Лариса Денисенко. 24:33:42.

21.01.2010

Одна з них під загадковою цифровою назвою точно не розчарує тих, хто стежить за діяльністю письменниці, багатогранність якої не може не вражати – Лариса поєднує письменницьку працю з роботою адвоката та тележурналістки. І пише вона не лише для дорослих, а й для дітей. Цифри в заголовку нової повісті авторки – це дати, вагомі дати в житті її персонажів. 24 і 42 – це вік сина і батька Вітовських, а 33 – вік дівчини Шу, яка закохається у батька в аеропорту в Парижі, їхні стосунки розвиватимуться романтично і бурхливо, що, певна річ, викличе спротив 24-річного сина.

Саме про ці найскладніші моменти в житті батьків і дітей розмірковує у своїй сповненій веселих і сумних, але завжди повчальних історій книзі Лариса Денисенко. Деякі з цих історій навіть мають еротичний сюжет, хоча насправді йдеться у них завжди зовсім не про фізіологію, а про психологію людських стосунків, про те, чому відбувається саме так, і про те, як навчитися ставитися до цього належно, не травмуючи ні себе, ні ближніх. Але головним у книзі традиційно залишається оптимістичний настрій авторки, з яким вона розмірковує про найболючішу в людському житті тему – тему вікової межі поміж дорослістю, зрілістю та старінням.

“Одного разу, в ті часи, коли мені виповнилося чотирнадцять років і я почала вести статеве життя (я розумію, що деякі подумають, що це – зарано, фактично, фальстарт, сперечатися не буду – але так уже сталося), мої батьки виїхали за місто, а ми з моєю тодішньою подругою запросили до мене наших молодих людей. І вони не забарилися прийти. Пам’ятаю, як я дочепурилася до того, що вирядилася в мамчин халат, який батько привіз їй із Німеччини. Він був величезним, затеплим, простьобаним, бордово-коричневого кольору, силует “під пасок”. Напевне, я його вдягла, щоб відчути себе справжньою господинею хати: в халаті з нафарбованими губами! Вже звечоріло, ми почали бавитися, кожна пара в окремій кімнаті. І не почули, як хтось до нас завітав. Я сиділа на своєму хлопцеві обличчям до дверей, тому побачила батька, який дивився в моє обличчя, побачив, що я не одна. Не думаю, що він концентрувався на тому, чим саме ми займаємося, а тільки привітався: “Привіт, орли!” Коли за кілька секунд після цього завітала мама, все виглядало більш драматично. З її рук вислизнув кухоль, по підлозі покотилися лісові суниці, мати закрила обличчя руками і вибігла геть.

Після того, як я провела хлопців і свою подругу, сполоханих, але веселих, мати сказала, що ми маємо поговорити, і в мене всередині все стиснулося до іграшкових розмірів. Важко дихати іграшковими легенями. Я очікувала, що зараз мати почне говорити про те, що з мене виросла повія, що це неприродньо в моєму віці – злягатися з дорослими хлопцями, але – ні. Тобто розмова в нас відбулася. Мати сказала наступне: “До нормальних дівчат хлопці приходять із трояндами. А до вас? До вас із пляшками!”