Важке свято. Чи може так бути? Трем потіхи з тяготою навпіл. Радість від книжки “Олесь Ульяненко. Без цензури: інтерв’ю”, яка навряд чи з’явилась, якби не смерть письменника, смерть в майже шевченківський вік, а от сум через те, що книжок, ним написаних, більше не буде жодної. Це втрата. В одному зі своїх інтерв’ю івано-франківському інтернет-виданню “Народне око” Степан Процюк назвав українську націю некрофільською. Патріоти, про яких пише Євген Пашковський в “Українській літературній газеті”, додаючи до цього слова ще приставку каліко(патріоти), відважно застукають себе в груди і забряжчать сумнівними орденами, застукає швидше гнівне серце від такого зухвальства. Облишмо їм цей праведний гнів. Нам же лишається лиш заломити руки, сумуючи від того, що Процюк насправді має рацію. Найбільш трепетна любов українців до письменника впокоєного. Іван Франко на останньому своєму ювілеї сидів хворий, вимучено-нещасний, старий, якому вже не потрібні були пишні фанфари. Потребував він цього за часів молодості, коли не мав ні їсти, ні чим хати напалити. В цьому символі – вічний зміст української «любові». До цього запросто долучиться і біографія Ульяненка, який віддає знайомим кота, бо немає чим його годувати. І разом з тим, важливість цієї персони в літпроцесі ще не усвідомлена. Є постаті віхові, які здатні змінювати напрями, хочете, моду. Улян (дозволю собі тут так його називати) був саме такою постаттю. І хоча вже написані дисертації про творчість цього письменника (одна з них – Надії Тендітної “Естетика смерті у прозі Є.Пашковського та О.Ульяненка”, надрукована в УЛГ), все ж науковий аналіз його творчості ще попереду. Не був знайомий особисто, але по розмовах з його товаришами зібрав собі образ. І коли Олег Соловей говорить: “Я не знаю, як він там жив, що він там їв”, я йому вірю, і віра ця ще більше скріпилась після книжки інтерв’ю, де письменник не дошукується жодних золотих середин, валить валом, як саме життя. Такі люди солоду не мають.

Прочитав “Олесь Ульяненко. Без цензури: інтерв’ю” майже в один підхід, закрив книжку, поклав на стіл перед собою і не міг дивитись на фото з обкладинки. Просто не міг. Розхристані груди, яке обриває зріз фото, але видно краєчок дерев’яного хрестика, давня, трохи сивувата неголеність і очі, що сумом тиснуть несамовитим. Принаймні так цей обкладинковий фотопортрет сприймається після прочитання корисної кожному, але дуже журливої книжки. Книжки, яка справді без цензури, а значить, без важкої хвороби нашого дня – подвійності. Так писав Улян, так вочевидь жив, так і говорив з друзями, журналістами, без самокупюрування, напускної простоти і хотіння здаватись у чомусь кращим. Навіть його гасло: “Я дав українській літературі новий тип героя” сприймається без натяжки, хоча можна було би і полемізувати про хвилі нових формацій персонажів у різні часи літературного процесу. Кожен епізод літпроцесу дає своєрідний “свіжак” з погляду структури героя, його середовища і т.ін. Але слова його не спростовуються вже лиш тим, що на фоні вітчизняної літератури 90-х “Сталінка” вибухнула настільки, що хвилі від цього потрясіння долинули аж до Шевченківського комітету. Ульяненкові було лишень 35 і він далеко не нагадував хлопця – представника літературного бомонду (сина батька-письменника наприклад, або викладача словесності). У цій доволі дивній життєвій колізії фініш спроектував Павло Загребельний, який, що видається справді грою доброї долі (а вона для Ульяненка була більше мачухою), посприяв у отриманні Малої Шевченківської. Як сказав П.Загребельний у статті “Олесь Ульяненко або прощання з Римом”, що розміщена у цій книзі як передмова, це був серйозний нокаут по “ретроградах й примітивних традиціоналістах, які мерщій сплели цілі букети звинувачень “чорнуха”, “дно”, “бомж”, ідеалізує “бомжів”, безвихідь, безнадію” [Олесь Ульяненко. Без цензури: інтерв’ю. – К.: Махаон–Україна, 2011. – С. 7]. Це був справді дивний збіг, що письменникові дали цю премію. Справедливість таки іноді трапляється в житті. От пояснити, наприклад, відсутність серед лавреатів Василя Портяка, його збірки “У снігах”, насправді дуже і дуже складно. Такого рівня новелістичної прози зараз просто не існує. Це не перебільшення. Упівська тематика також на часі, але… Та все ж повернімось до Ульяненка. “Сталінка” дуже виразно випала з літературного контексту 90-х, відкривши новий світ Гріха в позірно цнотливому літературному контексті. Тут можна згадати Бу-ба-бу, Нову дегенерацію, та все ж вони не були сприйняті настільки широко офіційним літературним середовищем, це була скоріше контркультура щодо культури, яку організовувала СПУ. Ульяненко говорить про “Сталінку”: “Зміст роману пронизаний єдиним символом: чорне сонце поганства заходить, ламаючи кістки, розриваючи м’ясо, пронизуючи повітря променями трупного смороду, але сходить сонце Християнства – воно зійде. Ми живемо на зламі, неправда трощить черепи тих, що шукають за правдою, йде “ломка”. Як би не опирався письменник постійній глорифікації “Сталінки”, твердячи, що він написав наступні більш сильні речі, все ж цей твір (якщо не рахувати “Зимової повісті”) задав тон, який буде присутнім майже у всіх творах автора. Це тон промовляння апокаліпсису, фіксація “розбожнення” світу, обриси “сучасного некрофілічного стану суспільства”, архівація, як часто любить повторювати у своїх рецензіях Олег Соловей – “часу вбивць”. Ці художньо-естетичні моделі превалюють у художньому світі Ульяненка – “Син тіні”, “Там, де Південь”, “Знак Саваофа”, “Перли і свині”, фактично більша частина романів творить своєрідну платформу для викшталтування складних онтологічних конфігурацій, в яких автор представляє зболену душу сучасника, сутінки життя людини радіючої.

