Летіла піна, бриз буяв,
І хвилі вільно йшли;
Були ми перші, хто рушав
Тим морем мовчазним

С.Т. Кольридж
«Сказання старого моряка»

Пам’ятай, о Боже, що Море Твоє таке велике, а мій човник такий маленький
Давньоанглійська молитва

Чи любите ви море?
Не ніжитися у лагідних хвилях коло берегу на курорті, не смакувати шампанське на круїзному лайнері, не милуватися гарною картинкою на стіні. Ні. Так любити легко. Але – зустрітися зі справжнім обличчям стихії, зазирнути в очі шторму, радісно сміятися титанічним валам, що сягають неба, рвучи на шмаття вітрила і душу? Любите? А чи любите ви штиль – коли незміряне дзеркало води відбиває небесну глибину і відчай, коли не ворухнеться світ, приспаний, завмерлий, неначе мертвий? Любите? А сірі моря півночі, забиті в крижані кайдани, в жахливу німоту, що її розривають хіба крики альбатросів? Любите?
Море – вічний бунтівник. Безжальне і справедливе, воно возвеличує і нищить, карає і обдаровує, і той, хто хоч раз бачив той безмежний шлях, не забуде повік. І снитимуться недосяжні обрії, солоний вітер і квиління чайок ятритимуть серце, скільки не заливай ромом. Бо той, хто бачив справжнє море, той бачив свою душу. Але – коли ти дивишся на море, море дивиться на тебе.
От тільки чиїми очима? Які вони – очі моря?

Будьмо відверті, шановні – в Україні наразі дуже і дуже мало видають «жанрової» прози. Не те щоб її геть не було, проте – не рівнятися із сусідами. Гірше справи хіба у Молдові, але від того не легше, навпаки. Мене питомо цікавлять – передусім як читача – фантастика і дитяча/підліткова література. Що бачимо? На загал – переклади. По-перше, російськомовних авторів, по-друге, західних, по-третє – перевидання класики жанрів. Ще менше друкують молодих авторів: таке враження, що їх або зовсім не існує, або вони здебільшого працюють у царині так званого «укрсучліту». Тож кожен виняток із цього правила тішить і радує: «Поява чародія» Остапа Кушніра, книги Наталії Щерби, «Місія» Романа Росіцького, ну і нарешті – «Компас і карта» Наталії Дев’ятко, перша частина трилогії «Скарби Примарних островів». Особиста читацька подяка видавництву «Навчальна книга – Богдан».

Визначати жанр, у якому написана ця книга – заздалегідь невдячна справа. Найадекватніше, що спадає на думку – піратська казка. Чого піратська – бо про піратів; але, скажіть, чи багато казок про піратів ви читали? Пригодницький роман, історичний, любовний, фентезі та «тверда» НФ – будь ласка, скільки завгодно, починаючи аж із класики романтизму. Та казка? У цьому жанрі пірати якщо і з’являються, то зазвичай як антигерої, як жадібні й жорстокі морські волоцюги і розбишаки, гідні хіба «пенькової краватки». Та пірати у світі «Скарбів Примарних островів» – це справжні герої, варті поваги і захоплення. Назвати ж «Компас і карту» фентезі – щонайменше некоректно. Позаяк сьогодні фентезі – жанр, спотворений засиллям штампів і стереотипів, тоді як сучасна казка дає волю авторській уяві, а казковий світ відгукається на поклик серця, бо він сповнений чудесного; казка – це диво, водночас унікальне і вічне. Нескінченна історія...

Стривайте-но, та ж власне піратство, всі ці кораблі, скарби, мапи, мандри, абордажі, веселі й сумні Роджери, вся ця ахінея Карибського моря – хіба ж не суцільний штамп? Воно-то так. Звичайно, штамп.
І отут починається найцікавіше.

Ярош Сокіл, звитяжний піратський капітан, отримує від таємничої особи карту, де вказано шлях до легендарних Примарних островів, де буцімто лежать собі скарби. Що вони собою являють і хто їх там зарив, того ніхто не зна. Бо ж ті острови не просто так названо Примарними. Мало хто бував там, і ще менше повернулося. Кажуть, що живих людей там немає, самі мерці, що блукають берегом у пітьмі. До того ж, дістатися туди не так і легко, майже неможливо, бо на жодній іншій мапі ви тих островів не знайдете. Ярош згодився, але карта виявилася бракованою: маршрут померехтів зелененьким та й зник, тож на руках капітана лишилася ганчірка. І попередження дивної істоти: шлях проявиться знову лише тоді, коли капітан знайде собі команду. Ярош здивований: мовляв, у мене є команда. Є, та не така, відповідає істота: знайди тих, у чиїх очах – море. А тоді зникає, розчиняється у повітрі, залишивши Яроша спантеличеного таким розвитком подій.

