Театр одного актора.

26.09.2011

Розмови — справа інтимна. Особливо коли йдеться про розмови з чимось більшим (кимсь вищим), ніж інша людська істота. Наприклад, про розмови з Богом. Та іноді знаходяться люди, здатні такі розмови винести перед людські очі та презентувати всьому світові.
Власне, так і зробила Богдана Матіяш у своїй другій книзі, яка вийшла друком у Видавництві Старого Лева.
Що ж, спробуємо дати характеристику матерії досить трансцендентній — занотованому спілкуванню з вищими силами.
І почнемо з аспекту більш ніж матеріального — оформлення цих розмов у книгу. Зручний формат видання, приємний (і корисний!) для ока кремовий папір, багатозначні світлини Олександра Новіцького та ще більш багатозначні ілюстрації, виконані власноруч Юрком Іздриком, є досить гармонійним доповненням до текстів Богдани Матіяш.
Якщо ж ідеться про власне тексти, то у них звертає на себе увагу передовсім нумерація. Спочатку вони називаються (як і годиться порядним уривкам із розмов) «1» та «2». А от уже з третього вірша починаються дивні уточнення: «3 (4)». Останній же, тридцять дев’ятий вірш позначається як «39 (109)». Цікаво: чому решта сімдесят поезій, натяк на існування яких є досить прозорим, перед очі читача не потрапили? Невже вони навіть більш особисті, ніж представлені у книзі?
Щоправда, це не єдине питання, яке хочеться поставити авторці. В якому, власне, жанрі пише Богдана? Чи вірші це взагалі? Асоціації виникли хіба що з «Листям трави» Волта Вітмена. Тільки от читати було значно цікавіше.
Ні-ні, це зовсім не «наїзд” на метра. Просто здається мені, що Бог у кожного свій, тому й розмови з ним близькі й зрозумілі кожному. Звісно, теми цих розмов у кожного свої. Та авторці вдалося зачепити саме ті, які дотичні якщо не кожному на світі, то особисто мені — точно. Погодьтеся, мало знайдеться серед нас людей, які б не відчували час від часу своєї самотності та відірваності від світу, своєї окремішності разом із повним зануренням у цей світ.
Та повернемося до з’ясування, чи вірші пише авторка. Для мене особисто — це вірші. Тим більше, що останнім часом вимагати чогось від форми — безглуздо. Всі канони зруйновано і перебудовано кожним на власний смак. То чому б не називати віршами те, що написане від душі і для душі?
А ще ці тексти схожі на п’єсу, написану автором (і одночасно виконавцем) для одного єдиного глядача. І автору не важить на тому, хто ще зрозуміє текст. Написаний він не для всіх, а для себе та ще одного – саме того єдиного слухача-читача-глядача.
Звісно, таке бачення тексту, таке його тлумачення — дуже особисте. Та саме тим і прекрасні «Розмови з Богом» Богдани Матіяш, що кожен зможе зрозуміти їх по-своєму, знайти в них себе, побачити щось таке, чого сам давно не міг висловити, але відчував на глибинному рівні. Бо, як не крути, а кожен із нас розмовляє з Господом. І кожного з нас він чує далеко не завжди, чи принаймні не так, як ми цього хочемо.