Спільними зусиллями Забужко і Шевельов вибудовують картину України 1990-х років – з її ілюзіями й розчаруваннями, першими кроками й відкриттями (іноді – відкриттями велосипедів), досягненнями в різних галузях, з економічними і культурними катастрофами. Обидвоє часом начинюють свої листи долею снобізму та месіанства, натякають, що їм нема з ким поговорити на рівних.

Автор: Олег Коцарев

Напівзавмерле видавництво „Факт” випустило, попри скепсис багатьох спостерігачів щодо долі самого „Факту”, нову книжку з претензією на подію – „Оксана Забужко, Юрій Шевельов. Вибране листування на тлі доби: 1992-2002”.

Перед тим, як говорити про ті чи інші особливості самої книжки, варто відзначити важливий момент. Оксана Забужко, завдяки своїй особистій популярності, цим виданням зайвий раз привернула увагу українців, по-перше, до такого важливого жанру, як епістолярій, а по-друге, до дуже знакової постаті Юрія Шевельова (хто не знає лінк дивитися обов’язково!). Адже про цю надзвичайну людину, котра відіграла в історії української культури непересічну роль, сьогодні не так часто згадують, як варто було б.

Отже, „Вибране листування” містить 57 листів (аж до смерті Шевельова 2002 року), а ще есеї та статті Юрія Шевельова, статті, інтерв’ю і вірш Оксани Забужко, короткий спогад Оксани Соловей.

Найочевидніше книжка викликає „human interest”. Тобто показує ніби „непублічне обличчя” двох діячів. Звичайно ж, тією мірою, якою захотіли його щиро продемонструвати самі автори листів під час писання і впорядкування.

Одразу розчарую спраглих до таємниць світського життя і різної міри чистоти білизни. Попри очевидну приватність „Вибраних листів”, нічого аж надто відвертого чи пліткового там немає. Ну, хіба, кому цікаво, дізнається, що перший чоловік Оксани Забужко був з російськомовної родини і при тому нащадком Филиповича (правда, здається, про це вже десь було), або що коли вона спробувала пояснити Шевельову біографічну основу якогось зі своїх творів, то він відмовився від честі бути присвяченим у таємниці.

Листування радше дає нам загальні портрети двох людей. Обидва постають більш ніж амбітними, ініціативними, схильними до піднесеної або нищівної патетики, котра легко переходить у стьоб. Обидва люблять побавитися словами, цитатами, стилями, мовами, демонструючи добрячу ерудицію і гнучкість мислення.

Показують себе справді блискучими стилістами. При цьому, якщо письмо Шевельова, як і годиться літній людині, лишається більш-менш стабільним (окрім останнього листа, котрий, здається, уже буквально розпадається на уривки та лишає по собі сумне враження), то епістолярно-публіцистичний стиль Забужко протягом цього десятиріччя росте, ускладнюється, вдосконалюється.

Звісно, обидвоє часом начинюють свої листи долею снобізму та месіанства, регулярно підкреслюють свою об’єктивно важливу роль у творенні української культури. Та неодмінно натякають, що їм нема з ким поговорити на рівних. Такі моменти не завжди смачні для читання, зате додають живості й людяності портретам авторів.

Схожість епістолярних персонажів, однак, не варто переоцінювати. Якщо Оксана Забужко виливала свої міркування й емоції темпераментним нестримним фонтаном, то Юрій Шевельов обмежувався їдкими чи схвальними натяками, коротесенькими цитатами (часом іще й ребусно-заплутаними), і кожен лист його, як зазначає Забужко, завжди мав один той самий обсяг – одну сторінку.

Не завжди збігались і смаки кореспондентів. Приміром, Оксана Забужко до поезії різних українських шістдесятників ставилася, логічно, по-різному, натомість, Юрій Шевельов виявляв дещо зарозуміле, але, здається, бездоганно послідовне ігнорування їх усіх. За цим і не тільки за цим проглядає нездорове загострення загалом конструктивних на нашому культурному ґрунті ідей „урбанізму” і „шляхетності”, що час від часу виявляється в обох героїв „Вибраного листування”.

