Частина перша: теоретична.

З давніх-давен пісні, казки, оповіді біля вогнища, а згодом література, театр і кіно виконували кілька важливих для суспільства функцій: пояснювали, описували існуючий світ, наближаючи його до ідеалу (або протиставляючи справедливо влаштованій картині світу антиутопію), розвивали фантазію і розумові здібності людини. Культура, а особливо література слугували збереженню національних світоглядних матриць і поведінкових моделей, виступали каталізатором у масовій свідомості, що завжди призводило до історичних змін.

Ця функція літератури – змінювати світ, прямо впливати на нього – похідна від давнього міфу, за законами якого діє підсвідомість кожної людини і колективне несвідоме взагалі. Міфічні енергії пронизують усе буття людини – це емоції, ідеали, принципи, сама пам’ять та оціночні світоглядні системи. Все, у чому є хоч краплина творчості або того, що нині модно називати пафосом, живиться енергією від колективного несвідомого, розвиваючи особистість людини, яка творить або перетворює вже існуючий світ, скеровує суспільні, культурні і навіть політичні явища у нові річища, долаючи сірість та ентропію.

Творчість за законом міфу (і нашої підсвідомості) – божественна справа, і, щоб творити (і не має значення, проявляється ця творчість у написані пісень, вишиванні рушників, ландшафтному дизайні чи вихованні дитини), людина має дорівнятися до богів, бути особистістю.

Але особистістю не народжуються, хоча певна генетика присутня.

Особистістю стають.

І відбувається це завдяки ініціації.

Відомий антрополог і філософ Мірча Еліаде писав про ініціальні функції літератури ще на початку минулого століття. Потім це знання було навмисно занедбане, оскільки не вкладалося у популярні тоді (і нині) теорії Зиґмунда Фрейда про колективне несвідоме як колективний смітник людських страхів і комплексів. Проте, ініціальна теорія Еліаде цілком підтверджувала теорію архетипів Карла-Густава Юнга і всі подальші дослідження відомих міфологів.
Нині при згадці про ініціацію ледь не в кожного перед очима постають різноманітні сексуальні малюнки, але це оманливе трактування, також нав’язане сучасними уявленнями. Так, ініціація, зокрема, включала в себе перший сексуальний досвід і розуміння сексуальної природи, але це було не головне.

Ініціація – в першу чергу психологічний процес, який не лише розвиває особистість, але й розширює спектр сприйняття на всіх рівнях, навчає емпатії, а в деяких випадках навіть психологічній телепатії, коли людина буквально на фізичному рівні ловить емоції інших живих істот. Зокрема, людина з високим рівнем ініціації не має домінуючого каналу сприйняття інформації, а отримує візуальну, аудіальну і кінеститичну інформацію однаково інтенсивно, завдяки чому не підпадає під маніпуляції оточуючого світу, бо по різних каналах відбувається дубляж повідомлення. Також така людина аналізує інформацію не лише з точки зору логіки, але і на рівні емоції, вписує повідомлення в образ особи, яка це повідомлення творить, і якщо ця особа нещира (а на психологічному підсвідомому рівні це відчувається навіть через активну словарну базу і метафорику), то і повідомлення буде сприйнято відповідно.

Людина з високим рівнем ініціації підсвідомо прочитує світ як зрозумілий текст (недосяжна мрія всіх постмодерністів) і завдяки цьому може на світ впливати із мінімальними енергетичними затратами і максимальним результатом.

По суті, така людина – це шаман.

Звісно, що за подібну владу над світом і словом шаман платить, живучи за міфічним законом справедливості і служачи життю. Якщо ж шаман відступає від цього закону і використовує свої здібності виключно для власної вигоди, то невдовзі втрачає зв’язки із енергіями колективного несвідомого і гине (згадайте долю будь-якого злого чаклуна у чарівних казках).

Здавалося б, що нині вже ХХІ століття, і яка справа нам, освіченим, розумним, цивілізованим, до первісних звичаїв і законів? Але чомусь наші діти так само тягнуться до народних казок, особливо неадаптованих, шукають пригоди на свою голову, якщо не в реальному житті, то в книжках, і шанують честь, сміливість і гордість, поки наш змертвілий сірий світ не доведе їм протилежне.

