Леонід Ушкалов

СПРОБА ФІЛОЛОГІЇ МАНДРІВ

Напевно, вирушаючи у дорогу, чоловік зазвичай перетворюється на поета:

Їхали купці з Харкова,

Стали явора рубати,

Тонкі гуслоньки тесати…

Цю пісню записав колись Олександр Потебня — леґенда харківської філології.

Подорож Рівноденням перейнята, звісно, патосом біжучої доби “мовних грашок” з її домежною суб’єктивністю та еклектикою. Маю на думці не лишень примітні “штучки поетицькі” на взір “острова текстів” чи кралі, що “абсурдує”. Поезія Мельникова — герметична навзагал.

“Час / перемелено / час / перемолено / нам / не вертати / додому донами”. У своїй переґринації поет покладає надію щонайперше на мову. “Як мисливець обережний”, він дослухається до кожного її звука, аби почути, скажімо, “степом сколисаний сон”, небо “на роздоріжжі діжі”, “оселю осіннього сонця”, скитів, що сунуть “на Захід возами”. Бувши суголосними, слова мимоволі перебігають одне в одне — така собі еманація вагітного словом звука. Тож не дивуймося, що, приміром, геть усі заголовні чужинецькі (або схожі на них) слова, серед яких “Евольвента”, “Експлікація”, “Енцикліка”, ба навіть славнозвісна Арістотелева “Ентелехія”, походять із одного гнізда мельниківського vocabularium’у.

А ще — поетові кортить перетворити звуки мови на звуки музики, і тоді виникають пасажі на кшталт ось цього: “Поїзд / приходить / о / пів на четверту / оберту / зву / -ку / СУРМИ”. Музика закарбована тут не лишень звуковою вервечкою, але й зламами графіки вірша, надто — стрімкою діагоналлю п’ятірного “у”:

Поїзд

приходить

о

пів на четверту

оберту

зву

-ку

СУРМИ.

Пошук розради у слові навертає поета до традиції. Час од часу мельниківська мандрівка вбирається, зокрема, в шати старозаповітної історії Йони: кит, “царство рибини”, Ніневія… Хто він, Аміттаєвий син Йона, що кинувся був навтікача від Усевишнього, а перегодом отямився: “Вода аж по душу мене обгорнула, безодня мене оточила, очерет обвиває кругом мою голову” (Йона, 2,6)? Найперше — то сколок екзистенційної самоти:

Я твій Йона, маленький Боже,

Я сто років Тебе не бачив.

Його складені “при свічах” вірші-молитви — правдиві tristia, скорботні елегії, в яких жевріє надія на порятунок. Не дурно ж мельниківський Йона легко покидає нелюбу йому Ніневію та вже як “сивий Назон” опиняється межи сарматами. Мельників, либонь, добре знає, що поезія, байдуже, чи вона гебрейська, чи латинська, народжується із самоти. І наша рідна так само: колись в Україні подейкували, нібито автор “Скорботних елегій” був нашим першим поетом — сарматське слово полонило Овідія.

Одначе, мельниківським протагоністом є закутий у лати вічний переґрин, один зі жменьки лицарів славного війська “не-запорозького”. Цей характерник переміняється то на вояка Орієнту, то на вікінґа, а то й на hidalgo з Ламанчі (“лицарство наше спечалене…”). Тим часом грайлива нетожсамість його “парсуни” на театрі життя не повинна вводити в оману. Справді-бо, запорозький лицар на позір мало схожий на мальтійського, але їхнє єство, як запевняв ще Мелетій Смотрицький, — одне й те саме: “Zaporosky abowiem ten zolnierz, co Maltensky we Wloskiej ziemi…”. Лицар — то Божий войовник, чиє життя має сенс та виправдання з погляду antemorale. Крім того, він — едукований філософ і поет.

Мандруючи порубіжжям буття (де ж бо вона, ота незвідана Еспанада?), Homo viator збагнув його нестатечність. Часопростір ураз проростає перекотиполем: “Плинність / води / зрошує /ступні / ніг / тих / хто витягує сіттю / на берег / СОНЦЕ / Осені / дерев’яний годинник / змовчує мить / усвідомлення / ВСЕСВІТУ / ПЕРЕКОТИПОЛЯ”. Тож плин води перебіг Гераклітовим річищем у плинність часу, а та, своєю чергою, нечутно згорнулася в колючий клубок всесвіту-перекотиполя. На цьому тлі мінливим, ледь не примарним вогником мерехтить людське існування, накидаючи на світ мереживо власних ритмів.