Майже всю першу частину трилогії Ярош Сокіл збирає людей з морем в очах. Бо стара команда, класичні пірати, грабіжники і зарізяки, для його мандрівки не годящі. Чому? Що то за «море в очах»? Чому капітан має замість досвідчених мореплавців покладатися на сухопутних щурів (шкільний вчитель Костянтин, турист Олексій, розбишакуваті підлітки Ян і Деніел, колишній поет Макс, літній Володимир, танцівниця Есмін, імперський чиновник Олег, дивна бабця Катерина, Ірина, визволена із в’язниці, Надія, яку капітан викупив у Летючого Голландця, подружня пара Віктор і Ольга тощо), на дітлахів (Роксана, дочка Віктора і Ольги, «Зірковий» Тимур, юний чарівник Юрко, Поліна з неблагополучної родини, сирота при живих батьках Рита, звільнена з неволі Ластівка), зрештою, на міфічних істот, як-от русалка Уляна, вампірка Магда, Харон, крилатий Мандрівник, перевертні Дельфін і Берн, казкові мультяшні Янголятко і фея, дух полум’я Саїд, зрештою, Матір і Смерть, одна з яких – прадавня богиня, а інша – слуга лиховісної Імперії, що втомилася вбивати за наказом? Можна ще зрозуміти присутність на борту чаклунів і відьом, з яких дехто був колись піратом, як то леді Фенікс, давня любов Яроша, піратські капітани Маріан, Софія та Анна-Лусія, Ричард, колись легендарний корсар, згодом граф Елігерський, а після – засуджений злочинець, позбавлений статків і стану; чаклун Айлан, принц-вигнанець Юран, королева Герда, дивний хлопець на ім’я Хедін, що здатен зняти з неба зірку, дочка проклятого чаклуна Тайра, віщунка Ітана і знахарка Зорін – героїв дуже багато, вони живі, й кожен має за плечима сумне, а іноді – страхітливе минуле, неважко загубитися... То що ж їх об’єднує? Що може бути спільного між такими різними створіннями?
Море.
Те, що плескотить в очах.
Воля.
Капітанові Соколу достатньо один раз кинути погляд на людину, поглянути у вічі, щоб угледіти там нестримну, несамовиту жагу до волі. Не до свавілля – до волі самому обирати свою долю, свій шлях, і самому нести відповідальність за скоєне лихо, не вимагаючи у неба винагороди за добро. Тою чи іншою мірою, ця дивна гордість притаманна кожному члену команди «Діаманти». На відміну від колишніх моряків Яроша – ті, здається, вже нічого не хочуть.

А ще – на відміну від більшості мешканців Імперії.
Саме тут закладено головний конфлікт. Протистояння між правом людини на волю вибору (що уособлюють пірати і море) та байдужістю і готовністю коритися – отак просто, без роздумів, без причин, без відповідальності – начальству (що уособлюють імперські солдати і добрі люди). А морські пригоди, пошуки скарбів і таке інше – то все похідне.
Подібну ідею намагалися втілити творці кінотрилогії «Пірати Карибського моря»; їм це майже вдалося, якби не зіпсований «На краю світу». Виконавець головної ролі Джонні Депп зауважив якось, що, мовляв, ці наші пірати – насамперед бунтівники проти системи, такі, приміром, як рок-н-рольники, всякі там хіпі тощо. Тут ситуація подібна, проте «темний бік сили» виписано значно ретельніше.
Темний? Та ні...
Сірий бік сили.
Що то, власне, за Імперія. Тут не треба шукати політично-історичного підтексту. Можна шукати аналогії, бо ця проблема завжди буде актуальною, і не важливо, який титул носить перша особа держави – імператор, король, президент, фюрер, генсек, Папа Римський, емір чи директор транснаціональної корпорації. Так чи інакше, влада – світська і духовна – прагне тотального контролю над посполитим людом; така її природа, ніц не вдієш. Імперія не зникала ніколи, аж від часів аккадського лугаля Саргона, що правив у Шумері майже 4000 років тому, й донині – а що зікурати перетворилися на хмарочоси, то хай це нікого не вводить в оману. Сама ідея Імперіуму, найвищої, тотальної влади, наданої правителю народом з власної волі, як цей термін трактували його римські винахідники, ніде не ділася. Прийняла іншу подобу.

