Якщо після прочитання перших сторінок «Червоного борщу» Олеся Бережного ви згадаєте «Бравого вояка Швейка» і подумаєте, що ось в українській літературі з’явився твір, в якому тема війни описана жартівливо-іронічно, то все одно – не поспішайте сміятися.

Звісно, можна підозрювати, що і на війні буває з чогось смішно, так само, як часом смішно хворим у лікарняній палаті, чи з якоїсь невинної дрібниці може стати смішно людям на похороні, в церкві, словом, там, де причини для сміху мінімальні, де сміятися взагалі не можна. У вищезгаданих випадках сміх, можна припускати, протистоїть страхові, напрузі. В українській прозі дискурс війни майже виключно серйозний. Згадаймо антимілітарні мотиви оповідань безпосереднього учасника війни Юрія Федьковича («Таліянка»), відчай і останнє усвідомлення любові до пережитого в «Листі засудженого на смерть вояка…» Ольги Кобилянської, пошесть і смертоносну атракційність війни в новелах «Марія», «Воєнні порахунки», «Діточа пригода» Василя Стефаника… Зупинімо тут цей перелік, і, як своєрідну противагу, згадаймо слова стрілецької пісні: «Бо війна війною <…> Як не заб’є тебе вража куля, то копитом замість кулі вб’є кобила». Неминучість смерті стає приводом до того, щоби молоді хлопці її зневажали.

Саме до часів першої світової війни пропонує перенестися автор «Червоного борщу» в першому оповіданні «Сніданок у Львові». Двоє «справжніх російських офіцерів», підполковники барон Нестор Іванович фон Шуфрен (вам це ім’я нічого не нагадує?) та оповідач, який, виявляється, з родини Бульбенків (коментарі тут, гадаю, зайві), за наказом генерала Брусилова (про історичну цінність цього імені дещо згодом), збираються поспіхом і, не поснідавши, їдуть у штаб на збори. Ось як це виглядало: «Генерал Брусилов їхав зі своїм ад’ютантом попереду, в авангарді, у командирському Руссо-Балті. А ми з фон-Шуфреном – в ар’єргарді позаду. <…> Я вмостився щокою на м’якій пуховій подушці. Автомобільні ресори були вельми пружинясті. Ритмічне розгойдування чудово заколисувало.<…> Аби навіяти сон, я заходився рахувати зірочки на стелі». Барон фон-Шуфрен – «великий російський патріот, іконний і канонічний великорос» окрім «казкового хисту до непересічного вокального хропіння» володіє ще одним даром – золотою звичкою мовчати. Автор детально описує фізіологічні підвалини цього офіцерського скарбу: «Нестор Іванович дещо гаркавить. І трохи затинається. І трішки шепелявить. На загал, не вимовляє десь половини приголосних звуків. До того ж, якщо він і говорить великою і могутньою, загальнозрозумілою та великодержавною мовою, <…> то зрозуміти його подужає не кожен. Позаяк у барона будь-які звукоутворювальні спроби виходять з дуже потужним, хоч і природнім для нього німецьким Akzent ом. Через те Нестор Іванович переважно мовчить…». Натомість наратора – хлібом не годуй: «Такий у мене язик, що й на припоні не втримаєш. Будь-де, будь-коли й з будь-ким. <…> Крім того, можу спілкуватися либонь будь-якою мовою, наріччям чи гутіркою. Навіть і порахувати зараз не зміг би, скількома мовами володію! Так у мене повелося ще з дитинства, яке минало на мальовничій родинній садибі у Середньому Подніпров’ї на півдні Київщини. Ось там я й навчився орудувати язиком, як циган пужалном. Узагалі ж у моїй родині Бульбенків заведено було, що хто якою мовою волів, такою і говорив. Кожен обов’язково мусив розуміти, як балакають инші». Ці вояки, окрім того, що сміховинні, поводяться неагресивно і миролюбно. Читачі мають змогу переконатися в тому, що каже про себе москаль. Він і справді виявляється чистої води поліглотом (далася взнаки завойовницька географія імперії). Під час прикрої пригоди у лісі, коли виникли якісь неполадки із колесом, він розпитує перехожих вісьмома (!) мовами, чи далеко до Львова, і яка там військова ситуація. Щоправда лінгвістична ерудованість – «не помогла му». Селяни у відповідь на італійську-іспанську-французьку-англійську затято мовчали. А на німецьку, польську взагалі почали спльовувати позад себе, особливо ж голосно – на російську. Довелося москалеві актуалізовувати знання «гутірки», якою послуговувався в дитинстві. «Тубільці» на українську широко заусміхалися і розказали, що та як. Далі – так само все дружньо і миролюбно.

