...Йо-хо-хо і пляшка рому! Хто з нас не мріяв у дитинстві про захоплюючі піратські пригоди? Хто не уявляв себе відважним капітаном на містку, з компасом і картою, де вказано шлях до незліченних скарбів? Хто не мріяв оглядати обрій з «воронячого гнізда», приклавшись до підзорної труби? Хто не бажав борознити моря-океани на фрегаті під усміхненим «Роджером», битися на абордажних шаблюках, хвацько гасати по палубі й у павутинні вант, шукати заховані клади, долати небезпеки і негоди, щоб зрештою дістатися рідних берегів і – смітити золотими дублонами, щоби всі казали: о, це звитяжний і щедрий мореход, справжній пірат!

Ми виросли на пригодницьких романах Стівенсона, Сабатіні, Сальгарі, Джозефа Конрада й Джека Лондона. Ми закохалися у море, ділячи незвідані шляхи з Чорним Корсаром, капітаном Бладом і отим чудовим одноногим коком Джоном Сільвером, що був у Флінта за голову абордажної команди. Нас вабила воля і простір, романтика подорожей і пафос протистояння сильним світу сього. Багатьох вабить і досі.

Тож вельми тішить, що розмови про кінець пригодницького жанру виявилися дещо передчасними. Є ще порох! І де – на наших теренах! Гріє душу незгірш міцного грогу!

Молода дніпропетровська авторка Наталія Дев’ятко і видавництво «Навчальна книга – Богдан» запрошують усіх дітлахів (віком до 90 включно!) до світу дивовижних пригод. Я не приколююсь. Давно не траплялося такого захопливого і водночас позбавленого постмодерного загравання з авдиторією твору. Герої роману «Компас і карта», першої частини трилогії «Скарби Примарних островів», гідні стати поруч із капітаном Бладом, лордом Джимом, одноногим Сільвером, і вже поготів – із флібустьєрами з кінотрилогії Брукгаймера/Вербінськи «Пірати Карибського моря», Джеком Сперроу (вибачаюся, Капітаном Джеком Сперроу!), Вілом Тернером, Гектором Барбоссою та іншими звитяжцями. Спільного між ними немало, і йдеться не так про «піратство у крові», як про кінцеву мету. А саме: змінити світ, подолавши тотальний імперський контроль – байдуже, чи зажерливої іспанської корони, чи Ост-Індської Торгівельної Компанії, чи жахливої неназваної Імперії зі світу «Скарбів...» – пірати і чаклуни розмовляють із Морем, але ніхто не повинен ним володіти!

Протягом першої частини Ярош Сокіл, капітан «Діаманти», збирає собі нову команду: тих, у чиїх очах плескотить море. Лише тоді проявиться чарівна карта, де вказано шлях на Примарні острови. Хоча і сказано, що таких людей, вільних духом, таких, що не служать ані морю, ані богам, ані земним владцям, стає все менше, капітан зібрав чималеньку ватагу. Пальців обох рук мені не вистачило, щоб усіх порахувати. Втім, це не заважає слідкувати за сюжетом, навпаки, підсилює інтригу. А ще, позаяк героїв багато, і вони всі дуже різні, легше обрати улюбленця, з яким можна мандрувати сторінками і морськими шляхами.

Дивує і радує кількість жінок-піратів, у тому числі й капітанів. Кажуть, буцімто жінка на кораблі – до біди. Ну, це правда – біда чекає на того, хто стане жінкам на заваді, як це довели члени команди «Діаманти» в запеклім бою з імперським судном. Бо піратські капітани ще й володіють чаклунським хистом. Взагалі, дуже чітко простежується зв’язок між піратством, мистецтвом і чарами: крім таланту, в серці має бути воля, бо з невільника і корсар кепський, і митець безталанний, і чарівник не здатен ні на що, опріч вульгарних фокусів. У цьому пересвідчилися капітани без кораблів – Анна-Лусія, Софія і Маріан. Анна-Лусія після знищення Піратського братства опинилася на легендарній Тортузі, та поразка її зламала, вона перетворилася на танцівницю, чий талант розкидався на пустопорожні розваги публіки. Трохи більше пощастило Софії: вона втікала від себе, забувши море, чари, піратство і власне ім’я, жила чужим життям, одначе варто було жінці перевдягтися у сукню з минулого, оздобитися кинджалом, й амнезія минулася – що за незбагненна жіноча логіка! Маріан дісталося сильніше за всіх: вона кілька років мешкала на відлюдному острові у подобі примари, картаючи себе за зраду і слабкість, та страждаючи від розлуки з коханим. І хоча на борту «Діаманти» їй вдалося повернути людську подобу, душевні рани зробили піратку холодною і темною.

Не менш цікавий персонаж – капітан Фенікс, кохана Яроша. Невідомо, чи це так батьки над нею познущалися, чи то її справжнє ім’я, проте відображає сутність: жінка здатна перетворюватися на невмирущого вогненного птаха, хоча і темний вогонь її крил. Але ні ця здатність, ані чари не допомогли Фенікс у Звір-Столиці: жахливе імперське підземелля згасило вогонь її душі, надломило гордого капітана, зрештою, як і всіх учасників тої авантюри. Фенікс відроджується із попелу, проте попіл лишається на серці, і чим його більше, тим важче злітати над морем.