Давні, класичні імперії правили за допомогою прямого тиску: іди і роби, дам пиріжок, а не хочеш, батогами зашмагаю, хто там тебе питав, чого ти хочеш. Старше покоління, либонь, пам’ятає чудову примовку «Не треба думати, за тебе Партія подумає»; тепер це звучить «На нашій фірмі без тебе є кому думати». Ще й ця обурлива практика вказувати людині, де працювати (так званий професійний розподіл). Нинішні імперії маскуються: накази закодовані в рекламні слогани, зашиті в етику та естетику поп-культури, в яскраві шоу, що роблять з людей дебілів, а гумор перетворено на таке собі гіперутрирування (стьоб). Пам’ятаєте, як у «Гаррі Поттері» Роулінг: «Робити вибір між тим, що легко, і тим, що правильно». Що правильно – підкаже сумління, серце, море в очах, честь – я не знаю, як це називається, оте дивне відчуття: так треба, інакше не можна, ну, просто – не можна...
Що легко – вам радо підкаже реклама, PR, старший авторитет, начальник на фірмі, улюблена телезірка.
Ще й доведе при потребі, що це і є правильно...

В романі Наталі Дев’ятко Імперія не має імені, вона безіменна, не названа, зокрема тому і така могутня. Це не пряма аналогія до якоїсь із нині існуючих чи існувавших наддержав – радше збираний образ, що містить багато алюзій. Можна помітити елементи імперського Китаю доби Юань, Британії – Володарки Морів позаминулого століття, Імперії... пардон, Союзу Совітів, та навіть сучасних США («Імперії належать усі землі, де ходять її гроші»). Безіменна імперія існує поза часом, вона поширюється подібно до ракової пухлини не лише у просторі, а й у століттях. Її піддані діляться загалом на два класи: посполитий люд (позбавлені власної волі, пристосуванці, жалюгідне миршаве бидло, що тамує духовну спрагу гламуром і оповідками про насилля – нічого не нагадує?) та керівники, цивільні й військові, випускники Зоряної Школи, у яких на початку навчання відбирають імена, а тоді, якщо особа вислужиться, повертають; ці, хоча і служать Імперіуму, все ж мають право на сумнів, на власну думку і – в певних межах – вільний вибір. Так, один із найкращих наставників Зоряної Школи, Гайяр, а також його талановитий учень Хедін наважуються піти проти волі Імператора, щоб змінити лад, а міністр Феофан, ще один Гайярів учень, виявляє непокору імперському радникові. Чи не нагадує це подвійний освітній стандарт, упроваджений у «демократичному» світі, коли в державних навчальних закладах освітні планки щороку знижуються, проте еліта вчиться геть інакше, в інших закладах, за іншими програмами, що розвивають системне мислення?..

До речі, наскільки зрозуміло, імператорська особа – найжалюгідніша з невільників Імперії, безликий підданий безіменної Столиці, Міста-Звіра, що годується розбитими людськими долями – о, цей одвічний феномен столиць! Імператор тут царює, та не править: систему налагоджено до автоматизму, все відбувається начебто саме собою. По суті, імператор мало чим відрізняється від своїх підданців.
Править же Імперією монарший радник, сірий кардинал – точніше, білий. Білокрила Химера, давня істота, здатна змінювати подобу, з чарівного народу, до якого належать деякі члени команди капітана Яроша. Власне, наскільки можна зрозуміти, саме Химера створила Імперію в її теперішніх обрисах. Вбрана у біле, вона так лицемірить, маскується під «Добро». Приймаючи подобу ангела, людини й міфологічної потвори, ховає свою справжню сутність. Обраних слуг Імперії Химера хрестить за сплюндрованим, краденим релігійним обрядом, посвячуючи їх у свою віру-зневір’я, що нагадує прийняття до масонських лав високого градусу. Я навіть не певен щодо статі цього персонажа. Образ Химери як протиприродного поєднання дуже влучно відображає феномен Імперії. Які мотиви рухають цим чудовиськом? Пекуча жага влади? Холодна пристрасть до конструювання і порядку? А може, незміряна зверхність і ненависть до роду людського, що насмілився кинути виклик силам світу? Чи Химера – віддзеркалення того естетичного покруцтва, до якого ми опустилися?.. Також можна згадати Саурона при дворі королів Нуменору із «Сильмарилліону» Дж. Толкієна. Що ж, Химера його перевершила: підкорила не лише смертних, але і богів, духів природи і стихій. Дехто, як сама Смерть, повстав проти тої «сірої» влади, та, здається, на рівних радникові не ладен протистояти ніхто. Крім самого Моря: вічно нескореного, вічно буремного, жорстокого і лагідного; та білокрила і його прагне підкорити. Я так собі гадаю, що це саме Море обрало Яроша задля шляхетної місії. Химера прямо нагадує міністрові Феофану, що на «Діаманті» – загибель Імперії. Що це? Чарівна могутня зброя? Пророцтво? Артефакт, що втілює містичну владу Імперії? Про це ми дізнаємося, мабуть, аж в останній частині трилогії. Наразі ясно одне: навряд чи скарби Примарних островів – награбоване золото.

