|
21.01.2010
Рецензія на книжку:
Л.Денисенко. 24:33:42 : Роман
«24: 33: 42» – такою є загадкова назва роману Лариси Денисенко, і розшифровується вона дуже просто. Це вік головних персонажів твору. 42 роки має Євген, комп’ютерник, котрий довгий час мешкав у Штатах, а познайомившись у Паризькому аеропорту з перекладачкою Олександрою (відповідно 33 роки), повернувся в Україну, щоб замешкати разом зі своїм 24-річним сином Максом…
Саме в межах цього трикутника розгортається дія роману. Як і слід було здогадатись, батькова пасія – Шу (від Шурка) відразу не сподобалась Максові, котрий перейменував її в Кляту Шу, а вона його у відповідь – в Аналітика Хрєнового (ну тому що він допитливий і схильний до роздумів хлопчик :)). Однак поступово стосунки між не такими вже й далекими за віком Максом і Шу налагоджувались, аж до того, що батько почав ревнувати сина до своєї обраниці. Однак, усупереч сподіванням читача, роман закінчується не черговим розбитим серцем, а… весіллям.
Не так уже й багато в сучасній українській літературі творів, котрі б закінчувалися весіллям. Напевно, подібний фінал видається сучасним письменникам надто банальним. А даремно. Відомо ж, що твори, які завершуються весіллям, просто приречені на успіх :). Особливо якщо одружується не зовсім той, від кого чекали, і зовсім не з тією, з ким він був на початку роману…
Про роман Лариси Денисенко «24: 33: 42» часто говорять, що це «роман про стосунки». Цю думку підтверджує й сама авторка. Стосунки між батьками і дітьми, котрі є продуктами ще радянської системи, яка закладала свої стереотипи: у радянської людини мало все бути чудово. Якщо ж щось було не чудово, значить, проблема ховалась у самій людині і «ламати» слід було людину, зіпсований «гвинтик».
А тому в позірно легкому чтиві, яким видається «24: 33: 42», ми зустрічаємо пронизливі розповіді кожного з персонажів. Такою є історія Шу про аборт у юному віці, котрий вона мусила зробити, бо не сподівалась на розуміння батьків («Мама – фахівець з істерик. Це, мабуть, факультативний предмет, якому вчать у всіх педагогічних вузах» (с. 7)), а партнера просто боялась…
Неймовірними у своїй реалістичній абсурдності є розповіді про матір Макса й колишню дружину Євгена: «Моя мама – складна людина, вона сама зробила з себе інтелігентку» (с.60), з Гальки Вовкунихи ставши Віолетою Іоганівною Вайгель-Вітовською, психоаналітиком, до якої власний син мусить звертатись із фразою «ма, ти мені потрібна як мати, а не як к. п. н.» (с.65).
Спотворена програма стосунків у власних родинах зазвичай переносилась у подальше життя – про це свідчить історія двох одружень Шу чи складних взаємин Макса із його дівчиною Аделіною, наркоманкою, котра лишила хлопця, укравши в нього на прощання три тисячі євро.
Кожен із персонажів роману Лариси Денисенко поступово розуміє, що на шляху до порозуміння з іншим стоїть певний бар’єр, і не відразу його вдається подолати, однак для читача роман цікавий саме тим, що змальовані авторкою люди спробували пробитись до іншого і ці спроби мали успіх.
Виклад позначений гумором дуже доброго смаку, характери персонажів майстерно прописані (як то кажуть, «як живі» :)), а розповіді від першої особи створюють атмосферу інтимної довірливості. Як це не банально, але якби мене попрохали рекомендувати справді цікавий і легкий для читання твір сучасної української літератури, я би порадила цей роман із загадковою назвою…
Тетяна Трофименко
(Джерело:
Медіапорт)
|
