Чи здогадувалися чверть століття тому курсанти одинадцятої роти славнозвісної Тюльки (Херсонського морехідного училища рибної промисловості), що будуть увічнені їхнім рослим яснооким товаришем у художньому творі, та ще й під іменами уславлених літераторів? Думаю, що ні. Та й сам майбутній автор, у найближчому на той час прийдешньому - начальник корабельної радіостанції, навряд чи планував тоді щось подібне, бо радше збирався ходити на пристойному судні по морях та океанах у пошуках тієї-таки тюльки, хамси, хека, ставриди, пеленгаса чи ще якоїсь цінної промислової риби. Та й самому Антонові Санченку марилися, ймовірно, найбільші порти світу із прилеглими до них містами: Роттердам, Сінгапур, Марсель, Гавр, Антверпен, Гамбург чи Генуя, ба й Кобе вкупі з Йокогамою, бухти, проливи, невідкриті острови, мулатки, креолки... Чи вірне моє припущення - запитаю якось у самого Санченка. Але навряд чи мріялося юному мореплавцеві про видавництва й редакції, про рукописи й коректури... І він півтора десятиліття чесно віддав флотові.

Власне, і нова книжка його, «Нариси бурси», - про флот. Тобто, не про весь незліченний колись риболовецький флот колишнього СРСР, про один-єдиний його підрозділ - Херсонську мореходку, котру в просторіччі йменують Тюлькою та бурсою, бо цей синонім слова «училище» досі живий та чинний у курсантсько-учнівському вжитку. Композиційно «Нариси» складаються з сімнадцяти оповідань та двох словничків: «для поетів» та «для матросів», але мені чомусь здається, що жанрово книга ця - радше роман у новелах: надто вже пов´язані оповідки ці між собою сюжетно, послідовно пред´являючи читачеві пригоди героїв протягом тривалого (від вступу до училища аж до розподілу) часу.

Характерною рисою тексту «Нарисів» є його неймовірна, гранична достовірність. По різних дрібницях, деталях (тодішні модні музичні гурти, фасони брюк, сорти цигарок, марки автомобілів, слівця молодіжного жарґону тощо) старше покоління безпомилково пізнає середину 80-х років минулого сторіччя, а молодше багато чого цікавого про ті часи дізнається. Про дискотеки, наприклад. Про списки заборонених рок-гуртів:

«Та які там ще списки? В очі він тих списків не бачив ніколи. І ніхто, крім втаємничених райкомівців, не бачив, навіть наш училищний комсорг. Це було б дуже просто: взяти, в усі дискотеки міста ті списки розіслати, і все. Це - зя, цих - нізя. Але це не за Кафкою було б, значить не по-комсомольськи і навіть не по-радянськи. Це ж не можна було б інструкторові-комсомольцеві припертися безкоштовно навіть до тих дискотек, що по квитках, і весь вечір вийожуватися: пиво - тепле, кава - холодна, блондинка - фарбована. Носяться дискжокеї з таким привередою «музичним критиком», як дурень з писаною торбою, а воно - раз:

- За каву дякую, дискотеку закриваю.

Отака ось музика.»

Письмо А.Санченка розкуте, іронічне, динамічне й колоритне. Смачно приправлене курсантсько-армійським фольклором (дещо ми й самі раніше за Санченка чули, як-от байку про цебро з вином, тому й решту переказаного ним сприймаємо залюбки), густо, але не занадто поперчене лексиконом, що побутує (принаймні, в описувані часи побутував) переважно в суто чоловічих колективах, воно протягом усієї книги жодного разу не стає занадто натуралістичним, брутальним чи епатажним, не перетинає неписаної межі, за котрою закінчується добрий смак:

«Це була настільки бридка картина, що Оленка зажмурилася й вчепилася обома руками в свою флейту, яку, виявляється, весь вечір тягала з собою і не помічала її наявності в руках. Невже це зі мною? Чому я не можу втекти, чому не кличу на допомогу? Чому сцена не розверзнеться йому під ногами? Оленка відкрила одне око, наче підглядаючи в піжмурки. Фальшивий комсомолець вже впорався з паском і, пародіюючи амплуа оперного негідника, закинув свою, виявляється, вже трохи плешиву голову, зареготав робленим басом. Вірніше - намагався басом. Бо знову фальшував безбожно й дав півня на другому «Ха».

Цього вже оперні боги не могли йому дарувати, і сцена таки розверзлася. Але спершу Оленка почула з іншого боку куліс чотириголосся «Квінів», і зрозуміла, що врятована. Це не була «Богемська рапсодія» чи «Ніч в опері», які були б найбільш доречними, але ж ви в курсі, що оперні боги оперними богами, а про такі речі краще завчасно домовлятися з дискжокеєм. Отож це були лише «Ми чемпіони, мої друзі», але це був знак!»

А.Санченко прийшов у літературу зрілою людиною із чималим життєвим досвідом, чи не тому й проза його - зріла, без жодного натяку на рудименти учнівства? Успішно дебютувавши з «Баркаролами», «Нарисами бурси» пан Антон переконливо підтвердив своє реноме вправного та яскраво обдарованого прозаїка.

Не знаю, яким робом це вчинено, але Антонові Санченку вдалося зробити неймовірне: читаючи книгу, я жодного разу не замислився, які художні засоби авторові до самку, які тропи він використовує й що за стилістичні фігури у нього в арсеналі. Читач переміг в мені літератора так само переконливо, як на перегонах з веслування шлюпка Санченкової одинадцятої роти - всіх суперників із колишніми фаворитами включно. Тому не дивно, що тільки-но презентовані «Нариси бурси» вже мають неабиякий розголос і добру пресу. В одній рецензії його навіть назвали провідним мариністом. Не впевнений, що в наші часи таке визначення актуальне: письменник же не закріплений за якимось жанром, як колись земля за колгоспом - на віки вічні. Мені здається, що набирає силу універсалізація літераторів, котрі тепер усе більше працюють у тому роді, виді чи жанрі, де їм зараз цікаво чи вигідно. Чи торкнеться та спрямованість Антона Санченка - з часом побачимо. Очевидно, на мою думку, одне: в українській прозі стверджується цікавий та самобутній майстер, що, здається, геть не налаштований пасти задніх у нашому літпроцесі.

Підтверджене реноме.