Автор майстерно створює ауру Галичини початку століття, що вже відзначила у своїй рецензії Ольга Купріян. Так, ми віримо неквапливій оповіді, пересипаній часом анахронізмами та архаїзмами (в тім числі й топонімічними – Юзівка, Лемберґ), специфічною військовою лексикою німецького чи французького походження, згадками про факти і події, що дійсно мали місце в історії (наприклад, згадка про бій на річці Гнила Липа, чи прізвище генерала Брусилова, що увійшло у підручники історії за посередництвом т. зв. «Брусиловського прориву»). Ми дивуємося і віримо чистим вулицям європейського Львова (наша мрія, виявляється, вже збулася у минулому), освіченості та елегантності пані-поетки, котра «випадково» зустрічає «визволителів» квітами і цитатами з поеми Міцкевича. Ми готові навіть повірити перебільшеній запопадливості власника ресторану «Жорж», його побрехенькам про слонів, залучивши до рангу цих дивовиж і часопросторовий зсув кулінарних страв початку XX ст. та літературних імен XXI. Окрім того ми «закриємо вуха» на кування зозулі у серпневому лісі (може, це умовні сигнали?)… Як би там не було, а погодьтеся, що загалом аура «виглядає» мирною, дуже-дуже мирною, такою мирною, що калюжа крові, в якій перегодовані у ресторані готелю «Жорж» російські офіцери знаходять шофера свого автомобіля Renault, видається неправдоподібною і несправжньою, так само, як і блискавичний розвиток подальших подій.

Отримавши у сконденсованому вигляді цей урок першої світової, що, як пригадується з історії, почалася з пострілу, читач надалі не буде таким відпруженим, стане оБережним, пильно дослуховуватиметься до підтекстів. Щодо «Сніданку у Львові», то тут йдеться не лише про цитату з «поета зради». Час від часу оповідач чує дивне сурмління. Звуки, заспокоюють дорогих гостей в ресторані, належать слонам… (Цього дня у Львові нібито святкується день слона, а слони завелися у місті з того часу, як 1905 року у Львові побував перський шейх. Він був змушений розплачуватися слонами за щедрий почастунок у ресторані того ж таки готелю «Жорж». До слова, день слона святкують, наприклад, у Таїланді: свято прикметне тим, що окрім різних церемоній, слонів урочисто годують , але, мабуть, годівля не передбачає такої фатальної розплати, як у випадку із царськими офіцерами в оповіданні Бережного). І ще, оповідач чує якийсь гуркіт , однак, засліплений голодом, він приписує цей гуркіт власному голодному череву. Є в цьому оповіданні ще один момент, який не варто оминати. Ми не знаходимо знаків, які б свідчили про те, що Львів – український: цей чистий, сецесійний, архітектурно вишуканий Львів, який нам подобається і яким ми готові гордитися. Поетка говорить французькою, цитує Міцкевичевого «Конрада Валенрода » мовою оригіналу та у російському перекладі, портьє готелю «Жорж» та метрдотель спілкуються також французькою. І лише кельнер, звертаючись до високих клієнтів польською, вставляє українські фрази. Гадаю, те, що у поетки була блакитна сукня, а у дівчинки, яка йшла поруч – жовта, не міняє нічого, а той факт, що у їхнього пуделя, який навіть «удосужився» грайливо полити офіцерський чобіт барона Шуфрена, на шиї було зав’язано пишний жовто-блакитний бант, розвіює рештки ілюзій. Наприкінці оповідання, за мить до того, як побачити спалах, за яким зяяла чорнота, наратор бачить у вікні будинку навпроти барвистий однострій мамелюка Гвардії Наполеона. Українська земля виявилася лише територією для зведення чужих порахунків.

У подальших «воєнних образках» автор змальовує події 1919-го («Дід Багнюк»), 1939-го («Лебедине озеро»), 1945-го («Стрілочник. Героям укрзалізниці присвячується»), 1946-го («Шершень»), 90-их («Тузла. Дядя Вася і весло») та історію сьогодення («Тарасова ніч»). Попри часо-просторову строкатість, події мають домінантну просторову (південь Київщини, Андріївка) та духовну (Шевченко) серцевину. Вузловим сюжетно-тематичним елементом всіх оповідань книжки Бережного є: зустрічання – частування – плата за почастунок.