І дивно, але досліди останніх років довели, що емоційно розвинені діти, ті, які читають книжки, справді відчувають фізичний біль, якщо навіть на екрані бачать, що комусь погано. А діти, для яких головне в житті – комп’ютерні ігри, відчувають біль, лише коли бачать те, що вже пережили самі, як то кров взяту з пальця в лікарні, все ж інше їх не обходить. І ще цікаво, що для психіки не має значення, чи кадри, показані дітям під час експерименту були документальними, чи художніми, іноді по емоційному резонансу реакція на художні навіть перевершувала реальні зйомки.

Дитина, а в особливості підліток, має пройти кілька рівнів ініціації. Я умовно розподілила б цей процес на три стадії, що дуже чітко відобразила література: дитяча література (до 10 років), література для дітей та підлітків (десь до 18 років) і доросла література.

Всі ці три типи літератури мають суттєві відмінності і функції.

Дитяча література зазвичай розрахована на читання з батьками, в ній є місце авторитету й оповідачу, яким стає дорослий. Це коментована література, тому в ній належне місце займає мораль, яка саме й спирається на авторитет оповідача. А головна функція цієї літератури – пізнання. Дитина пізнає світ, емоції, вчиться будувати прості причинно-наслідкові зв’язки, малювати обмеженою кількістю фарб без півтонів.

Я б назвала цей етап підготовчим до головної ініціації, коли дитина, а точніше підліток, залишається з книгою, її світом і героями сам-на-сам. Бо головна функція підліткової літератури – ініціальна, коли дитина пізнає себе, вчиться розуміти свої емоції і вчинки і завдяки чому звеличується над собою.

Доросла література теж виконує пізнавальну функцію, але здебільшого сегментовано, книги розкривають окремі теми; або розважальну (до цього напряму, на жаль, відноситься левова частка сучасної художньої літератури), покликану знизити емоційний фон і зняти втому. На мою думку, популярність дорослої розважальної літератури у наш час обумовлена двома чинниками: по-перше, високим рівнем інформаційного насичення, від якого потерпає сучасна людина; по-друге, низьким рівнем ініціації багатьох людей, через що вони дуже швидко втомлюються і від сильних емоцій, і від вирішення хай цікавих, але складних питань.

Якщо розважальна література захоплює сегмент дитячої або підліткової – це злочин.

Саме споживання такої літератури у підлітковому віці є причиною недобору рівня ініціації, і, як наслідок, гальмування розвитку особистості, відсутність лідерських якостей, здатності до співпереживання, наявність користолюбства, жадоби, заздрості, як провідних характеристик особистості.

Тут вже не йде мова про шаманів, підліток не доростає до рівня члену соціуму, і його доля – футбол/телешоу, дівчата/хлопчики, а згодом або самотність і залежність (алкогольна, наркотична, інтернетівська), або створення нежиттєздатної родини з такою самою нерозвиненою особистістю.

Заради справедливості треба сказати, що велика кількість нинішніх підлітків, народжених у 90-ті, вже не добрала потрібного рівні ініціації. І це неозброєним оком видно по їхньому загальному рівню культури, суспільної моралі і громадської активності. До речі, всі вони так чи інакше заморочені на Фрейді і віртуальне життя ставлять вище за реальне.

Заради справедливості також треба сказати, що прадавні механізми самозбереження життя і розвитку творчої особистості спрацьовують саме в кризові епохи, коли деформується масова свідомість і культура та суспільство зазнають значних втрат.

І нині цей прадавній механізм діє через підліткову літературу.

Еліаде ще в минулому столітті вказував на особливе значення епосу і роману, які перебрали на себе роль міфологічної оповіді; оповідна проза в сучасному суспільстві зайняла місце міфологічного оповідання і казок у первісних суспільствах, знаних нами як чарівні казки. У глибинній психіці, в підсвідомості сценарії ініціації не втрачають серйозності, а обираючи героя або кількох персонажів, людина проходить їхній життєвий шлях, як би вона в давнину йшла за справжнім шаманом.

Саме герої ведуть читача шляхом ініціації, а не авторська ідея. Але відповідальність автора тут зростає на порядок, бо ідея (і цим часто грається доросла література) може бути сприйнята як суб’єктивна авторська дефініція; а емоційний досвід від подорожі текстом разом із героєм – це вже особисте надбання читача, і автор до того не має ніякого стосунку. Відповідальність автора полягає в тому, що він має створити справжнього героя, який не піде у своїх вчинках проти логіки тексту (логіки розвитку світу і сюжету) і проти закону міфу, завдяки чому і відбувається ініціація.