У розмові про цього автора неможливо оминути дуже специфічну рису його письма. Йдеться про життєвий досвід, який у творчості автора переходить у структуру роману, чим, власне, і різниться його художнє слово від письма багатьох прозаїків сучасного процесу, коли читача заливає хвилею недовіри до художньо представленого в творах фактажу. Його романам складно сказати: “Не вірю!”. Інша річ, що не кожен читач зможе зразу вловити сугестивну хвилю його творчості, до подібного смаку слід, очевидно, підготуватись. І розуміти, що це не розперезана психоделічна уява, а спроба відтворити Зло, і принаймні тут, у творі, з ним розібратись: “Я показую, як не треба робити. Треба збільшити ці речі, щоб це стало видно. Я тут замість окулярів”. Книжка “О. Ульяненко. Без цензури” якраз і дає можливість з’ясувати складні форми мислення автора, відповідно виробити рецепт прочитання його творів. Оскільки вона складається з численних інтерв’ю письменника, то корисно буде представити кілька проартикульованих ним моментів: “Влада завжди буде боротися з людьми, які думають не так. А митець, якщо він справжній митець, то він буде йти або на 5-6 кроків вперед, або він просто буде думати не так”.

Міркуючи про мораль, письменник часто повторює, що у нас вона з ХVII ст. З братів по перу не сприймає майже нікого. Говорить про талант Сергія Жадана, але разом і про його любов до бізнес-проектів, талант Юрія Андруховича, але разом і про його причесаність, що так вигідно вписується у західні проекти: “Андруховича куди не постав, він завжди буде на місці”. Подібних висловів тут безліч. Часто вони гірко віддають жовчю, але це, власне, і репрезентує відкритий тип Ульянівського мислення, яке у якийсь спосіб уникнуло благотворно-заспокійливої дії ліберальної пігулки, якої наковтались талановиті, проповідуючи поетичну єврометафору. Ось так він скаже про себе: “Краще лапу собі відкушу, ніж на мотузці мене триматимуть. А серед мистецької тусовки є кілька справді геніїв, а решта, і їх більшість – бездарі”.

Одним з домінантних завдань мислення Ульяненка є вирахування і спостереження за пухлинами в ментальних структурах українців, відчування вагомого пригнічення через усвідомлення невиліковних вже на поколіннєвих рівнях недуг: “Це психологія хохла: бути начальником, хоча б маленьким, кудись пристроїтися. Коли я в армії служив, всі з України лички таскали. Всі хочуть застрахуватися, хочуть хоч кудись, аби запросили… Сама ситуація в країні – совок, і з совка за 17 років не вилізли [ще три роки також нічого не додали – Б.П.]”. Або: “Українці – нація самоїдів. Для них найбільший клопіт – коли з’являється хтось, хто випадає з контексту. Я сам у цьому пересвідчився. Щойно почав підніматись, так одразу на мене стільки багна вилили… І щонайбільше – наша “еліта”.