У «Червоному борщі» зустрічають, як правило, гостей. Гості, як правило, непрохані і, зрозуміло, – голодні. (В епіграфі до другого оповідання «Дід Багнюк» так і зазначено: «Первая социалистическая обязанность каждого гражданина Украины – помочь северу». Владимир Ленин, Полное собрание сочинений, том. 38, с.34 ».) Тому гостей, як годиться, годують, ну а далі вже події розгортаються за індивідуальним сценарієм. Якщо у першому оповіданні «Сніданок у Львові» зустріч вишукано-буржуазна і зрадницьки-підступна, то вже у другому («Дід Багнюк»), перенісшись на п’ять років у майбутнє та на пів тисячі кілометрів у східному напрямі – до Києва, спостерігаємо докорінно іншу, пролетарську, ситуацію. По-перше, «гості», що їдуть «Московським агітпотягом «Красный Октябрь», почуваються значно розкутіше («Минулої ночі у потязі ніхто з нас не спав. Натомість ми донесхочу об’їдалися смачним вкраїнським салом з цибулею та запашним білим хлібом, упивалися дармовою сивухою, співали революційних пісень. Увесь цей райський харч і питво експроприйовувалося на маленьких станціях»). Та й на вокзалі в Києві – не поклони-реверанси та цілування ручок, а транспаранти, плакати, стяги, знамена, оркестр, щось схоже на «Марсельєзу», виступи товаришів, палкі привітання, полум’яні промови... Однак почастунок – то святе, константа, що не підвладна навіть комуністичній моралі: «Писана красуня <…> врочисто тримала поперед себе запашну хлібину на полтавському рушнику з вишиваними півниками <…> зверху на паляниці красувалося рум’янобоке кружалко. Це була вуджена ковбаса, що стала новим більшовицьким додатком до традиційного малоросійського хлібосольства…. Новоприбулі гості-більшовики відщипували трохи хліба, відламували кусник ковбаси. Разом умочували їх у сіль, смаковито жували». (Склад пролетарської ковбаси «зазначено» у тексті).

У наступних оповіданнях «гостей» стрічають по-різному. Наприклад, в оповіданні «Лебедине озеро» (до речі, ким був з походження автор славнозвісного балету?) радянським воїнам-визволителям хлопчик Юрко приносить кошик з харчами (як звикле: ковбаси, сало, паляниця, «каламутний пахкий самогон»). Наїдки власноруч приготував Юрків батько («мати Юрія та дві старші сестри-близнючки стали невинними жертвами «червоного терору» – дізнаємося із публікації місцевої «Волинської газети» часів перебудови, – автор будує оповідання як колаж оповіді очевидця подій Юрія Харитоновича Біленка, емігранта з далекої Австралії, та газетних публікацій, з приводу подій 1939 року). Після специфічного харчу «три танкісти, три веселих друга» оббльовуються і на машині бойовій в’їжджають прямісінько в озеро.

Стрілочник української залізниці («Стрілочник») зустрічає переможців, які повертаються із фронту, затятою бандерівською відмовою дати прикурити чи напитися води, скоординовуючи натомість зіткнення зустрічних потягів.

Загін НКВС (оповідання «Шершень») зустрічають попереджувальні написи, зрозуміти зміст яких неспроможні бійці радянської «полуторки» Шершень та Кузьменко (перший не володів українською мовою, «а надто галицьким діалектом», останній народився і виріс на пролетарському Донбасі, «української тому він не розумів»). Іванов, Федотов разом із Медведюком та Суркіном – поза конкурсом. Єдиний найосвіченіший в загоні щодо української мови – Доржієв Дамдинцерен Цидендамбаєвич – виявився специфічним тлумачем, тому «полуторку» «підкинуло майже до верхівок смерек». Загін НКВС встиг перед тим здійснити планову зачистку (пограбувати, розстріляти, спалити, …), маючи на меті згодом приписати своє звірство «бандерівським бандюгам, нацистським націоналюгам».

Салом, сіллю, огірками, помідорами, «Українською з перцем» пригощає російських спецназівців, переодягнених у форму українських прикордонників, дядя Вася, почастувавши «гостей» наостанок «бойовим веслом еку » (стислий шпіонський детектив «Тузла. Дядя Вася і весло»).
Приглянемося до того, як зустрічають високопоставлених гостей у наш час («Тарасова ніч»): «Заляскали дверцята мерседесів….Ураз юрба на ґанку й на майдані перед сільрадою захвилювалася. Здійнялися оплески. Залунали вигуки «Слава! Слава!» Високошановний урядовий керівник узяв оберемок квітів з рук красуні у вишиванці. Відломив шматок паляниці, вмочив у сіль, задумливо пожував, проковтнув. З приємністю розцілував миловидних молодиць». Правда, ми вже десь це бачили? Щоправда тут обійшлося без ковбаси, але розлад шлунку після влаштованого місцевими активістами святкового обіду не оминув…