Та звичайно ж, більш важливі в цій книжці інші речі. Передусім, я би сказав, це нагадування про історію, зокрема історію культури, котру українці весь час катастрофічно забувають.

Спільними зусиллями Забужко і Шевельов вибудовують картину України 1990-х років – з її ілюзіями й розчаруваннями, першими кроками й відкриттями (іноді – відкриттями велосипедів), досягненнями в різних галузях, з економічними і культурними катастрофами.

Прочитайте „Вибране листування” – і згадайте, як звалися тодішні помітні періодичні видання, театральні вистави, які дискусії чи скандали струшували повітря, які виношувалися мистецькі та дослідницькі проекти і що з них вийшло.

Іронічна посмішка долі, а може, літературного процесу – „Вибране листування” в цьому хронологічному розумінні великою мірою виявляється взаємодоповнюваним текстом із „Записками українського самашедшого” Ліни Костенко. При всіх разючих відмінностях письма.

Втім, не дев’яностими єдиними. Як уже говорилось, у додатках є декілька есеїв, статей, інтерв’ю. Ті, що належать Оксані Забужко, природно зосереджуються на вісімдесятих-дев’яностих-двотисячних роках.

А от тексти Юрія Шевельова розповідають нам чимало з історії України та її культури значно більш ранніх періодів. Це і війна, зокрема, апологія Шевельовим власної „сковородинівської втечі” від комунізму і нацизму за допомогою вдавання дрібного бюрократичного служіння обом під час Другої світової війни. І, наприклад, пригоди українського вченого-емігранта в США у шістдесяті-сімдесяті роки.

В останньому випадку йдеться, зокрема, про конфлікт Юрія Шевельова з відомим славістом Романом Якобсоном. Шевельов звинувачує його у створенні своєрідної власної наукової мафії, диктатурі, співпраці з радянськими органами (останнє, ідеться в книжці, нібито підтверджують й інші джерела).

Якобсон, за словами Шевельова, свідомо псував йому репутацію, створював імідж колаборанта-ксенофоба. І – вже другий збіг обставин! – так склалося, що майже в той час, що і книга, друком вийшло чергове число часопису „Критика”, де про конфлікт Шевельов-Якобсон висловлюється якраз представник ворожого Шевельову табору, Горас Ґрей Лант.

Він зводить усю проблему до надмірного самолюбства українця і демонструє зворушливе нерозуміння, чому Юрій Шевельов з Німеччини після війни не хотів вертатися до СРСР. Так чи інакше, цей збіг удруге демонструє актуальність виходу „Вибраного листування” саме сьогодні.

Треба визнати, підкилимні війни сивочолих інтелектуалів справляють неприємне враження. Як і ті інтриги, що на них скаржиться в своїх листах Оксана Забужко. Але є в цьому і повчальний момент: інтриги, плітки й інші залаштункові бридоти переслідують людину навіть і в таких, здавалося б, зовсім самодостатніх сферах діяльності, як література і наука.

Отож, у підсумку можна порадити книжку „Вибране листування” як цікаве, розумне, стильне читання, але й неоднозначне, як не може бути однозначним жоден людський портрет, особливо подвійний і в такому глибокому та непростому контексті.

Уривок із книи “Оксана Забужко, Юрій Шевельов. Вибране листування на тлі доби: 1992-2002”. – К.: Факт, 2011 – 504 с.
З листа Оксани Забужко від 9 серпня 1995 року:

