Трави, мокрі пси....

26.09.2011

Богдана Матіяш написала дуже дорослу, дуже серйозну книгу. Хоча не здивуюся, якщо в книгарні побачу „Твоїх улюблених псів та інших звірів“ на полиці з дитячими виданнями, подібно до того, як попередню Богданину збірку „Розмови з Богом“ не раз доводилося бачити серед релігійної літератури. З тих самих, уже названих вище прикрих причин. Але ще й тому, що таке промовляння, з яким до нас звертається Богдана – дуже відкрите, без жодних підморгувань і натяків, яке на вході не шукає „свого“ чи „не свого“ слухача, – на щастя, важко піддається класифікації. Воно приходить, не представившись, щоб нагадати нам про деякі важливі речі й піти далі.
Винятково рівне і впевнене у собі, позбавлене того сум’яття, яке не раз змушує авторів шукати собі роль, користуватися тим, що вже колись „спрацювало“ в чужих руках, письмо (ні, все-таки насамперед промовляння) Богдани Матіяш триває, переливаючись з однієї книжки в наступну. Це вже майже не література – якщо віддати кесареві кесареве й залишити за літературою її вічні техніку та наслідування. Бо тут майже немає ні того, ні іншого. Застосовувати тут традиційні критичні мірила – те саме, що до води прикладати критерії якості лікерів. У цій поезії (якщо це все ще поезія) ніби й немає нічого оригінального, ніякого novum. Але чи ми заслужили на novum, якщо взагалі розучилися користуватися мовою, призначеною для того, щоб називати речі, а не примари? Може, знову мусимо вчитися говорити, кажучи: „трави“, „мокрі пси“, „сніг – для того, щоб ним швидко бігти“? Чи маємо ми право прикрашати будинок, який висить у повітрі?
Навіть не знаю, як сказати це, не впавши у надмірний пафос. Але Богдана й тут, у „Твоїх улюблених псах…“ (твоїх, так, читачу!) продовжує свою розмову з Богом, утіленим у Його трепетних створіннях: безкорисливо вірних і повних любові псах, мудрому й доброму леві. Вони – можливо, лише вони – є нашими посередниками у розмові з Найвищим. Їх – які, на відміну від нас, ніколи не були вигнані з раю, – лише послано сюди, щоб показати нам туди дорогу. Якщо захочемо за ними піти.
А доти вони просто будуть з нами, аби освітлювати собою наші земні сутінки. Навіть биті і зневажені, вони будуть із нами, як кудлаті апостоли, наша втілена провина й обіцянка рятунку.
Ще книга Богдани Матіяш – про потребу не боятися. І про те, як можливо взагалі не боятися. Адже всі різновиди страху – пов’язані; страх перед тваринами – це страх смерті, і навпаки. А тому звільнитися можна лише від усього страху водночас. Підійшовши, як св. Герасим Йорданський, до лева; вийшовши назустріч вовкові, як св. Франциск; упізнавши у напозір грізному звірові брата у Божому сотворінні. І бути разом у Його, Всевишнього, світлі. З довірою й надією. Без страху.