Від редакції. Рецензії на книжки Ірини Славінської та Людмили Тарнашинської ми вирішили помістити поруч. Вони, ці книжки, звичайно, різні з багатьох поглядів, – проте є й щось таке, що їх споріднює. І те “щось” – розмови з письменниками як спосіб достукатися до їхніх творів та їх особистостей. Людмила Тарнашинська запропонувала, по суті, портрет покоління, – в Ірини Славінської задум інший, суто журналістський: її мета наблизити читача до письменника Х. Дивним, щоправда, видається дизайн обкладинки про 33-х героїв укрліт: дірка від бублика – це до чого? Може, хоч самій авторці у “Фоліо” пояснили? З нашого ж погляду, обкладинка демонструє несмак і пиху видавця.

Яна Дубинянська. Останній герой (Ірина Славінська. 33 герої укрліт. – Харків: Фоліо, 2011)

Підозрюю, що ця книжка мала називалися «33 герої сучукрліт». Але оте наше рідне «суч», мабуть, не витримало цензурних міркувань.

Книжка Ірини Славінської являє собою збірку інтерв’ю з письменниками, зроблених упродовж року для «Української правди. Життя», і я за авторку щиро рада. По-перше, журналісти зазвичай позбавлені суто письменницького задоволення двічі отримувати гроші за одну й ту саму роботу, але то таке. По-друге, не знаю, як у Ірини з власними літературними амбіціями, та людина, котра пише про книжки і письменників, звісно, розуміє і відчуває цінність книжки як такої, як артефакту. І найголовніше: видання журналістських текстів у палітурці доводить їхню не-одноденність, вартісність поза швидкісним медійним простором, власне, окреслює той поріг, за яким щоденна робота стає чимось більшим – можливо, навіть творчістю.

До речі, один мій улюблений кіноактор якось сказав в інтерв’ю, що не може дивитися театральні вистави, оскільки бачить на сцені лише виснажливу працю колег. Із цією книжкою в мене сталося щось подібне: щоразу, читаючи в преамбулі до інтерв’ю «наша розмова тривала близько трьох годин» (або, скажімо, до другої ночі), я здригалася, уявляючи, як оту тригодинну розмову було потім розшифровувати з диктофона, а тоді ще доводити до читабельного стану. До речі, майже всі інтерв’ю Славінська бере наживо, і для неї це, очевидно, принципово (поодинокі випадки «віртуальних розмов» вона оговорює окремо – нібито вибачається, хоча здавалося б). А це, крім усього, ще й необхідність домовитися про зручний і довгий час для інтерв’ю, викраяти який людині зі щільним графіком іноді просто неможливо. Саме тому в мене не буде жодних претензії й щодо «героїчної» письменницької команди: мовляв, чому є Андрухович, але немає Забужко, засвітилися Олді, проте не потрапили Дяченки, підозріла відсутність Матіос і Шкляра, а старше покоління представлене одноосібно Іваном Драчем? Брати інтерв’ю – це робота, панове, і доволі важка.

Втім, Славінська її собі суттєво полегшила, обравши відомий, обкатаний глянсом формат – «абетку». Єдине, що раніше ніхто, здається, не здогадався застосувати його до письменників.

«По-перше, інтерв’ю за літерами алфавіту допомагає почути щось цікаве від тих, у кого вже питали, здається, про все, – зізнається авторка у передмові. – По-друге, несподіваного виміру може набути розмова з тими, в кого ніби й немає про що питати, – це стосується насамперед дуже молодих або дуже таємничих і непублічних осіб».

І тут, власне, починається найцікавіше. Адже загадковими і непублічними особами є, по суті, абсолютна більшість наших письменників. Звичайно, у нашому таємному ордені, у літературних «колах» або «сферах», ми всі чудово одне одного знаємо, симетрично відвідуємо презентації, впізнаємо в обличчя, зустрічаючись на книжкових виставках, де не ходять чужі, жваво й непримиренно спілкуємося в мережі тощо. Але спробуйте вийти за межі цього кола, відступити на крок убік і назвати прізвище чи не будь-кого з героїв цієї книжки, за винятком, може, двох чи трьох осіб. Сто відсотків, у відповідь ви почуєте здивоване «а хто це»?