Ярош на прізвисько Сокіл теж побував у химерному острозі. Колись дев’ятеро найславетніших піратських капітанів вирушили у столицю, щоб знищити Імперію зсередини. Адже варто лише одному піратові оселитися в імперському містечку, як гроші із зоряним карбом втрачають силу, люди навколо змінюються, повертаються сильні, живі почуття і чари. А якщо їх аж дев’ять – чи не оживе зашкарубле серце чудовиська? Може, щось би з того і вийшло, та не обійшлося без зради, тож попровадили капітанів до гостинного підземелля, на допити до імператорського радника, давньої Химери. Капітанові Соколу вдалося втекти. Але – не від себе: бідолаха стає на згубний шлях саморуйнування, через пияцтво, через збайдужіння, що є найсильнішою залежністю, через добровільну капітуляцію, втрату волі й відповідальності. Щоправда, схаменувся зрештою, коли ледь не стало пізно. Поки грім не вдарить, козак не перехреститься...

Незважаючи ні на що, Ярош лишається справжнім капітаном. Нам майже невідомо про його власну піратську минувшину, здається, він од самого початку чубився лише з імперцями. Ця його принципова завзятість не може не викликати поваги, як і його шляхетність та милосердя. Так, він наважується рушити на борт «Летючого Голландця», щоб звільнити декількох ув’язнених, перебравши дозволений ліміт. Він залишає життя захопленому імперському міністрові Феофану та колишньому піратові Ричарду, звинуваченому у зраді, навіть усупереч волі команди. Він приймає на борт священика Бенедикта, бо хоч сам сповідує іншу віру, проте нагадує, що не годиться знущатися над людиною лише через те, що не поділяєш її переконань. А ще він... ото вже ні, я більше нічого не скажу. Сокіл – видатна людина, честю було би ходити морем під його чорними вітрилами.

Ще одна безперечно видатна особа – Ричард. Наскільки зрозуміло, він зі старшого покоління корсарів, і теж свого часу був славетним капітаном, грозою імперців і торгівців. Але коли Імперія завдала удару у відповідь, Ричард зіграв їй на руку: легенди про його кровожерність щодо переможених і полонених обганяли його трищогловий корабель. Тоді він зрікся піратства, за що отримав від Химери багато срібників: титул графа Елігерського, маєток, становище у суспільстві, а також, як я підозрюю, чаклунські вміння. Та всім відома невтішна доля зрадників: опинився зрештою у в’язниці, без титулу, посад, грошей, зброї та навіть без корабля, якого подарував Імперії (а шкодував же ж, мабуть!) – і хтозна, як би йому велося, коли б друзі Яроша його не порятували – щоправда, не з великої любові, а просто разом із рештою. Опинившись на борту «Діаманти», Ричард спочатку «качає права», влаштовує невдалий заколот, але згодом докладає усіх зусиль, щоб стати в пригоді команді. Бо коли за вами женеться розлючена Химера, тут уже не до понтів. Хоча характер у нього, скажу я вам, препаскудний!

Окрім піратів, чаклунів та різних казкових істот, на кораблі повно дітлахів. Просто плавучий дитсадок, їй-бо! Адже очі дітей сяють морем найсильніше. Також у них є свій маленький капітан – непосидюча дівчинка Роксана з червоною банданою на голові. Природжений лідер, така собі п’ятнадцятилітня капітанка! Вона вправно керує бешкетною малечею; вона наполягає, щоб Айлан, колишній імперський чаклун, учив найстарших дітлахів фехтувати (як виявилося згодом – недарма!); вона сумлінно виконує накази Яроша; щоб вивести з депресії подругу, видирається на щоглу, ризикуючи гепнутись і зламати хребта; а в бою з імперцями лізе під удар самої Химери, щоб захистити Маріан, яку терпіти не може... А ще у неї є чудовий чорний кіт Сиріус! І лише з батьками не пощастило. Ні-ні, Віктор і Ольга чудові люди, але уявіть, як воно – бачити, як твоя доня постійно лізе казна куди, наражається на небезпеку, ще й різні шминдрики зауважують, що, мовляв, погані батьки, бо таке дитині дозволяють! Отака дилема, і ради тут нема.

Ох же ж ця одвічна проблема батьків і дітей...

Ще два персонажа, про яких хотілось би сказати – поет Макс і такий собі хлопчина Сашко. Спільного між ними небагато, опріч того, що обоє з нашого часу. Там взагалі цікава ситуація з часом і простором: у столиці начебто модерні часи, а чим далі від зловісного міста, тим час уповільнюється. Отже, молоді люди – з різних причин, різними шляхами – опиняються зрештою у команді Яроша. Здавалося б, ну чого вдома не сиділося? Все дуже просто: там нема чого робити. Ні, можна просто собі жити, як решта, як заведено, офіс-дім-інтернет, завести родину, просто так, щоб було, заробляти і тринькати гроші, обертаючи роки на пісок... Бо так живуть люди в безіменній Імперії. Але тим, у кого море в очах, це суворо заборонено. Є такі особи, яким конче треба пнутися світ за очі, за виднокрай, щоб знайти себе. Чи вдасться це нашим героям – побачимо; та вже краще загубитися на битих морських шляхах, аніж на зручному дивані з банкою пива перед телевізором.

Втім, то моя особиста думка.

Там ще багато цікавих героїв. Приблизно половина варті окремої книги чи принаймні розділу. Проте, не відбиратиму задоволення – вийти на скелі, вгледітись у виднокрай, і, може, побачити десь далеко чорні вітрила, розшиті зірками. Чорні вітрила надії на те, що крила Химери, білі як зневіра і смерть, ще не накрили небо. Чорні вітрила надії, що доба героїв триває.

Надії на те, що море відкрите для кожного.

Чорні вітрила надії.