Звісно, журналістів часто цікавлять епатажні теми з життя письменників. Питанки у цій книжці не виняток. Це зокрема стосується роману “Знак Саваофа”, у якому автор, на думку багатьох цнотливих читачів, перейшов межі, розкривши певні таємниці з життя московського православ’я. Життя, яке вперто не хоче бачити паства, і від якого відхрещуються попи. “Можна змусити замовчати ЗМІ, але як примусиш мовчати водія таксі, що розповідає, як возив проституток у Лавру до батюшки?” – каже письменник. Тема критичного погляду на доволі практичне життя клерикалів в українській літературі не нова. Згадати тут можна і “Забобон” Леся Мартовича, і “Сестри Річинські” Ірини Вільде, але різниця тут саме у подачі життєвих сюжетів, у контрасті життя на амвоні і у келії, який посилюється за допомогою натуралістичних сцен. Власне, вони і були очевидною причиною того, що Ульяненка вважали одіозною фігурою. Цей роман відкрив мені справжню сторону російського православ’я. Я спробував поговорити про це з одним чоловіком. Він вказав мені на те, що там насправді є різні люди, і ковпак недовіри лягає і на їхню чесність. І ця проблема справді має дві сторони. Священик із оповідання Леоніда Андрєєва “Життя Василія Фивейського” справді інший, чистий. Хоча, коли бачиш рясу у джипі, базова ціна якого 45 тисяч євро, і поруч з ним, на бруківці, розпачливу від диких цін і проблем матір з дітьми, розумієш, про що Улян з надривом кричав у своїх творах.

Роман Джека Лондона “Мартін Іден” багато років вселяв у письменників віру в себе, у світ, давав силу затятості, переконував у тому, що зараз ще трохи сутужно, але далі обов’язково піде на краще. Багато людей перемололось в літературних жорнах, так і не скуштувавши слави на смак, у своєму забутті пам’ятаючи про Мартіна Ідена. Ульяненко в одній з розмов також згадував про цей роман, говорячи, що ця матриця не працює. Від себе додам – особливо в українських захланно-заздрісних реаліях. Але попри це, радячи молодому поколінню, говорив, що пам’ятає себе постійно за роботою, за пишучою машинкою, писати потрібно навіть якщо рукописи відхиляють, все одно писати: “Справжні люди – ті, які не скаржаться, а просто живуть і працюють. Але таких мало. Майже всі пливуть за течією, лише два-три відсотки – проти. Хоча потім виявляється, що саме останні робили те, що треба було. В Америці – Едгар По, Томас Вульф, Вільям Фолкнер – люди, які, здавалося, перебували “поза межами”, а, як виявилось – жили на користь країни. А їхніх сучасників надуспішних ніхто нині й не згадає”.

Впіймати етимологію зла (воно завжди рухоме) в цьому світі пробував письменник у інтерв’ю з Дмитром Мамчуром. До речі, це, звісно, суб’єктивно, але в аналітичному плані ця розмова найцікавіша. Досліджуючи причини зла, Ульяненко намагається бачити це ще й у контексті сучасного світу розваг, де ідея постійно оновленого задоволення досягає часто трагічного фіналу: “Чому нині покоління молодих (ті, кому до 25 років) таке зле? Тому що у них амбіції надто великі вселили, а реалізувати – зась. Красивий світ лягає поперед очі, на екранах скрізь яскраві вітрини, гарні жінки, чоловіки. Світ, де все так легко дається. А в житті ж усе навпаки… Більшість цих шукачів красивого життя де й дівається – хто “на голку сідає”, хто від СНІДу конає”.

Якщо підсумувати загальний тон книжки “Олесь Ульяненко: без цензури”, то потрібно сказати, що тут читач може сформувати собі літературний портрет письменника, не боячись, що наштовхнеться на штучні формулювання чи патетичний порожній пафос. Простота і щира відвертість випромінюються з цієї книжки. Відвертість до краю, без цензури і самоприховування, яка може вразити цнотливців на кшталт Михайла Карасьова, які звикли затуляти вуха та прикривати очі, шукаючи естетику лише у прекрасному, забуваючи, що існує потворне; і література, як обсервація, має досліджувати весь складний потік життя. До речі, проблемі цензури тут присвячено не одну розмову. Йдеться про заборону Комітету з проблем моралі роману “Жінка його мрії”. Великий корпус інтерв’ю присвячено саме цій доволі нашумілій проблемі, окрім того, тут розміщено розмаїті документи з процесу осудження та захисту роману, своєрідний документальний сюжет про історію рецепції українським суспільством “Жінки його мрії”. Про це багато було говорено у пресі, не зупинятимусь на цьому. Скажу лишень, що історія ця для багатьох видавалась піаракцією, друзі ж Уляна говорять про великий пережитий ним смуток від цього публічного дійства заборони. Потрібно сказати тут, що тоді на знак протесту Дзюба, Вакарчук і Курков вийшли з Комітету у справах моралі. Це доволі показово. Навряд чи хтось із насправді авторитетних людей хотів би лишатись частиною репресивного механізму. Історію цього процесу можна відчитати тут, як і власну історію життя автора. Історію цікаву, по-своєму показову і символічну. Історію автора, який бунтував. “Померти героєм зараз вважається за ніщо”, – казав Ульяненко. Світ його творчості доводить протилежне, принаймні показує, що вмерти героєм – це важливо.

“Герої моїх творів живуть навколо мене”.