Коли я працювала в Одній Солідній газеті, пробити інтерв’ю з письменником – не на літературній, а, так би мовити, «загальнолюдській» шпальті – щоразу коштувало великої крові. Навіть коли не лунало сакраментальне «а хто це?», керівництво висловлювало традиційний сумнів, чи вартий такої честі якийсь письменник. А від колег із телебачення доводилося чути, що пробити (те саме слово, помітили?) письменника до участі в рейтинговій телепрограмі – річ майже неможлива: на відміну від співаків, спортсменів або світських тусовщиків, літератори в Україні – не впізнавані, не медійні персони.

Йдеться не про бажання хвилинної слави. Йдеться про те, що література не може існувати в герметичному просторі, у затишній тусовці, де всі одне одного знають і навіть іноді почитують. Замкнене водоймище застоюється і перетворюється на болото, це закон природи, якому підлягає і література. І те, що зараз деякі наші письменники таки стають героями топових новин, бодай з абсолютно позалітературних приводів – тенденція, як на мене, дуже позитивна. Так чи інакше, письменник стає постатю в суспільстві. Людиною, до слів котрої варто прислухатися – хоч би про що вона говорила.

А з письменником цікаво поговорити про все.

Що, власне, і робить Славінська. Звичайно, не всі «абеткові» інтерв’ю однаково жваві та змістовні, так воно завжди. Але зі своїм завданням вийти «за межі літератури», а відтак і літтусовки, журналістка впоралася, це було помітно ще на «Укрправді», де її інтерв’ю коментували люди геть не з нашої пісочниці, себто потенційні «пересічні читачі». Ця книжка – по ідеї, наступний крок до легалізації літераторів як людей, чиї біографічні деталі, спогади, слабкості, уподобання й думки цікаві широкому загалу. Постатей, навколо яких із часом наросте шар справжнього міфу.

Наклад книжки І.Славінської – лише півтори тисячі примірників. Випущена вона «в авторській редакції» (тобто коректуру, мабуть, робили свого часу на «Укрправді» – але косяки на кшталт «андронного колайдера» таки трапляються). Заощадили навіть на сторінках: не знаю, як в усьому тиражі, а в моєму примірнику після 352-ї йде одразу 385-та (випали інтерв’ю з Прохаськом, Процюком і Роздобудько). На цьому тлі навіть незручно писати про те, що дуже не вистачає фотографій чи бодай графічних портретів фігурантів безпосередньо перед кожним інтерв’ю – то була б, напевне, вже геть недозволена розкіш.

Країна повинна знати своїх героїв в обличчя, і матиме такий шанс, зазирнувши за обкладинку, де 34 (бо ж Олдів двое, Громов і Ладиженський) малесенькі фотографії вишикувані на форзаці в три з половиною рядки без жодного підпису – навіть я впізнала не всіх. А на першій сторінці в концептуальну дірку від бублика (взагалі-то цікаво, що конкретно дизайнер мав на увазі) визирає, підморгуючи, Тарас наш Григорович Шевченко. Останній направду міфологізований та відомий герой укрліт.

Не вірите? Запитайтеся у будь-якої «пересічної людини».

P.S. І про особисте. Висловлюю окреме спасибі авторці за порушення теми літературної критики у розмові з Люко Дашвар. Бо я дізналася не тільки про дивом уникнену смертельну небезпеку, а ще й про те, що редакція «ЛітАкценту» винна мені не одну пляшечку (тут має бути лінк на мою статтю про Дашвар) полуничного йогурту, а цілий ящик! Мабуть, проценти наросли. А взагалі-то, саме так і виникають сучасні (не побоюся перших трьох літер цього слова) навкололітературні міфи.

До речі, від йогурту не відмовлюся.

Письменницькі самопрезентації і “портрет покоління”.