Так гартувалась сталь.

26.03.2011

"Так сильно і правдиво про життя "східняків" у нас ще ніхто не писав". Якщо Стефаник на початку минулого століття вибухово відкрив у літературі драматичний світ карпатського селянина, то Павло Вольвач на початку XXI – світ мешканція індустріального Сходу" – це із суботнього "Дзеркала тижня", в я кому вийшло інтерв'ю з Павлом Вольвачем.

Я давній боржник Вольвача, бо вже давно збирався порекомендувати широкому загалу цей прочитаний мною ще позаминулого року глибокий політико-психологічний роман, досі непомічений настільки, наскільки він того вартий. Сподіваюсь, що "Клясою" зацікавиться якесь із видавництв-грандів, а крім того, його слід було б перекласти і російською, так як це зроблено з Андруховичем.

Ось як "рекламує" "Клясу" сам Павло. "Запоріжжя – це мільйонне індустріальне місто, заселене переважно вчорашніми селянами та їхніми нащадками. У мовному вимірі – умовно російська лексика, накладена на умовно український спо¬сіб думання. Доволі безлика архітектура, кволість традицій і культурного прошарку. Нечисельна "інтєлєкєнция", російськомовна, ясен май, і вже зовсім рідколиста національно-"швідома", зрідка вкраплені в пролетарсько-різночинницьке море. Труби, домни, газовий сморід, мордобій по святах, і не тільки. Там намішано всього. Це не мемуарні записи, і зміщено багато: і оптика, і роки. Але основа, звичайно ж, автобіграфічна. Майже всім персонажам роману я лишив справжні імена-прізвища, не кажучи вже про прізвиська, бо без цього зникало тепло. Називав когось відстороненим, видуманим "поганяловом" – і персонаж щезав, я сам у нього переставав вірити. У головному героєві теж багато від автора, але той, романний Пашок, і я – звісно ж, різні люди, з різними нер¬вами й долями.

Але, мені здається, не варто все зводити до одного міста, позаяк мову можна вести, мінімум, про Схід України. І про цілий соціальний пласт, маргінально-пролетарську страту, про яку в українській літературі згадувалося досить скупо. А Запоріжжя слугує лаштунками й метафорою, символом урбанної, індустрійної України, про яку мріяли Хвильо¬вий із Сосюрою. А осколки мрії – ДніпроГЕС, "Запоріжсталь", "Соцмісто". І кулі в головах харківських романтиків-українізаторів 20-30-х... Тоді, до речі, писали: "лямпа", "плян", "робітнича кляса", звідти й назва роману – як місток у часі".

Пашка, головного герою роману, вже як слід перемолотило в східно-українському русифікаторському плавильному казані – металургійний центр як не як. Втім, українські гени інколи все ще даються взнаки, коли Павло тверезий, або має короткий відпочинок від соціуму з його домінуючими настроями.

Втім, соціологічне дослідження запорізької громади в момент зустрічі 80-х з 90-ми, проведене Вольвачем, цікаве не лише з точки зору етногенези. Ширша тема роману – індустріальний депресняк з усіма його соціологічними наслідками, які ламають долі, вже незалежно від того, якою мовою говорить людина, від пращурів якої національності вона походить.

Сам Вольвач, як на мене, нікого не засуджує, нікого не підтримує, але кожного свого героя розуміє й сприймає як результат зустрічі часу й простору. Хто хоче залізти в душу середньостатистичного "східняка" й зрозуміти її, той має прочитати "Клясу".

Це – високоточне фото, можу підтвердити, як східноукраїнська людина, яка виросла в місті, значно меншому ніж Запоріжжя, але вже із занадто схожою атмосферою.