Мені нещодавно спало на думку, що людина впродовж життя не змінюється докорінно, сутнісно. Це розуміння прийшло внаслідок життєвої необхідності актуалізовувати переживання і відчуття власного дитинства. Звісно «моє» відкриття має щонайменше кілька століть, а може, й значно більше. Але тут не про це. У книжці О. Бережного думка про незмінність розгорнута більш глобально: світ мало змінюється, чи, принаймні, дуже повільно, в суті. Історія, люди, життя видозмінюються, модифікуються. Наочно автор показує це як процес реінкарнації (присутність сходу у «Червоному борщі» неочікувано вагома і вартує окремого розгляду): воріженьки по смерті стають хто свинею («Дід Багнюк»), хто шершнями («Шершень»), лебедями («Лебедине озеро»), пінгвінами («Пінгвіни»)… Погоджуюся, що для нас християн це звучить як казка. Однак на прикладі зброї еволюційна трансформація не знаходить жодних контраргументів. Судіть самі: гвинтівки першої світової війни («Сніданок у Львові») у Другій заступають танки («Лебедине озеро»), зброя Коліївщини знаходить творче переосмислення у руках новітнього колія ворогів («Дід Багнюк»), на зміну диверсіям бандерівців, що «зіштовхували» ворожі потяги («Стрілочник») приходить вправне орудування веслом проти спецназівців («Тузла. Дядя Вася і весло»). (Мені тут ще згадується пісня світлої пам’яті Сергія Кузьмінського про Миколину бомбу, що її він сорок років, з часів Другої світової, зберігав (з якою би то метою?) «під стріхов». На позір прості, відверті – і неочікувано глибокі пісні «Братів Гадюкіних» настроєво суголосні із прозою Бережного).

Зі знанням справи, послідовно автор наголошує на речових «доказах» та пріоритетах кожної епохи: тут йдеться і про марки чаю, і про ваксу для вусів, пролетарський картуз a la Illith, швейцарський годинник, фірмові костюми, дорогоцінні годинники, інкрустовані діамантами, дизайнерські носовики та мобіли з білого золота…

Переродження і тяглість прочитується на рівні імен: підполковник царської армії – Нестор Іванович фон-Шуфрен; у механіка радянських військ – переселеного в Сибір українця Устима Черненка, підростає син Костик (ті, хто ще може пригадати імена та по-батькові останніх генсеків КПСС, пояснень не потребують); продовжують цей ряд медсестра Тимошук, тафарісчь Микола Петрович Симаненков, танкісти Борис Шавлович Акунов та Владімір Сороков, бійці «полуторки» Медведюк і Суркін, бійці «двобаштового дредноута», що геройськи воював на Карельському фронті з білофінами, – Жорік Коновалов, Міша Дерев’янко, Сергій Васильович Кувалов, Юра Смірнов, Ренат Ахметович Тугай-Бугаєвський («Пінгвіни»). У випадку з мордоворотом Тарасом, що очікує на кортеж політиків за кермом КамАЗа, щоби у потрібний момент розвернутися на трасі, треба казати не про тяглість чи переродження, а про виродження («Тарасова ніч»).

Ще один важливий момент – модифікація ворога . «Що москалі?... Де москалі? … Та он, подивися» – ці рядки «Катерини» є епілогом до книжки Бережного. Думаю, зайве тут підкреслювати «українське походження» москалів, що фігурують чи не в кожному оповіданні «Червоного борщу», зрештою, на це вказує первинне і єдине нормативне словникове значення цього слова. Однак ворог-москаль також модифікується: якщо у перших оповіданнях, що відсилають нас до першої половини ХХ ст. («Сніданок у Львові», «Дід Багнюк», «Лебедине озеро», «Стрілочник», «Шершні»), ворога можна було розпізнати за мовою, одностроєм, п’ятикутною зіркою на кашкеті, то у 90-их новітні москалі російського спецназу (Серьожа Ковбаснюк з Переяслав-Хмельницького (знакова назва міста, чи не так?) та Гріша Буряченков з міста Комсомольськ-на-Дніпрі, «яке мальовничо простяглося своїми залізобетонними кварталами на лівому березі Дніпродзержинського водосховища на Полтавщині» (справжній топонімічний покруч), розмовляють, коли треба, рафінованою українською. А в заключному оповіданні «Тарасова ніч» новоспечені політики сумнівного державницького віросповідання щебечуть виключно українською. Розпізнаємо ворога з того, що він підтирається сторінками із раритетного видання «Кобзаря», обдирає насіння соняшника, яким учні школи оздобили «ботанічний» портрет того ж таки Кобзаря. До речі, попри певні легко впізнавані натяки, як от, майдан, пасіка, деякі кліше із промов, я би не співвідносила очільника урядової делегації в оповіданні «Тарасова ніч» лише з єдиним прототипом в українському політикумі. Це радше збірний образ – симбіоз патріотизму, псевдопатріотизму (а як їх розрізнити?) і свинства, формула, у яку можна підставити багатьох.

Отож на момент завершення читання «Червоного борщу» висновки невтішні – «духовну серцевину» видзьобано, а ворог вчергове модифікувався. Як його тепер розпізнати? Яку зброю протиставити? Відповіді нема. Залягає чорна, «як міністерські мерседеси», Тарасова ніч.

Як розпізнати ворога?.