Мабуть, у багатьох поетів із віком, із часом, із життєвим досвідом виникає потреба якщо не перейти від поезії до прози, то бодай їх поєднати. Здавалося б, що тут хитрого, засіб незмінний — мова, пиши собі, та й усе. У чомусь письменницька праця подібна до роботи будівельників, у яких також матеріал один, але в тих виходять піраміди, в інших — дев’ятиповерхові коробки, а в третіх взагалі — повітряні замки на піску, що увінчані купою невикористаних будматеріалів.

Напевно, всіх, хто знає Вольвача-поета і довідався, що він пише роман, цікавило, яким же буде його перше прозове дітище. Роман побачив світ у журналі «Кур’єр Кривбасу» й відразу викликав зацікавлення і критики, і читачів. Паралельно роман пожав лаври на конкурсі «Коронація слова», опісля потрапив у рейтинговий список «Книги року-2005». І, нарешті, вийшов окремою книжкою у видавництві «Джура». А на довершення, видавці не приховують, що роман добре продається. Хіба не тріумфальний прозовий дебют?!

Зрозуміло, що комусь роман подобається, а комусь — ні, але для всіх очевидно, що не вольове рішення спонукало Вольвача до прози: Вольвач для прози визрів, і проза його визріла. Визрів для прози і входить у неї, як свого часу до поезії, абсолютно сформованим.

Ще до того, як я прочитав сам роман, мене заінтригувала його назва. Що воно означає — «Кляса»? Як тісно ця назва пов’язана з усім текстом? Виважена вона чи випадкова? Після прочитання роману всі ці запитання відпали. Відповідь на них — у тексті: «Слово авангард Павло схвалює, йому почали ввижатися Харків, українізація, вчулося рипіння снігу — ...і смаглявий Володька Сосюра йшов по вулиці, піднявши комір шинелі, повз кольонади Держпрому і лямпи у жовтих вікнах. Саме так — лямпа, кляса — пишеться у пошарпаних книжках і словниках з жовтими ламкими сторінками, вони лежать у шухляді серванта, а раніше батько ховав їх у дивані, Павло любить їх гортати, віднаходячи незвичні слова».

Дія роману відбувається в «інтер’єрах індустріального Запоріжжя». Свого часу мені довелося побувати у тих інтер’єрах, тільки років на десять раніше романного часу. З тією різницею, що я був на тій землі прихідцем, тимчасовим освоювачем залізобетонних просторів, я знав, що призов до війська вихопить мене із бермудського трикутника (гуртожиток — завод — гастроном), до того ж я не був самотнім, нас була ціла колонія україномовних (острівець у російськомовному морі) західняків... Тоді як головному героєві навіть на думку не спадало, що в його вітчизні українською мовою можуть розмовляти більше, ніж чотири-п’ять чоловік. У Пашка, який уже років із шість тому відбув військову повинність, не зосталося навіть ілюзії, що життя, яким він живе, вдасться змінити («Господи, скільки ж це триватиме? — бува, думає він похмуро. — І головне — куди звідси звалювать?»); він — у себе вдома, ці місця — його мала вітчизна, батьківщина, він тут народжений, але народжений інакшим. Оця інакшість вберігає Павла від свідомого, відвертого й остаточного криміналу, утримує від переступу межі, за якою блатний світ зі своїми законами. Попри те, що Пашок багато в чому підіграє цьому світові й відверто захоплюється кримінальними авторитетами, — відбувається це, швидше, тому, що інших правдивих авторитетів у його вітчизні просто нема. Ця ж інакшість заважає Павлові зблизитися і з так званими «нацдемами». «Націоналісти це ви, а я так — патріотішка, погулять вийшов...», — іронізує він. Пашок уособлює два полюси своєї вітчизни, а ще — всю купу її суперечностей, і вчування «чогось» не дає йому зневіритися...

Роман отримав хорошу критику. Серед рецензентів були й імениті письменники. Не схожі між собою, вони сходилися в одному: «Кляса» — це явище. «Сильний і несподіваний роман, один з кращих у нас за пострадянську добу». Ці слова належать (як для мене, міфічному, легендарному, геніальному) Миколі Вінграновському. Олесь Ульяненко вважає «Клясу» «не лише показовою, але й знаковою у всьому літпроцесі». І Вінграновський, і Ульяненко високо оцінили «Клясу», при цьому Вінграновський назвав роман радісним, а Ульяненко висловив припущення, що романові закидатимуть «чорнушність».

Я розумію, що мав на увазі Ульяненко. Комусь і справді роман може видатися «чорнушним», усе залежить від життєвого досвіду. Вольвач не намагається шокувати, не згущує зумисне фарби, не нагромаджує негатив, він лише відмовився прикрашати світ, який описує. «Чорнухи» в «Клясі» не більше, ніж у житті, і не Вольвачева вина, що буденний світ його роману комусь видається екстремальним. Мені ж, навпаки, «Кляса» видалася легкою для сприйняття, оскільки в романі нема пози, він не надуманий, а щирий і правдивий від початку до кінця. Дуже важливо, що автор не спокусився зобразити головного героя позитивним, Вольвач не сфальшивив, його Пашок — частинка світу в, якому живе. Він звідти, він такий. Він не відпекується від цього, але й не козиряє цим. Він правдивий із собою. Гадаю, це те, що рятує Пашка. Може, тому Вінграновський назвав «Клясу» радісним романом.

Павло Вольвач написав роман про Південний схід України, про місто, про життя, про людину, про українця. Це епохальна річ. Давно я не читав чогось подібного, якщо взагалі читав. Цей роман залишається осторонь усього того, що писалося в українській літературі останніми роками. Якщо виходити з того, що література — відображення й осмислення життя, то в цьому сенсі Вольвачева «Кляса» є повнокровним виявом життя і ближча до нього, ніж до літератури, яка є витвором штучним і вторинним. Цим романом Вольвач змінив вираз обличчя вітчизняної літератури. Здригнувся якийсь м’яз, щось ворухнулося, здригнулася якась жилка…

Лише один роман. Лише один день із життя літературного героя. Один короткий день, безмежно довгий, мов життя

За рікою, в затінку братви.