Антон Санченко. Нариси бурси. – К. : Темпора, 2011. – 224 с.

Як відрізнити справжню «тєльняшку» від підробленої? Це знає будь-який моряк. Смужки на справжній «тєльняшці» розташовано так: синя-біла-синя-біла-синя-біла. Тоді як на фальшивій навпаки: біла-синя-біла-синя-біла-синя.

Звісно, це жарт. Але відрізнити справжнього моряка від дешевого понтярщика можна, послухавши його розповіді. Там, де понтярщик збреше, ви одразу здогадаєтеся, а от де збреше справжній моряк, знає тільки він, адже морські байки геть усі побудовані на перебільшеннях, парадоксах та жартах. Саме ці «три кити» і лежать в основі «Нарисів бурси» Антона Санченка. А точніше, не лежать, а пливуть, бо кити, так само, як і моряки – істоти океанські.

Історії з життя курсантів Херсонського морського училища рибної промисловості (а по-простому – «Тюльки») вражають читача одночасно правдивістю і неймовірністю. Правдивістю – бо автор пише про те, що сам пережив, пише смачно, яскраво і художньо. А неймовірністю – бо все це занадто смачно, яскраво і художньо. І крім того, курсантами ХМУРП значаться відомі особистості – Микола Гоголь, Іван Котляревський, Григорій Квітка-Основ’яненко та інші класики. Ні, це не фентезі і не антиутопія – просто Санченко нагороджує героїв відомими іменами, таким чином здійснюючи невеличкий бешкет, цілком в дусі «Тюльки». Однак завдяки цьому бешкету читач раптом отримує додатковий «ефект присутності» – одна справа, коли йдеться про нікому не відомого курсанта Голопупенка, до якого апріорі не маєш великої цікавості, а інша – коли курсант зветься Іван Котляревський, це вже не якась там абстракція, а персонаж, знайомий усім на рівні підсвідомості. Саме тому відкривши «Нариси бурси», одразу потрапляєш за парту морського училища і фактично стаєш співучасником подій.

Однак, крім трьох китів, в основі оповідань Санченка стоять також двоє слонів – відповідно до картини світу догалелеївої епохи. Імена цих слонів – Ніколай Помяловський та Іван Франко, перший з них написав свого часу «Очеркі бурси», а другий переклав їх українською і таким чином перетворив у «Нариси». Саме ця книжка, як зізнається Санченко, мала вирішальний вплив на його творчість. Одного разу, прочитавши Помяловського, він здивувався – як мало відрізняється побут та звички бурсаків ХІХ сторіччя від життя херсонських курсантів у ХХ-му. Та й назва «бурса» до теперішніх училищ не просто так.

Отже, відкривши «Нариси бурси» читач опиняється в Херсоні – рідному та улюбленому місті автора, у Херсонській «Тюльці», на лавах поруч із Гоголем та Котляревським, слухає лекції з економіки рибної промисловості, призначає побачення під дубом, веслує на змаганнях, бере участь у авантюрах, чергує на кухні – словом, стає молодим херсонським хлопцем, що мріє про далекі мандрівки у Лас Пальмас та Сингапур, а поки що карбує крок під оркестр та посмішки дівчат з тротуарів та потайки сміється з викладачів.

До речі, сміх, яким пронизано оповідання, це зовсім не безжальна сатира Гоголя. Це швидше доброзичливе кепкування Руданського – адже Антон Санченко по-справжньому любить своїх героїв, попри те, що не нітиться виставляти перед публікою усі їхні забавні риси.

Фірмовий іронічний «санченківський» стиль, який так яскраво заявив себе ще у першій його книжці «Баркароли», знайшов тут своє продовження і прийшовся як ніколи до місця. Автор примудряється одночасно розповідати історію, розмовляти з читачем, сперечатися зі своїм «другим я», кепкувати з модних філологічних викрутасів – одним словом, читач відчуває себе учасником вільного дружнього спілкування. Мабуть, саме так розповідають свої байки справжні морські вовки.

Можливо, молоді не сподобається ані темп, ані тема оповідань, але людям, які вже пережили пубертатний період і навчилися смакувати слова, фрази, характери і цінувати справжню літературу, можна сміливо рекомендувати Санченка.

І хай не введе вас у оману надмір ілюстрацій, стилізація під «дембельський альбом», великий формат та повний колір видання – усе це гарнір, а головною стравою є власне література.

Курсант Гоголь проти курсанта Котляревського.