Останнім часом в Україні дедалі активніше ведеться мова про популяризацію власної літератури у світі. Проте поняття „світу” нерідко замикається на двох напрямках: Росії та Заходу. Мовляв, насамперед туди й тільки туди потрібно проштовхувати українських авторів, що, власне, й робиться. Про існування ж іще одного вкрай важливого для нас „світу” – Східного – ми чомусь згадуємо геть нечасто. Зрештою, воно й не дивно: у нас і дипломати мало цікавляться Сходом, про що мова далі, і зовнішня політика зациклена лише на двох згаданих напрямках, і відомостей у ЗМІ, скажімо, про одного з найближчих сусідів Туреччину – катма, а вже про літературний взаємообмін та контакти – годі й згадувати. А вони таки є. Причому на цьому „східному фронті” перекладів українських авторів ми маємо й унікальні успіхи, незгірш, ніж на Заході, і, зрештою, не менші поразки через уже звичне хамське ставлення влади до популяризації вітчизняного культурпродукту. А втім – про все по черзі.

Турецький переклад „Роксолани” Павла Загребельного б’є рекорди вітчизняного книговидання. На черзі – Павло Вольвач?

Атож, хоч інформації в українському інтернет-просторі ви про це майже не знайдете. Переклад роману „Роксолана” Павла Загребельного турецькою мовою побачив світ 2005 року накладом у п’ять тисяч примірників. Проспонсорувало його Стамбульське видавництво „Євразія”. Після цього роман перевидавався вже двічі. Зважаючи на тиражі книг наших авторів удома, важко не здивуватися. Цікаво й те, що твір широко обговорювався на турецьких літературних інтернет-форумах. „Роксолана” Загребельного неабияк здивувала турків: вони побачили себе очима найближчого сусіда, історії якого, по суті, до ладу ніколи не знали. На тому березі моря для Туреччини зазвичай існувала або Річ Посполита, або Російська імперія. Аж тут Роксолана – далеко не найкраща султана в Османській історії, походження якої нітрохи не з’ясоване в історичних джерелах – постає перед турецьким читачем як героїня „толерантного” українського роману, закохана та самовіддана жінка.

До речі, перекладач, пан Омер Дерменджі, давно мешкає в Києві, чудово володіє українською мовою, а турецьку викладає у Київському університеті ім. Т. Шевченка. Наразі він уже почав переклад нового українського твору – роман Павла Вольвача „Кляса”.

„Якщо із Загребельним усе зрозуміло, то чому зараз саме „Кляса”? Чим вона цікава туркам?” – іноді доводилося чути запитання мені як посереднику в цьому літературному діалозі між турецькою та українською сторонами. Відповідь проста: „Кляса” Вольвача насамперед донесе туркам і нашу з ними степову, „східняцьку” спорідненість – недаремно ж цього письменника називають креатором ідеї Південного Сходу – і „тюркські” украплення в українській вдачі, бодай і на прикладі індустріалізованого Запоріжжя. Крім того, годі показувати себе „прилизаними”. Вольвач має відкрити туркам ті паралелі історичних та світоглядних змін на вісі Схід-Захід, що їх з іншого боку відкривають нам, скажімо, Орхан Памук. Або ж сучасні турецькі письменники ще не витлумачені українською мовою. „Цей переклад стане неабияким піаром для України”, – упевнений Омер Дерменджі. Залишається сподіватися, що успіх у Туреччині „Кляси” буде не менший, ніж успіх „Роксолани” Загребельного.

Омер Дерменджі. Фото з сайту day.kiev.ua

Натомість про заморський успіх символу нашої літератури „Кобзаря” Тараса Шевченка поки що не йдеться.

Хоча переклад уже є! Цей перший турецький переклад „Кобзаря” (поки що у скороченому варіанті – із сорока поем та віршів) побачив світ улітку цього року. Працювала над ним президент Спілки гагаузів України, поетеса Феодора Арнаут, яка також є викладачем кафедри тюркології КНУ ім. Т.Шевченка. „Кобзар” турецькою мовою побачив світ накладом 1000 примірників, причому коштом самої перекладачки! Як емоційно полюбляє запитувати пані Феодора, котра, між іншим, принципово залишається громадянкою України: „Ви гадаєте, це туркам потрібно? Насамперед, це потрібно нам!” І з нею важко не погодитися, тим паче — знаючи, чим обернулася радість наших сходознавців від цієї вагомої події. Українське дип-консульство в Туреччині не відгукнулося й словом на всі особисті та письмові прохання Феодори Арнаут допомогти у влаштуванні презентації Шевченкової поезії у Стамбулі. Це при тому, що в цю турецьку версію „Кобзаря” увійшли ті всі значимі поеми й вірші, які найбільше зрозумілі туркам і найповніше відтворюють наші духовні перетини з тюркським світом: від „Фортеці Орі” до „Заповіту”. Зазначмо лише, що в перекладі останнього, лексемі „ могила, ” знайдено „ наш ” тюркський еквівалент „курган”, а примітка Арнаут до слова „кобзар” наголошує на його середньоазійському походженні. Лексема ж „москаль” так і залишається для турків „москалем”, оскільки відображає культурний та етнічний контекст поезії Тараса Григоровича. І це тільки деякі приклади. Якої ще реклами в Туреччині нам потрібно, зважаючи на всю складність та вагомість геополітичного трикутника Київ-Стамбул-Москва? (Хай пробачить читач переплетення літературної тематики з політикою, але ж ідеться і про популяризацію — через літературний продукт — нашої держави).

