Ляпасотерапія.

18.04.2011

ЛЯПАСОТЕРАПІЯ

Людина знепритомніла — обов'язок ближнього привести її до тями, скажімо, ляпасом. Місія письменника й полягає в роздаванні “ляпасів” — аби суспільство прийшло до тями. Неприємно, проте корисно. А якщо, отримавши по лівій, читач захоче дістати ще й по правій, — це свідчить про письменницьку майстерність.

Життя в нас цікаве: порятунок рядового Райяна — справа рук самого рядового Райяна, скільки вовка не годуй, а маємо, кого піймаємо, тож до жаху в нас один крок, все поруч; на кухні комуналки, сусідній вулиці чи за сто км од столиці. Тому жахи з-під пера Тимура ЛИТОВЧЕНКА навряд чи можна зараховувати до фантастики.

Та все ж серія, започаткована столичним видавництвом “Кий”, має назву саме “Бібліотека української фантастики”, й перші дві її “ластівки” — це книжки лавреата премії ім.Гончара, першого “Бабая” та останньої “Коронації”, тобто, Литовченка. Повісті та оповідання різних літ і різних напрямків зібрані в цих двох книжках не за якоюсь, наприклад, тематичною, ознакою. Під одну обкладинку потрапили сюрреальна та гротескна “Повість про чотири квітки” й роман “До комунізму залишалося років п'ятнадцять-двадцять”, у передмові до якого автор щиросердно зізнався: “Добре б іще повість була науково-фантастична, а то фантастика явно ненаукова, містична якась, маячня найчистішого гатунку”.

У “Чотирьох квітках” читач опиняється в абстрактному місті; стіни там мають і вуха, і очі, а на додачу — здатність розмовляти; вироки виносить Справедлива Машина. Часопростір “До комунізму...” хоч і вигнутий, та цілком упізнаваний — це Київ 1960-1980-х. Писана мало не з натури повість у жанрі побутового гротеску (“Дульцінея”) межує з історією барокової відьми (“Навчениця”); оповідка на біблійний сюжет — поруч із канонічною науковою фантастикою “Ніхто не забутий”, а заголовна повість збірки “Останній із струльдбруґів” сусідить з чорним гумором на тему екології (“Вечірнє клювання”).

Ніби протилежні полюси — “Ніхто не забутий” і “Повість про чотири квітки”. Абсолютно різні технічно — перша лаконічна, що викликає ностальгійні асоціації з оповіданнями часів Дашкієва та Бережного, а друга насичена вибагливими яскравими мазками фантазії, — обидві вражають щирістю. Бо що ще могло б поєднати оповідання про дослідження минуло за допомоги хроноскопа з повістю про кінець і початок світу в одному окремо взятому, хай і химерному, місті?

Текст “До комунізму залишалося років п'ятнадцять-двадцять” варто розглядати як головний у творчості Т.Литовченка. Через двадцять років після трагедії Бабин Яр містичним чином нагадав про себе Куренівською катастрофою. Через чверть століття після Куренівки вибухнув “атомний богатир” у Чорнобилі. Тимур Литовченко вираховує циклічний “ритм”, трагічних подій; єдиний шанс на порятунок — не забувати нічого. Пам'ятати.