікає в провісницьке пашіння лісостепу. «Списи позаобрійного війська / підіймають військо з-під трави…» Історія постає як єдина для всіх народів і держав тяглість, без банальних дрібнень на періоди й адмінодиниці. «З жовтоєгипетської мли / у жолоб часу / які б моря не протекли / людського м’яса…»

Особливе у Вольвача ставлення до жінки. Для нього вона – Прекрасна Дама. Але не така, як у Блока – прозоро-божественна. Жінка у поезії Вольвача – не ефемерна, а земна, чуттєво-тілесна пані… Вона – як тінь неприсутності, як віддзеркалення позабуття. Чарівна, потойбічна Панна. Цілком матеріальна, як відьми у Булгакова, але досі – нетутешня Маргарита (Майстра і Фауста). До речі, тіні – також невід’ємна частина поезії Вольвача: «В листопадовім окладі / Тінь мене все здоганя…», «Тіні-круки розширили крила, / по снігах, до вишиваних стін…», «… летючі тіні – маєстати наші…».

Та все ж рано чи пізно постане «соняшний повсюдний комунізм» - весна. І цвинтарі буятимуть бузково. І злетить у небо Київ, «все нелетюче струсивши униз». І битимуться у конвульсіях імперії. І усміхатимуться хмари… «Була якась сила, яка викликала мене із небуття до буття і яка відтак тримає мене досі в бутті», – писав у «Роздумах про безсмертя» архієпископ Інокентій Таврійський. Та сила – сила творіння – божественного чи мистецького. Хтозна…

Конвульсії теплих імперій.