СПОВІДЬ ГРАФА ГОЛГОФИ

Враження від роману Тимура Литовченка «Помститися імператору». – Харків: Фоліо, 2011. – 250 ст.

Іноді, коли мені кажуть «Справедливість», я чую «Помста»

Фрідріх Ніцше. «Так казав Заратустра»

Роман «Помститися імператору» – друга книга «козацького» циклу київського письменника і журналіста Тимура Литовченка. Дія відбувається у XVIII столітті, починаючи Полтавською битвою і завершуючи інтронізацією вінценосної кобилиці Катерини ІІ. Головний герой, нащадок козацького роду Степан Ракович, повертається додому з навчання – ну, геть-чисто «Тарас Бульба». Відповідно, чекаєш на історико-філософський бойовик, і так щоб наші перемогли, і щоб хепі-енд, і весілля наприкінці, тим паче, що дама серця у героя вимальовується доволі швидко…

Дзуськи, шановні.

Це дуже сумна історія. Світлий сум, а ще – почуття зробленої справи, от що відчуваєш, подорожуючи всякими Європами і Палестинами разом із героєм.

Насамперед – це історія помсти. Степан Ракович, ніби Едмон Дантес, через підступ товариша (і почасти – власну дурість) втрачає все, що мало сенс у його житті: кохану Гелену, рідного батька і родове обійстя, службу в лавах сердюків Івана Мазепи, ба навіть можливість вільно жити в Україні, адже за фальшивим наклепом його оголошено поза законом. Батьків повірений Мошка (а насправді – знавець кабали Моше бен-Берко бен-Шмуль) вивіз пораненого Степана до Європи. Там, змагаючись між життям і зневірою, Степан зрештою робить жахливий, але єдино вірний за таких обставин вибір: я житиму, щоби мстити. Це стає надалі лейтмотивом його буття, його провідною думкою, глибочезно захованою від світу. Моше навчає Степана чарівній науці, проте знає, що учень не досягне тих висот, яких міг би: адже серце його не вільне від ненависті. Зрештою помста блискуче здійснилася, і наприкінці роману ми бачимо підстаркуватого, втомленого графа Сен-Жермена, принца угорського і таке подібне, вже готового полишити цей грішний світ: адже тепер нема заради чого жити…

Структура роману – історія життя, що її магістр масонської ложі граф Сен-Жермен, колишній Степан Ракович, розповідає учневі на ймення Пауль. Це його передсмертна сповідь. Це його останній урок. Чи скористається із того Пауль, «мій юний хробачок», як глузливо зве учня магістр – можемо лише здогадуватися. Але одне беззаперечно: історія помсти безвинно скривджених – то справді історія на всі часи, а епічний замах тої помсти викликає здивування і повагу до хитромудрого героя.

Але викликає і питання.

І отут починається найцікавіше.

1). Степан Ракович, граф Сен-Жермен, мститься, як видно з назви, не дяді Васі, а самому імператору. Себто Петру І, який на той момент уже кілька років танцював мазурку в пеклі. Як можна помститися небіжчику? А от можна! Бо це ж граф Сен-Жермен, згідно роману, влаштував Софію Ангальт-Цербстську дружиною при великому князі Петрові Федоровичу, онукові Петра Великого і царі Петру ІІІ – останньому з Романових на російському престолі.

Як так, чого ж останньому? Ну, знову ж таки – згідно роману, Софія Ангальт-Цербстська, у православ’ї – Катерина Олексіївна ІІ, Велика (що прикметно), народила майбутнього імператора Павла І від якогось фаворита – чи Орлова, чи Козлова, головне, що не від свого прибацаного чоловіченька. А чого ж прибацаного? Бо за порадою графа Сен-Жермена Катерина підняла заколот проти Петра ІІІ, внаслідок чого нефортунного монарха таки прибацали.

У чім помста? По-перше, перервався рід тирана Петра І. По-друге, його онук наробив Росії, як Ахілл троянцям, «тисячі лих». Добре, чудово. Але…

Але ж імперія встояла, не розвалилася, ще й переборола повстання Пугачова, війну з Туреччиною, ба більше, саме за Катерини було ліквідовано Запорізьке Військо Низове. Чи передбачав таке граф Сен-Жермен? Чи не стачило мудрості?

2). Моше підводить Степана Раковича (і нас, добрих читачів) до думки, що це саме Пьотр І винен в усіх негараздах героя. Імператор та його загарбницька політика. Я далекий від того, щоб виправдовувати Петра і героїзувати цю постать, але, перепрошую, котлети – окремо.

Це що, імператор намовив Івана Богдановича, друга головного героя, закохатися в ту ж дівчину, що і Степан? Хіба це імператор напоумив Івана покозачитися, а тоді співпрацювати з москалями на ниві упокорення місцевого населення? Мабуть, це Іван Богданович сам у всьому винен, чи не так? Це ж він не впорався із почуттями: з заздрістю, з нерозділеним коханням, а ніякий не імператор. І, я так собі гадаю, що якби не було Північної війни, то Богданович усе одно придумав би, як зжити зі світу Степана і його любу Гелену. А тут москалі просто дуже вдало «трапилися під рукою».

То чим Їхня Імператорська Величність Пьотр І завинив перед Раковичем сильніше від решти?

Ці два «стратегічні» питання не давали мені спокою, аж доки не прийшло розуміння: це не важливо. Перед нами – не історичний роман as is, перед нами – сповідь графа Голгофи. Людини, що розіп’яла сама себе в ім’я помсти. Так, помсти вишуканої, досконалої, жорстокої – а от чи справедливої? Чи помста дорівнює справедливості?

І чи варта помста такого самоспалення на святій горі?

На це читач хай відповідає сам.

P.S. Фраза, що запам’яталася: «…якщо дуже палко бажаєш померти – помри негайно! Бо варто лише забаритись, і палке бажання спалить тебе ізсередини, а потому все життя ходитимеш чорною обвугленою головешкою…»

Автор: Віталій Кривоніс

Сповідь графа Голгофи.