Піфагор відпочиває.

21.01.2010

Доброго дня, учні. Хто сьогодні перший до дошки? Будемо розв’язувати задачки за підручником Лариси Денисенко „24:33:42”. Нумо, намалюйте мені трикутника, позначте кути літерами М, Ш і Є. Кут М дорівнює 24 градуси, кут Ш ─ 33 градуси, кут Є ─ 42. Хто сказав, що так не буває? Це в Піфагора сума кутів трикутника має дорівнювати 180 градусів. А в любовному трикутнику Лариси Денисенко можливо ще й не таке, йому навіть трансформації у інші геометричні фігури до снаги! Денисенківська “геометрія” Піфагору, мабуть, і в страшних снах не снилася. Певно, в них просто були різні вчителі.

Хто вчив геометрії Ларису Денисенко ─ невідомо, проте в книзі „24:33:42” вона майстерно оперує здобутими знаннями. Здавалося б, стара як світ історія: стосунки батька, сина та вродливої-розумної-дотепної-ще молодої / поки нестарої (дивлячись із якого погляду) жінки. Скажете, закінчення всім відоме, роздуми й переймання персонажів ─ передбачувані. А дзуськи! Герої Лариси Денисенко тулитимуть бісектриси власних стосунків на різні сторони трикутника, заповнюватимуть сторінки роману радіусами своїх почуттів, тож врешті-решт стане зрозуміло, чому іншого фіналу в зацифрованому романі й бути не могло. Трикутник перетвориться на ідилічну трапецію (паралелепіпед, ромб, квадрат ─ обирайте самі). Головне, щоб усі герої лишилися щасливими. Бо саме в такий спосіб авторка намагається допомогти віднайти сенс власного життя кожному читачеві.

До речі, назва роману ─ „24:33:42” ─ головна його інтрига. Бо йдеться про вік головних героїв: син, вона, батько. Синові ─ 24, їй ─ 33, батькові ─ 42. Все, як у житті, тобто як у годиннику. Для сина життя спливає годинами, у нього ще є час перейматися проблемами „бути чи не бути” або „to dance or not to dance”. Для неї стрілка життя затрималась на екваторі та відлічує хвилини: то радісні, то сумні. Для батька життя вимірюється секундами ─ вони мчать, і за ними не вженешся. Якось ці годинникові виміри трьох різних життів перетинаються… Результат ─ небанальні монологи, перемежовані діалогами та розбавлені оповідками героїні. Останні є цікавими, але, наче в багатьох американських комедіях, потребують ремарки: „творці фільму не рекомендують побачене повторювати в реальному житті”. Бо тут є і методи зваблення пофарбованими светриками громадян інших країн, і аборти в домашніх умовах…

Книга читається легко. На обкладинці ─ станція метро. Здається, що книга саме для читання в метрополітені й призначена. Гортаєш сторінку за сторінкою ─ минаєш станцію за станцією. Проте, стережіться: тут все, як у житті, де від комічного до трагічного ─ один крок, кілька годин або хвилин. Певно, роман не був би таким смішним, якби не був таким сумним: ми ніколи не знаємо, де на нас чекає наша Доля, і о котрій за годинником життя вона нам призначила зустріч. Як із нею не розминутися? Пильнуйте свого годинника і поважайте геометрію стосунків із коханими.