Щоб твір для підлітків виконував ініціальну функцію, він повинен мати розгалужений динамічний сюжет, бо міф по своїй природі дієвий і рухливий, проявляється насамперед у вчинках персонажів та емоціях і рефлексіях читача щодо цих вчинків, чим нерозривно пов’язує читача зі світом книги і через задіяні у тексті архетипи виводить людину на рівень колективного несвідомого.

І тут підліток залишається сам-на-сам вже з колективним несвідомим, і має довести, що його новонароджена особистість варта існувати, а не розчиниться у темному морі несвідомого і колективній пам’яті предків (за К.Г.Юнгом). Часто таких випробовувань кілька, і кожне з них серйозніше за попереднє, як кілька і таких ініціальних книг, кожна з яких залишається в пам’яті на все життя.

Частина друга: практична.

Я цікавлюся психологією сприйняття тексту вже багато років, особливо мене цікавлять діти і підлітки й те, що впливає безпосередньо на ці аудиторії. А на всі попередні роздуми мене надихнуло прочитання книги Наталії Дев’ятко «Карта і компас», яка є першою частиною пригодницької трилогії «Скарби Примарних островів» (видавництво «Навчальна книга – Богдан», 2011 рік).

Бо у цій книзі я побачила те, що не бачила у сучасній підлітковій літературі не лише України, але й інших країн.

Не можу сказати, що ця книга потрапила мені до рук випадково. Я давно слідкую за тим, що видає «Богдан», особливо після того, як побачила перекладну пригодницьку серію цього видавництва, яку оцінюю дуже-дуже високо. Тому будь-яка новинка від цього видавництва у цікавих мені жанрах мене не оминає.

Не буду переповідати сюжет першої частини «Скарбів Примарних островів», для мого дослідження це не головне, як і визначатися із жанром, бо ця книга знаходиться на перетині пригодницького роману ХІХ століття, чарівної казки і героїчного фентезі.

Мене цікавлять ініціальні лінії цього твору і герої, за якими у чарівний і небезпечний світ піде юний чи навіть дорослий читач.

Молода авторка зробила те, що, здається, до неї не наважувався зробити ніхто, - вона від самого початку твору повела кілька ініціальних ліній. Ні – кілька десятків ініціальних ліній, ледь не від кожного героя, а це неймовірно ускладнило структуру тексту і структуру самого світу, оскільки на всі ці лінії треба десь брати енергію, а це можливо виключно за рахунок подій.

Спочатку, як це прийнято в шаманських практиках, читачеві пропонується випробовування на вже наявний рівень ініціації. Відбувається це через кількість персонажів, які з’являються у книзі; таке враження, що в перших розділах вони просто «сиплються з мішка», але, дивним чином, кожен займає своє місце (це нагадало мені забавку складати «пазли», до цієї метафори я верталася всю книгу, дізнаючись про минуле і теперішнє казкового світу, бо в останньому розділі «пазли» склалися у малюнок, з якого, певно має початися друга частина). Потім (у п’ятому розділі) авторка вдається до опису недалекого минулого, і ставлення до всіх героїв, які беруть участь у цьому розділі, кардинально змінюється (треба віддати належне, що кожний спогад у цій книзі має подібну здатність до зміни ставлення читача до сьогодення і персонажів).

Прийом випробовування читача, своєрідного заслону для тих, хто ще не готовий до сприйняття всього, що станеться далі, використовували і раніше: Дж.Р.Р.Толкієн у «Володарі перстенів» робив це через розлогі описи побуту хобітів, У.Еко і М.Павич – через надмірну деталізацію і філософічність самого тексту.

Велика кількість персонажів, що діють від самого початку, дає можливість читачу «Скарбів Примарних островів» одразу обирати найближчих за психологічними рисами і віком героїв. Загалом, десь відсотків сімдесят всіх персонажів першої частини з’являються на перших ста сторінках книги.

Герої твору належать до трьох поколінь, що, як я підозрюю, співвідноситься з трьома поколіннями потенційних читачів цієї книги. Для кожного покоління прописана своя ініціальна лінія. І на цьому я хотіла б зупинитися докладніше.

Наймолодше покоління, яке подорожує на останньому піратському кораблі, – підлітки віком від одинадцяти до шістнадцяти років, щоправда, є й один п’ятирічний хлопчик Димон, найбільш вередливий з усієї компанії і навіть іноді злий і заздрісний. Загалом шестеро хлопців і четверо дівчат. Всі вони різні і яскраві.