Переґринація Рівноденням розпочинається в мілітарному ключі. Хода Божого войовника рівна та енерґійна. Вірш стремить у часопростір, немовби спис, що з ним тут порівнюється перший день мандрівки.

По тому буде різне. Скажімо, “пісенька на захист канадійських ведмедів” — із ґраційними повторами, легким, справді пісенним ритмом. Її графіка — звивиста мокра стежка, що нею біжить кумедне волохате ведмежа grizzly, все далі й далі від дитинства.

“Острів, звичайно, щось значно серйозніш…” Тут питомо візійні образи ніби гойдаються на хвилях сонетового ритму, навіяного, либонь, тропічним морем, яке мірно набігає на піщаний берег поетового острова.

Одначе, все тут підлягає ритмові дощу. Цей мельниківський дощ таки надовго, бо відчайдушному переґринові чомусь забаглося вирушити в дорогу якраз під “сезон дощів”. Такої пори небо “розкреслюють” зливи, а люди, степи, ріки та міста дихають дощами. Певно, й оте янголя, що вмостилося на поетовій долоні, зіткане з дощу, принаймні з “дощу ілюзій”. Вони струмують “поміж садів-небес”, “густі…, солодкі, тепля, сонні”, “помаранчеві” — барвиста й геть просякнута сонцем прміта горнього світу, чи то жаль за втраченим Раєм, чи його обіцянка.

Власне, цілий світ Рівнодення напоєний не лишень дощами, але й сонцем. Воно сяє на його маківці — сонце-птах, сонце осені, сонце Ельдорадо, а всяке твориво є зроду сонячним.

У дощах та сонці — й поетове місто: “Місто — яблуко червоне / З підвіконня впало й покотилось, / Дощ пішов — солодка хтива злива / Шумом екіпажів й конок / У зіниці ранок сипле / Жовте листя і зніма панчохи / То є осінь, дівчино, й патьоки / На лиці од фарб лиш символ / Синій, як і сонце наше / У дощі ілюзій Ніфертіті / Панно, починається століття / Й впало яблуко на аркуш”.

Мабуть, це місто — Харків, тільки вилущений зі своєї модерної (чи то пак постмодерної) шкаралущі прозорою, власне малярською стилістикою вірша. Питоменний імпресіонізм. Ба більше — крізь химерний маскарад “столиці на Лопані” Мельникову заманулося побачити старожитню “країну мандрованих дяків”. Звідси, зокрема, його варіації на тему Vanitas, ризикований агон із вічністю та яскравий бароковий декор: “Але / ніхто не знав, / що / уламки / розбитого дзеркала — / все, / що залишилося / від / країни / мандрованих дяків”.

Хто ж бо після цього, услід за Сковородою, не величатиме Харків, як “місто пророка Захарія” (“Zachariana polis”) та правдиве “Боже око”?

У самісінькому його серці — Покровський монастир, поруч — Бурсацький узвіз. Може, з отого пагорба побрів галасвіта “любитель священної Біблії” Сковорода та й не озирнувся… Втім, побалакавши якось зі Степаном Сапеляком на сходинках будинку “Слово”, що нічим не нагадували gradus ad Parnassum, я раптом відчув присмак загубленої “країни мандрованих дяків”. Так само, коли на хорах Свято-Дмитрівської церкви розповідаю спудеям Колеґії Патріарха Мстислава про арістолелівсько-мельниківську “ентелехію”, картата ніщота великого міста одразу втрачає на силі.

А ось — конструктивістська дивовижа — майдан Свободи. Ачей, на світі годі шукати такий “супернатуральний” майдан Свободи. Не дурно бо казав колись, ще під мазепинську пору, Іван Орновський, що край цей освячений солодким словом “свобода” (“Od wolnosci kray Slobodski nazvany…”).

Одначе, заповітним краєм поетового підсоння є неозорі скитські степи, з високим небом, спекою, запашним різнотрав’ям та райським спокоєм. Екзотичні образки: муедзин, що читає мекканську суру, мулатка, що “сходить у води тілесні босоніж”, ґобеленні дракони й замки кругом Піднебесся — бліднуть на тлі містеріального сюжету про народження степів, себто про їхнє воскресіння: “Це / усе / вже й не так випадково: / риба весен / і / на / щастя / підкова / А по тому / народиться / степ”.

Можливо, саме туди, покладаючись на Божу волю, прямує наш переґрин шляхами текстів.

Спроба філології мандрів.