Нормальне українське покоління в Харькові

(…) Але! „Жизнь продолжается”. Андрухович написав щось, дія чого відбувається на венеціанському карнавалі, Ірванець устругнув дві нові п’єси й днями заявиться до мене їх читати (одну його моноп’єску переклали й поставили в Штутгарті, в жовтні він їде туди на прем’єру, мовби й не український письменник, а “порядошний”), Соля Павличко закінчує здоровенну „томіну” про український модернізм, а головне – діти, котрим по двадцять і коло того, розмножуються як комарі на болоті, і серед них є „з явними ознаками геніальності”. Боюсь, під час нашої зустрічі я не встигла вилити на Вас усі припасені „неумеренные восторги” з приводу своєї весняної поїздки до Харкова – тобто сама поїздка була жахлива, ціла імпреза, так званий „Слобожанський Великдень” – тоска несусвітенна, але тамтешній Музей літератури, довкола якого гуртується, завдяки невсипущому ентузіазмові директриси, весь харківський молодняк – „юноши бледные со взором горящим”, поетенята, малярі, безпритульний студентський театр, проваджений суворою дівчинкою-режисером, яку просто розцілувати хотілося, таке воно чисте й натхненне, аж світиться, - то справді несамовито!

Я припускаю, що Ви мусили з деким із них зустрічатися на минулому „Березолі” – фантастичні діти, і де вони такі в тому нещасливому Харкові понаростали – просто містика якась! Не маючи ні копійки, натурально й непідробно непритомніючи з голоду, підготували нову виставу, яку грають на сходах, - власну композицію за Сковородою й Тичиною, і це було, слово честі, прекрасно – ку-уди там нашим „дорослим” театрам!

Між іншим, лідер „Червоної Фіри”, лапочка Сергійко Жадан щойно випустив нову книжку (коштом „Смолоскипа”), і якщо цей хлопчик і далі ростиме й розвиватиметься в такому темпі – тьху-тьху, не наврочити б – дай Господи…

Таке воно все живе, таке безпосереднє й, на відміну від нас, непотолочене – перше, аж написати рука страшиться, нормальне українське покоління, якраз та літературна молодість, на яку нас – обікрадено, так що з Харкова я виїздила вся в сльозах розчулення, благословляючи їх на прощання, як така собі „літературна мама” (…)

З того всього закрадаються мені в голову печальні мислі, що заноситься в нас, відай, на ще одне втрачене покоління, - раз починаємо з надією дивитися на молодших, як ото в Саші Чорного: „Худо, братцы… Видно, дети / Будут жить вольготней нас”, - і так впродовж усенької історії…
З листа Юрія Шевельова від 28 листопада 1995 року:

Сленг наше перше джерело

(…) Жарти жартами, а от уже тепер одне певне. І в дослідженнях, і в листі з 28 серпня розккішно квітне наш сленґ. Я вірю в сленґ. Французи, італійці, еспанці – усі вони знайшли себе не з клясиків міднокутих, а таки з сленґів – апеннінського, ґалльського, піренейського. Мовчіть, Горації й Верґілії, вам усім дорога до клясних кімнат. „Читал охотно Апулея, а Цицерона не читал”.

Ірляндизація не страшна, коли є живий сленґ. Я вболівав, що його в нас нема. А він, так виглядає, є. Мовчатимуть Росії і Америки, як це там говориться в наших анти-рильських, які всі були суцільним Перекладом. Хоч і за нього спасибі, але безсмертя не в ньому.

Ірляндизація спиниться, коли припиниться роля посередника. Ось, приміром, як я був у Києві, присобачили мені книжку Макарова про бароККо (так!). не дискутую тепер самої книжки, тільки примітки. Є посилання на західні джерела (хай мало і часто не головні), але всі на російські переклади. Куди ж ми поткнемося без них? Тільки до неньки Кащенкової. Я б видав закон про те, що кожний інтеліґент повинен навчитися хоч читати однією західною мовою. Поза монополією родини Микитенків. За рік не вивчиш – геть, на шахти, у дніпрогеси.

У цьому контексті я сприймаю й Вашу деклярацію про доленосну ролю „Досліджень”. Воно на око трохи наївно, в контексті „малинки”. А в суті справи тут діло не в сексі, а в новому слові. І старе гасло „до джерел” обертається від Горація до свого й чужого сленґу.

Там тепер наше перше джерело. Інакше кажучи, я б перелицював джерельність від зеровської (хоч шана їй і навчання) до – коли вже епатувати, то епатувати – до Семенка, але модернізованого і сленґового і культурного, і так далі й тощо…

Листування Забужко та Шевельова: снобізм, сленг, секс(в літературі).