Якщо ви досі вважаєте, що фантастика – це, перш за все, космічні кораблі, прибульці, надприродні можливості людського організму та довжелезні описи нових технічних можливостей, то знайте: вам дали застарілу інформацію. Тому що справжня фантастика – це життя людей, у якому, здавалося б, немає зла. Принаймні такий рецепт вигадав для свого «Приреченого жити» Тимур Литовченко.

Його роман розпочнеться приблизно за 200 років, - коли про ХХ століття інколи згадуватимуть як про дивну епоху надзвичайної жорстокості та воєн. За вимогами жанру, люди до цього часу житимуть в оточенні «розумної» техніки, підкорять космос, матимуть «бази» на інших планетах, і, звісно ж, не зможуть оминути конфліктів із іншою цивілізацією (дарками). Але – дивна річ! – навіть збагнувши ворожі наміри космічних сусідів, не захищатимуться й тим більше не нападитимуть, бо існує заповідь «не убий», і за її порушення можна здобути осуд «моральної машини».

От на цьому дарки і «спіймають» землян: «Ми розчавимо вас, зітремо на порох і підемо далі! Спочатку переможемо духовно, примусимо робити такі речі, про які ви з вашими м’якими мізками давно вже забули. Але, оскільки все це ми вміємо робити значно краще від вас, знайте: от саме тоді ви й програєте»...

Саме звідси й починається справжня фантастика. Між людей, які живуть за Божими заповідями й вишукують «зернятка добра» у інших цивілізацій, щодня сповідуються (але не священнику, а тій-таки «моральній машині», Моралізатору, «розвинутому електронному носієві істини»), потрібно знайти «Героя», таку собі «агресивну вівцю», яка врятує людство. І той самий Моралізатор, котрий створений, щоб «підказувати та спрямовувати» (насправді – завуальовано керувати людством), знайде гідного кандидата – Деміна Валявскі...

Головний герой не вирізняється з-поміж інших «людей нового часу», як ви, напевне, вже встигли подумати. Навпаки! Автор створює образ релігійного фанатика, котрий не пропустить жодної сповіді, не дозволить собі боятися за безпеку власної родини (адже цим самим він ставить під сумнів силу Бога, який мав би їх захистити), ненавидить представників інших релігій («сектантів»), жорстокість та розпусту. Наївний, порядний, взірцевий сім’янин Демін Валявскі, який так боїться стати жертвою нападу дарків, звісно ж, потрапить до них у полон і стане перед вибором: померти самому чи стати вбивцею сотень людей, очоливши шпигунську мережу...

Класична, здавалось би, ситуація, що не раз траплялася у літературі всіх часів. Але – з надто потужною релігійною складовою... Деміну потрібно вирішити, чи припустимо вчинити такий тяжкий гріх. Деміну конче треба згадати, що саме порадив би йому син. Але, що найголовніше, - йому варто забути, що серед його перших жертв опиниться його ж родина...

До цього моменту здавалося, що в романі немає півтонів, усе лише штучно-чорне та штучно-біле, - з одного боку, «погані хлопці»-дарки, що вигадують витончені тортури і спілкуються на межі фолу, тобто лайки; з іншого – добрі земляни-християни (бо адепти інших релігій дещо випадають із загальної схеми), які чинитимуть лише те, що схвалить Моралізатор, шукатимуть «зернятка добра» у ворожих цивілізаціях, а в лексиконі мають здебільшого лагідно-пестливі слова й Біблійні цитати.

Але зараз усе заплутується. Тимур Литовченко запропонує нам невелику інтерлюдію, а Деміну Валявскі – книжку про злочин-жертву іудейського судді Єфая, і ми намагатимемося оцінити, що таке жертва і як за неї платять.

Високоморальне людство майбутнього виявиться зовсім не таким ідеальним, як його уявляв собі головний герой, а Моралізатор – «найбільш аморальною істотою, яку він будь-коли зустрічав».

Почнуть набувати особливого значення «епізодичні», другорядні герої. Траплятимуться чудеса, а їх «робить не тільки Всевишній»...

Ви, напевне, також можете зробити якесь диво, – наприклад, прочитати роман, – як на нашу аморальну епоху, читається він досить незвично і, як наслідок, важкувато, інколи навіть комічно, – надто вже все «солодко» і «правильно». Хоча цікаві другорядні персонажі та майстерно передані відчуття людини, приреченої на життя, пошану та відстороненість, – вже як мінімум два приводи прочитати. Хоча б для оригінальності. Адже це «фантастика фантастики» – роман морального (чи то пак моралізаторського) змісту, «книга добра», яке уможливлює лише найстрашніше зло, «земна» розповідь про життя та смерть, на які ми всі приречені.

«Приречений жити» Тимура Литовченка: моралізаторська «фантастика фантастики».