Роксана, що поводить себе як справжній капітан і постійно знаходить пригоди на свою голову і п’яту точку. Ця дівчинка із благополучної родини, обласкана батьками, але смілива і відчайдушна, природжений лідер.

Набагато менше пощастило Риті, чиї батьки спилися, і яка буквально втекла з дому, щоб змінити своє життя. Рита теж дуже сильна особистість. З Роксаною вони однолітки, обом дівчатам по чотирнадцять, а згодом і подруги, хоча Рита значно жорстокіша і підступніша.

Поліна, судячи з тексту, на пару років молодша від старших дівчат. Це справжня лялька, красива і дещо залежна від оточуючих, будь то батьки чи сестра, пам’ять про яку живе в її серці, друзі або команда. Іноді здається, що на корабель Поліна потрапила завдяки збігу обставин.

Ластівка. Судячи з тексту, старша від Поліни, але молодша від Роксани. Таємнича і милосердна навіть до ворогів. Єдина з дівчат володіє чарівним даром, який обертає тільки на добро. Вперше ми бачимо цю дитину в полоні у Летючого Голландця, але і за таких обставин вона не занепадає духом і рятує свою старшу сестру, ставлячи умову капітану Ярошу Соколу, головному герою книги. Враховуючи тип героїні і те, що їй вже довелося пережити, вона мислить не на свої роки і, певно, відчуває світ тонше за всіх дітей.

Серед хлопців одразу помічаєш підлітка Юрія, теж чарівника і лідера, але більше лідера духовного та ідейного. Він не кинеться в бій, як Роксана, ризикуючи життям, але сміливості і відчайдушності і йому не займати. Цей хлопчик розумний і справедливий, не стане піддаватися негідним почуттям і намагатися до когось підлеститись.

Тимур одного віку з Поліною. Він замріяний, але щирий, намагається в реальному житті відтворити свої фантазії, іноді вередує, але, здається, не здатний на негідні вчинки. Він теж потрапляє на піратський корабель за збігом обставин, але не дуже цим переймається.

Ще троє трохи старші від основної компанії і менше беруть участь у сюжеті, але все одно впливають на його розвиток. Двоє друзів Ян і Деніел, у яких вже є минуле (обоє неблагополучні підлітки, які з’являються у тексті в ролі малолітніх крадіїв), ці двоє якраз уособлюють в собі боягузтво і цікавість, яка не доводить до добра. А ще чарівник Гунтер, що майже минув підлітковий вік. Його особистість вже повністю сформувалася. Цей герой здатний на багато що, і на жорстокість теж, і хоча його образ поки повністю не проявлений, але від Гунтера підсвідомо очікуєш будь-чого.

І це тільки молодше покоління героїв, прописане в дії і часто через емоції самих персонажів та оцінки інших героїв, тобто, відбувається комунікація між поколіннями, що не властиво сучасній літературі для підлітків, де підліток покинутий напризволяще і має сам вирішувати свої проблеми (а з Роксаною на кораблі навіть батьки подорожують, й оце справжнісінька проблема для всієї родини!).

З дітьми і підлітками все, в принципі, зрозуміло: дитина зазвичай шукає собі подібного й у віці, й у характері, а тоді іде з тим героєм далі (це, до речі, може бути проблемою, наприклад, у романі «Гаррі Поттер» письменниця заклала тільки одну дитячу ініціальну лінію по головному герою, а реально їх там виявилось кілька, але не доведених до кінця у сьомій частині, і це погано вплинуло на сприйняття твору тими читачами, які обрали в подорожі собі товаришем не Гаррі, а когось іншого).

А от із дорослими вже складніше. Мені раніше не зустрічалися твори, які б мали на меті забезпечити ініціацію дорослого читача, який свого часу не отримав достатнього ініціального рівня або вже підняти наявний рівень. Не зустрічалися до «Скарбів Примарних островів». Чесно кажучи, я думала, що це неможливо.

Молоді герої, члени команди Яроша Сокола і ті, що прагнуть дійти до моря з імперської столиці, дуже різні, але й подібні – у кожного з них є минуле. І часто минуле якщо не страхітливе, то сіре, як у більшості наших сучасників. Це люди, до яких життя не було ласкавим: танцівниця Есмін дивом врятувалася із жахливого імперського підземелля; знахарка Зорін залишилася ледь не єдиним нащадком свого народу, знищеного ворогами; так само дісталося і Вейну, чий народ не схотів коритися волі Імперії.