Кожен з команди чорновітрильного фрегата має свою особисту мету на шляху до Примарних островів. Хтось тікає від минулого, хтось прагне звільнитися, спокутувати гріхи, інші шукають своє місце у світі, втрачену родину або спільноту, комусь просто нудно, а декому кортить веселих і небезпечних піратських пригод. Мета Яроша Сокола – знищити Імперію. Не вбити імператора чи навіть Химеру, не зруйнувати Звір-Столицю, ні. Зламати саму систему, повернути людям якщо не віру в дива і чари, то хоча б волю вибору.

Скажіть, шановні, хто ще з піратів мав такі величні наміри?
Власне, і саме слово «пірат» у романі набуває іншого значення, перетворюється на символ. Символ свободи і звитяги. Але не тільки. Пірати – ще й чарівники. Досить хоча б одному піратові оселитися в імперському місті, як там починають відбуватися дива, повертаються чари, і йдеться не лише про єдинорогів на вулицях і драконів у небесах: «Хіба в жорстокості чи зневазі, або в милосерді немає дива чарів?» Сильні, справжні почуття – ось що пірати повертають у світ, знецінюючи натомість всесильні імперські гроші.

Тут можна було би пхекнути зневажливо: мовляв, аморально піарити бандитів, ще й у творі для підлітків! Ну, воно-то так, аморально піарити «Бригаду» і реп-культуру або те, що у нас називається «шансон». Але. Були колись у Скандинавії такі хлопці, звалися вікінги. Ними пишаються й досі. Сяк-так відкрили Америку, допомогли збудувати державу на Русі, навели лад на півночі Франції (там, де нині Нормандія), побудували Дублін, Таллін, Гельсінкі... Або візьмемо козаків. Хто то були? Вічні бунтівники, повстанці, зарізяки. У Польщі словом «козак» іноді і досі лаються. Проте – боронили народ від хижих татар і панської сваволі, хіба ні? А ще згадати Робіна Гуда... Отак і тут. Імперія населена людьми, здатними на такі жорстокі й мерзенні вчинки (які я тут не розписуватиму), що порівняно з ними пірати – справжні лицарі морських доріг.

Зрештою, «ще нещодавно усі моря належали піратам».
Єдине, що мене бентежить – у яку безодню котиться наш найкращий зі світів, коли його мають рятувати пірати?..

Сьогодні не штиль. Сьогодні свіжий холодний вітер напинає вітрила, жене рвані хмари з-за обрію. Щогли пнуться в небо. Рідні береги тануть. Піратські кораблі – на шляху слави. Навколо – бурхливе море. Шлях не буде легким: хвилі трусять пінними гривами, б’ються в борта. Море кличе, море дивиться на нас. Чиїми очима? Старих зневірених мореплавців з примарної Тортуги, що розсипаються на пил, відійшовши од берега? Жахливих чорних статуй перед імператорським палацом, що колись були піратами і сказителями? Зрадників із піратського братства, що ніколи не заллють жагуче сумління ромом? Чарівних істот, у яких нема віри? Очима зрадника Іржи, сповненими заздрощів і ненависті? Жахливими очима Летючого Голландця, де застигло давнє прокляте море? Очима білокрилої Химери, неситої владою? А чи то будуть очі юних піратів – відчайдушної Роксани, тендітної Ластівки, темної Рити, непосидючого Тимура, гоноровитого Димона, таємничого, волелюбного і не по роках мудрого Юрка? Море дивиться очима піратів, тих, кому доведеться прокладати нові шляхи у буремній кривавій пітьмі, крізь шторми, негоди і мертвотні штилі, до нових обріїв, до нових берегів.
І для таких піратів скарби не вартують нічого. Для них вартує – лише їхнє улюблене море.

Очі піратського моря.