|
26.07.2011
Рецензія на книжку:
Кідрук Максим. Навіжені в Перу : Хуліганські оповідання
Жанр: авантюрні оповідання
Даючи приватну оцінку першій частині пригод двох київських пройдисвітів у Латинській Америці, яких вигадав письменник - мандрівник Максим Кідрук, відзначив, зокрема, головний недолік оповідань, котрий переважує всі чесноти: вони нерівноцінні, розхристані та не тримаються загальної купи при наявності певної спільної концепції. Датовані тим же 2010 роком тексти, котрі стали продовженням циклу шалених пригод Макса й Тьомика, але вже в Перу, підтвердили мою підозру: автор про цю проблему якщо не знав, то здогадувався. Бо в «Навіжених в Перу» вона десь виправлена, а десь - взагалі відсутня. Це означає - незалежно від зверхніх зауважень, сказаних крізь зуби різними там, Максим Кідрук сам відчуває, де й коли пускає літературного «півня». І в процесі написання другої частини пригод навіжених напевне здогадався, чим подорожні нотатки відрізняються від художньої прози, створеної на основі власних мандрів.
Через те візьму на себе сміливість і визначу «Навіжених в Перу» не як логічне продовження «Навіжених у Мексиці», тобто, не як «Навіжені в Мексиці-2», а як цілком самостійний твір. Суверенний, незалежний та соборний. Котрий варто читати окремо від попередньої книги, а то й навіть починаючи з неї. Це стосується насамперед тих, хто не належить до існуючої неформальної і зовсім не тоталітарної секти фанатів Кідрука: відкривати для себе «головне літературне відкриття 2009 року» пересічним шанувальникам української україномовної белетристики щиро раджу саме з цієї книги.
Бо «Навіжені в Перу», на відміну від «Навіжених у Мексиці» - не збірка оповідань, об´єднаних одними героями, а все ж таки більше цілісний текст, де оповідання швидше нагадують розділи і не зможуть жити окремим життям, поза загальним контекстом твору. Дещо нелогічним виглядає хіба початок, де Максим та Артем вирушають у Перу, бо їм того хочеться, без жодної мети. Проте коли вони плутають напрямок і прокидаються не там, де треба, загальний сюжет починає набирати обертів. Бо в процесі повернення героїв на їхню персональну Стежку З Жовтої Цегли (див. «Чарівника Країни Оз» або «Чарівника Смарагдового Міста», що кому ближче) починаються пригоди, де завершення попередньої дає старт наступній. А наступна, відповідно, витікає з попередньої - саме за таким принципом будується сюжет справжнього авантюрно - пригодницького твору.
Крах «собачого» бізнес-проекту робить можливим викрадення слона. Арешт викрадачів змушує їх приєднатися до боротьби уряду з наркокартелями. Успіх цієї операції дає надію на аферу з тамтешньою нерухомістю, розкручуючи маховик сюжету далі, до вибухової (в прямому розумінні цього слова) кульмінації та фінального фейлетону про перуанське гамно та українську корупцію. Попри зразки української радянської літературної мови, як то «в моїй макітрі зринула несподівана думка», «я обожнював підтягуватися на турніку», «ми з напарником швендяли пустелею» тощо, книга сприймається як єдине ціле, у алогічних вчинках навіжених все ж таки присутня дещиця логіки, тут зовсім мало емоцій - нібито головної чесноти всього питомо українського. Словом, є все для того, аби без напрягу прочитати пропоновану книжку на пляжі, що автор цих рядків, власне, і зробив.
Андрій Кокотюха
(Джерело:
Буквоїд)
|