До слова, саме Феодора Арнаут багато в чому посприяла й перекладу українських авторів азербайджанською мовою.

Питання просування українських літераторів в Азербайджані – особлива тема.

Як не дивно, а вже трьох українських сучасних авторів, перекладено азербайджанською мовою. Насамперед, та ж таки „Кляса” Павла Вольвача, відтак – збірка новел “Стан душі ” Сергія Грабара й „Тотем” Степана Процюка. Зважаючи на тісні контакти всередині тюркського світу, це дає надію, що чимало українських письменників невдовзі “заговорять” і турецькою, та, можливо, іншими тюркськими мовами.

Омар Дерменджі із Павлом Загребельним, який тримає в руках український переклад Корану. Фото з сайту zaua.org

Певна річ, культурні й освітні проблеми Азербайджану як частини пострадянського простору, — мабуть, ще глибші за українські. Отож обмеженою є й кількість читачів, і можливість перекладацької діяльності. Тому тут без зайвих доказів зрозуміло, що такий перекладацький успіх наших письменників в Азербайджані є частиною їхніх особистих або опосередкованих контактів зі своїми тлумачами й азербайджанськими видавництвами. Хай там як, а це – поширена світова практика. Наразі: що більше в українських письменників таких зв’язків, то більшими є шанси нашої літератури на світовий успіх. Адже досвід показує, що здебільшого марно сподіватися на будь-яку поміч із боку владних структур.

Таке ж нехтування з боку української дипломатії перекладами вітчизняної літератури, як у Туреччині, маємо й в Ірані.

Наразі мова йде про переклад перською мовою „Калинової сопілки” Оксани Забужко. Тема сопілки (перською мовою „ней”), як відомо, – одна з провідних у середньовічній іранській літературі, а точніше – віршах ісламських містиків, суфіїв. Напрочуд символічно, що й видання твору О.Забужко побачило світ у Тегеранському видавництві „Ней”. Працювала над перекладом колишня випускниця кафедри іраністики КНУ ім. Т. Шевченка Катерина Криконюк, яка вже чимало років мешкає в Тегерані. Редактором перекладу виступила першокласний фахівець із перської філології, колишній консул Ірану в Єгипті, пані Аштарі, яка тривалий час жила та працювала в Україні.

Отож, перський переклад „Калинової сопілки” побачив світ кілька років тому в солідному іранському видавництві. Перекладачка збиралася власним коштом організувати презентацію, Оксана Забужко власним же коштом збиралася до Тегерана. Єдине прохання Катерини Криконюк до нашого дип-консульства в Ірані було таке: всього-на-всього надати приміщення для проведення зустрічі з письменницею. Важко збагнути, чому у відповідь дипломати не поворухнули й пальцем. У наших ЗМІ про це також не подали жоднісінької інформації, окрім однієї розпачливої статті в не дуже відомій газеті. Тільки безпосередньо переговоривши з драгоманом, мені вдалося уточнити цю інформацію.

Обкладинка перськомовного видання «Калинової сопілки» О.Забужко

Наразі Катруся Криконюк працює над перекладом „Ока прірви” Валерія Шевчука – між іншим, знакового для Ірану роману, зважаючи на останні політичні події в цій країні. Упевненості, що в ставлені до її роботи з боку нашого МЗС не повториться байдужість, у перекладачки немає жодної.

Залишається тільки підсумувати, що це заледве не всі наші успіхи в справі просування української літератури на мусульманському Сході.

Тут зайве нагадувати, наскільки важливими є для нас і літературні, і політичні стосунки з тими ж Туреччиною, Азербайджаном та Іраном. Про арабомовний світ наразі навіть не йдеться. Певна річ, зважаючи на початкову стадію розвитку українського сходознавства й пошуку контактів на Ближньому та Середньому Сході, ці перші кроки не можуть не дивувати, тим паче, якщо вони здійснюються винятково завдяки окремим ентузіастам з обох сторін. Однак видається хибним погляд деяких наших видавців і літераторів, що держава загалом нітрохи не повинна втручатися в цей процес. Мовляв, у сучасних ринкових умовах це тільки завадить, тож покладаймося самі на себе. Хоча якщо звернутися до досвіду тієї-таки найближчої нам сусідки Туреччини, то можемо сміливо стверджувати, що нинішній сплеск популярності турецьких авторів у світі не в останню чергу завдячує культурній політиці цієї держави. Заснувавши потужний фінансовий проект для популяризації власної літератури у світі, Туреччина вже чимало років спонсорує переклади своїх авторів (від класики до того ж Орхана Памука) найрізноманітнішими мовами, разом із тим — і українською. Держава щороку вкладає неабиякі кошти. Зрештою, недаремно: Стамбул оголошено культурною столицею світу в 2010 році. Натомість ми, маючи згадані в цьому матеріалі справжнісінькі „дарунки долі”, не вдаримо й пальцем об палець, щоб донести їх до нашого східного побратима-читача.

«Східний фронт» українських перекладів.