Мотив Імперії проходить через життя ледь не кожного з героїв цього покоління, як проходить через життя ледь не кожного громадянина нашої держави, народженого до 1980-го року: Айлан отримав освіту в Зірковій Школі, найкращій зі шкіл того світу, але не дійшов до випуску, злякавшись, що його можуть покарати за те, що він не робив, і роками поневірявся просторами Імперії, доки не зустрівся з капітаном Ярошем; Олег став помічником імперського міністра Феофана, другої людини після Імператора, але закохався в Есмін і через те втік до піратів; чарівник Хедін, неймовірно складний і суперечливий персонаж, якого навряд можна назвати позитивним, брав участь у невдалому заколоті проти Імперії, теж, до речі, випускник Зіркової Школи, а тоді обманом і силою потрапив на піратський корабель, бо інакше б йому судилася страта.

Усі колишні вороги піратів взагалі і Яроша зокрема – це непересічні яскраві особистості, оскільки в Зірковій Школі вчаться тільки найкращі. Є в цьому поколінні герої і простіші, але від того не менш трагічні: ворожка Ітана, красуня, яка так і не знайшла собі пару; чаклунка Тайра, що ніколи не знала щастя в своїй родині і завжди була самотня; дивачка Ірина; таємнича войовниця Кіш; зачарований перевертень Дельфін; шкільний вчитель Костянтин, що насправді так і не знайшов собі місця в житті; мрійники Віктор і Ольга; зрадливий і заздрісний Іржи; закохані Андрій та Іларія, які понад усе ставлять своє почуття; збіднілий аристократ Жан-Поль; мисливець Берн, котрий приховує своє минуле; Бенедикт, місіонер, який потрапив у пастку зачарованої Тортуги; Лаура, прийомна дочка графа Елігерського, яка тільки вчиться думати самостійно; забобонна Іза; смілива, хоч і вже не досить молода Катерина; самотня Олекса; поет Макс, у якого не склалося ані з життям, ані з творчістю; Сашко, що загруз у сірості буденного життя; трагічні персонажі Еміль і Луїза, яких єднають любов Еміля і прокляття надприродної краси барбі-Луїзи; і вже зовсім посередні й однопланові Надія, Олексій, Серж, певно, дарма порятовані з полону Летючого Голландця...

Дехто з цих героїв з’являється у кількох сценах, дехто іде через всю книгу, але кожному з них дано шанс змінити своє життя, а читачу подивитися на свою буденну, сіру реальність іншими очима і спробувати теж щось зробити, яке це роблять герої твору. Щоправда, і в цьому проявляється реалістичність твору, вдається це не всім.

Найцікавіше, що, як й у випадку з дітьми, ініціальні лінії кінцем першої частини для цього покоління не закінчуються. І дехто з цього покоління наприкінці книги не лишається на піратському кораблі, чим автор дає можливість дорослому читачеві вийти з процесу ініціації, якщо людині з певних причин важко буде йти далі і спрацьовують особисті захисні механізми.

Старше покоління героїв – це піратські капітани і владні особи.

Вважаю, що вибір цих героїв – це вибір шаманської ініціації, і вік тут ролі не грає. Звісно, що читачеві, який підсвідомо наважиться на таке, буде найтяжче, і психологічні випробовування, які на нього чекають, буде важко здолати. Проте, не думаю, що дитина візьме цей рівень, у тексті достатньо психологічних запобіжників. Хоча все залежить від розвиненості психіки і попередньої емоційної підготовки, бо я, наприклад, читала «Володаря перстенів» у дванадцять років, і була в захваті не від хобітів, а від значно старших героїв.

Піратських капітанів можна поділити на дві групи: ті, кому поталанило потрапити у полон до імператорського радника, білокрилої Химери; і ті, хто цього жахіття уникнув. Декого полон зламав, і Лінта, Едварда і Кристофера ми бачимо епізодично й то у спогадах, хоча навіть так вони запам’ятовуються. Маріан і Джонатану поталанило більше – вже за часів відкритого читачеві сюжету їм допомогли, хоча дісталося від Химери цим двом теж добряче. Ярош Сокіл, Фенікс, Аля Очеретяна, Ажи де Сентан з полону втекли і клятви на вірність, як я зрозуміла, Імперії не давали. Щоправда, це не завадило Ярошу Соколу ледь не спитися з горя, Фенікс шукала смерті у повсталому місті і справді могла загинути, а Ажи де Сентан виявився зрадником, який і виказав друзів.

Не заплямованою зрадою, слабкістю чи присягою ворогам залишилася тільки Аля Очеретяна. Вона повернулася до столиці і таємно там мешкала, псуючи життя владарям Імперії і не даючи здобути повне панування над світом і людським долями, бо Аля була ще й могутньою чарівницею, як, до речі, і більшість славетних піратських капітанів. А тоді Аля все ж знову потрапила до Химери, і за це я готова сказати автору багато ласкавих слів, бо образ Алі особисто мені, як читачу, підійшов найбільше. От що я мала на увазі, коли казала про найвищі рівні емоційного сприйняття через цих персонажів.

Ще троє капітанів, які не були того часу в столиці, теж багато пережили, всі вони втратили свої кораблі. Анна-Лусія знайшла розраду в танцях для невибагливої публіки. Софія так старанно тікала від самої себе і змінювала імена, ховаючись від імперських служок, що забула своє справжнє ім’я (суто за міфічним законом), і тільки Ярош Сокіл повернув її до життя і визволив із зачарованої Тортуги. А Ричард пішов на службу до Химери і став графом Елігерським, хоча й, як усі зрадники, не шанованим, хоч і багатим. Важкі випробування вже дісталися Ричарду і, певно, ще чекають на легендарного піратського капітана-відступника, щоб він спокутував перед морем свою провину.

А ще є таємничий чарівник Гайяр, який вчив і Хедіна, і самого міністра Феофана; принц-вигнанець Юран із загадковим минулим, про яке ще нічого не сказано; аталійська королева Герда, що теж не любить про себе базікати; імперський капітан Асана Санарін, по силі образу рівна піратським капітанам; та й сам міністр Феофан, чия ініціальна лінія у творі ледь не найтяжча з усіх.

Я навмисно тільки окреслюю це покоління, щоб не псувати його контакт з читачами, бо він, на мою думку, є найпотужнішим, як і має бути при ініціації такого високого рівня.

Ще на сторінках роману можна зустріти давній чарівний народ, який ховає свої імена, називаючись прізвиськами або намагаючись бути схожими на людей: Матір, Смерть, Харон, Мандрівник, Летючий Голландець, Саїд... Та й сама білокрила Химера – теж походить із давнього народу. Не знаю, чи можлива ініціація через їхні образи чи у них втіляться архетипи, певно, це покаже лише прочитання всієї трилогії, бо давні на те вони і давні, що з’явилися і до людей, і до чарівників, і до піратських капітанів. Тому і образи їхні розвиваються зовсім в іншій часовій площині.

Але якщо така ініціація можлива, цікаво, які глибинні архетипні енергії вона підключає.

Частина третя: замість післямови.

Є в мене острах, який переслідує мене вже не один рік під час читання кількатомних книжок і перегляду кінороманів, що насамперед виконують ініціальну функцію. Так було, до речі, і з «Гаррі Поттером», і культовими фільмами, як то «Пірати Карибського моря», «Людина-павук», «Зоряні війни», коли на сюжетних, структурних або енергетичних рівнях тексту творці світу могли схибити чи (що ще імовірніше) не втримати рівень зростання архетипної енергії, яка має неспинно підніматися від початку до останньої з кульмінацій.

Енергетичний рівень першої частини «Скарбів Примарних островів» на всіх рівнях і по всіх героях від самого початку заданий високо і до кінця зростає з потрібною інтенсивністю (це я про Алю, так, хоча й не тільки про неї), що позначається на розвитку всього тексту і всіх персонажів. Якщо припустити, що друга і третя частини такі самі по об’єму, то я можу приблизно уявити, яким має бути рівень цієї енергії і які випробовування випадуть на долю героїв, щоб кожен читач, незалежно від обраного персонажу, пройшов ініціацію до кінця, а не лише прочитав захоплюючу пригодницьку книгу про піратів.

Щиро вірю, що автору вдасться із цим впоратись. Бо хочу знову помандрувати у світ Примарних островів і таки знайти там свої душевні скарби і здобути свої психологічні перемоги над підступними ворогами, а не тільки радіти яскраво змальованим персонажам.

А ще щиро радію, що ініціальна пригодницька література в Україні починає відроджуватись. Хай таких книг буде багато-багато!

Ініціальна функція підліткової літератури.